Модуль іv. Державне регулювання діяльності підприємства іv.1. Державне економічне регулювання діяльності підприємства

Основні теоретичні положення теми

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства.

Економічна функція є найважливішою, оскільки недостатній економічний потенціал країни або його неефективне використання перешкоджають реалізації інших функцій держави (політичної, соціальної, міжнародної).

Як суб'єкт макроекономічного регулювання держава свою економічну функцію виконує за такими напрямами:

• формування правових засад функціонування економіки (узаконює існування різних видів господарської діяльності, визначає правовий статус окремих форм власності, регулює відносини між продавцями і покупцями товарів, регламентує здійснення зовнішньоекономічної діяльності окремими підприємствами, визначає обов'язки підприємств перед державою, виявляє випадки незаконної діяльності і вживає відповідних заходів до порушників та ін.);

• забезпечення економіки необхідною кількістю грошей (держава є монополістом у цій сфері і через грошово-кредитну політику задовольняє попит на гроші);

• усунення недоліків ринкового саморегулювання (здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринку, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику);

• перерозподіл доходів (для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через соціальні програми у формі трансфертних платежів (пенсії, стипендії, виплати по безробіттю та соціальному страхуванню), регулює індивідуальні доходи через втручання у процес формування первинних доходів (встановлення мінімальної заробітної плати, індексація доходів із врахуванням інфляції, регулювання цін на товари, запровадження прогресивної форми оподаткування);

• забезпечення населення обов'язковими товарами (товари або норми поведінки, які держава зобов'язує споживати або яких зобов'язує дотримуватись, називаються обов'язковими товарами; держава втручається в цей процес, встановлюючи правила дорожнього руху, контролюючи викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище та якість продуктів, проводячи медичні щеплення, огляди тощо).

Економічні функції держави здійснюються через механізм бюджетної, грошово-кредитної, фіскальної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної, податкової та іншої політики.

На сучасному етапі свого розвитку ринковий механізм господарювання не є досконалим. Його доповнює система державного регулювання економіки та функціонування підприємницьких структур.

Державне регулювання економіки - це регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Цей цілеспрямований вплив на учасників ринкових відносин повинен забезпечити пріоритети державної економічної політики.

Основні принципи державного регулювання економіки полягають у мінімальному втручанні державних органів в економічні процеси та впливі відповідних структур на соціально-економічні процеси за допомогою встановлених державою економічних важелів та нормативів.

Методи державного регулювання економіки - це способи впливу держави через використання певних інструментів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні структури з метою створення умов для їх ефективного функціонування згідно з напрямами державної економічної політики.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на суб'єкти ринку, а методи непрямого впливу - опосередковано, через створення певного економічного середовища, здійснюють вплив на економічні інтереси, використання мотивацій.

Методи державного регулювання економіки:

• прямі: нормативно-правові акти, макроекономічні плани, цільові комплексні програми, державні замовлення, встановлення цін, нормативи, ліценції, квоти, ліміти;

• непрямі: фіскальна політика, бюджетна політика, грошово-кредитна політика, інвестиційна політика, амортизаційна політика, інноваційна політика, моральне переконування.

Макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення цих цілей.

В основу макроекономічного планування покладена розробка індикативних планів, тобто системи рекомендаційних планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави.

Індикативні плани мають особливості, які відрізняють їх від директивних (адресних та обов'язкових для виконання) планів:

1. індикативний план є комплексом рекомендацій, які не мають обов'язкового характеру;

2. показники плану призначені для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави;

3. мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;

4. реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему планових та економічних важелів.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного та соціального розвитку України.

Найважливішим елементом ринкового господарства є його фінансово-бюджетне регулювання та грошово-кредитна політика держави.

Фінансово-бюджетне регулювання стану ринкового середовища повинно забезпечувати нормальний перебіг економічних і соціальних процесів, повне задоволення суспільних потреб у фінансових ресурсах. Цей процес відбувається через механізм бюджетного планування (Державний бюджет і державні цільові фонди).

Бюджетне регулювання – це комплекс юридичних, економічних, організаційних мір по складанню бюджетів, регулюванню бюджетного процесу, управлінню дефіцитом бюджету і організацію бюджетного контролю.

Державний бюджет - це річний план державних доходів і видатків, що затверджений у законодавчому порядку.

Доходи Державного бюджету формуються за рахунок:

• податкових надходжень;

• неподаткових надходжень і доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності (доходи від приватизації та реалізації державного майна; надходження від внутрішніх позик; повернення державі позик, процентів, дивідендів);

• доходів державних цільових фондів (пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.);

• інших доходів, встановлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Видатки Державного бюджету здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в такі групи:

1. Фінансування державних послуг загального призначення (державне управління, утримання законодавчих, виконавчих і судових органів, на міжнародну діяльність, національну оборону та ін.).

2. Фінансування виробництва соціальних товарів (наука, освіта, культура, мистецтво, охорона здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення, засоби масової інформації, житлово-комунальне господарство).

3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (розвиток галузей матеріального виробництва, забезпечення вищої ефективності господарської діяльності, структурні перетворення в економіці, реалізація цільових комплексних програм).

4. Видатки державних цільових фондів.

5. Інші видатки (виплати процентів і обслуговування державного боргу, створення резервних фондів та ін.).

Видатки за своїми економічними характеристиками поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

За рахунок Державного бюджету здійснюється пряме фінансування окремих галузей, регіонів та сфер діяльності. Крім того, з нього здійснюються виплати у формі:

• дотацій - асигнувань для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств;

• субсидій - допомоги з метою підтримки населення, певних видів підприємницької діяльності, галузей народного господарства;

• субвенції - фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі.

Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету; перевищення видатків над доходами - нестачу (дефіцит) бюджету.

Добре діюча і активна грошово-кредитна система є запорукою налагодження розвинутих ринкових взаємовідносин між суб'єктами господарювання. Ця система забезпечує ефективне управління грошовим обігом і кредитом.

Грошова підсистема характеризує форму організації грошового обігу; кредитна підсистема відображає сукупність кредитних відносин та установ, котрі їх забезпечують.

Кредитними називаються ті відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, населення.

Кредитне регулювання – це сукупність економічних методів і юридичних норм, які направлені на управління рухом кредитного капіталу.

З кредитним регулюванням тісно пов’язана учетне та дисконтне регулювання. Учетна політика проводиться НБУ шляхом маневрування (тобто збільшення та зменшення) учетної ставки в цілях подіяти на об’єм кредиту на стан платіжного балансу, на темпи інфляції тощо.

Формами кредиту є:

державний кредит - позичальником або кредитором є держава, а саме: кредит виступає у вигляді цінних паперів (облігацій, сертифікатів ощадного банку тощо);

банківський кредит - надання банківськими установами грошових коштів юридичним або фізичним особам у тимчасове користування;

комерційний кредит - це відстрочка платежу, яка надається продавцями покупцям; оформляється векселем.

Одним з головних важелів державного регулювання є податкова політика.

Податок - це обов'язковий платіж, який сплачується до бюджету з юридичних осіб і громадян. Податкове регулювання проводиться з метою нагромадження власних фінансових коштів підприємницькими структурами і формування бюджетних коштів держави.

Податкове регулювання – це діяльність держави в області використання податків, яка складається з виробітку концепцій їх розвитку і принципів їх організації.

У структурі податкових надходжень та обов'язкових платежів до бюджету близько половини становить податок на додану вартість (ПДВ), близько третини - податок на прибуток і решта - акцизний збір (A3).

Податок на прибуток є прямим податком, оскільки має безпосередній вплив на підприємство і виплачується з його прибутку (доходу); базова ставка встановлена на рівні 6% - 10% - 25%, залежно від форм власності, проте при встановленні оподатковуваної величини підприємницькі структури можуть користуватися пільгами.

Податок на додану вартість - це непрямий податок, який виступає у формі частини новоствореної вартості, яка сплачується до Державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт чи надання послуг. Платниками ПДВ є вітчизняні та іноземні суб'єкти підприємницької діяльності.

Акцизний збір (А.З) також належить до непрямих податків; встановлюється на високорентабельні та монопольні товари і включається до їхньої ціни.

Платниками A.3. є суб'єкти підприємницької діяльності, які виробляють або імпортують підакцизну продукцію.

Мито - непрямий податок, який справляється з митної вартості або обсягу товарів, що підлягають митному контролю на території України (ввозяться, вивозяться або прямують транзитом).

Плата за землю визначається на основі її кадастрової оцінки і залежить від розміщення та якості земельної ділянки, стягується із суб'єктів господарювання у вигляді земельного податку або орендної плати.

Екологічний податок сплачують усі підприємства, що завдають шкоди навколишньому середовищу; стягується за встановленими нормативами залежно від обсягу та характеру забруднення.

Є інші види податків, які регулюють діяльність суб'єктів підприємництва, установ та організацій (державне мито, податок на експорт та імпорт).

Одним із способів регулювання взаємовідносин між державою і суб'єктами господарювання, а також між самими підприємствами є державне замовлення.

Державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки, який передбачає формування на договірній основі необхідних для задоволення державних потреб обсягів і складу продукції та розміщення державних контрактів на поставку продукції серед підприємств.

Механізм державних замовлень (закупівель) регулюється чинним законодавством України.

Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, державні адміністрації та установи нижчих рівнів, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавцями державних замовлень є суб'єкти господарювання всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Взаємовідносини між замовником та виконавцем регламентуються державним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних замовлень фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших залучених для цього джерел фінансування.

Відбір можливих виконавців державного замовлення здійснюється на конкурсній основі.

Державна інвестиційна політика - це комплекс економічних, адміністративних і правових заходів держави, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності.

В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів (Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про іноземні інвестиції», «Про цінні папери та фондову біржу» та ін.).

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладені такі принципи:

• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

• збільшення частки власних коштів підприємств у фінансові інвестиційні процеси;

• зміщення акцентів з безпосереднього бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування; виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних проектів і програм, спрямованих на структурну перебудову економіки; здійснення фінансування об'єктів за рахунок бюджетних коштів на конкурсній основі;

• надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств;

• удосконалення нормативної та правової бази інвестиційного процесу; запровадження системи страхування інвестицій.

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об'єктів інвестування, які мають відповідати довготривалим інтересам держави та невідкладним завданням розвитку економіки.

Пріоритетними сферами інвестиційної діяльності на даному етапі є: агропромисловий комплекс, медична та мікробіологічна промисловість, лісопромисловий комплекс, легка промисловість, машинобудування, металургійна промисловість, хімічна і нафтохімічна промисловість, зв'язок, соціальна інфраструктура.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності повинно здійснюватися в напрямку полегшення податкового тягаря, запровадження механізму уникнення подвійного оподаткування прибутку та дивідендів акціонерних товариств, надання інвестиційних пільг (правда, на нетривалий термін, пов'язаний з виходом підприємства на проектну потужність).

Грошово-кредитна система впливає на інвестиційний процес через встановлення облікової ставки (на її основі визначається дисконтна ставка), регулювання норми обов'язкових та мінімальних резервів Національного банку, емісію, продаж і купівлю державних цінних паперів, здійснення операцій на фондовому ринку та ін.

На інвестиційну сферу держава впливає через амортизаційну політику, яка на даний час не сприяє, а протидіє накопиченню інвестиційних ресурсів підприємствами у вигляді амортизаційного фонду. Тому з метою активізації інвестиційних процесів слід проводити індексацію основних фондів не менше, ніж один раз на рік, надати підприємствам більш широкі права у виборі методів амортизації та їх вільній зміні.

Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:

• сприяння зростанню інноваційної активності, що є основою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

• пріоритетна підтримка інновацій, які становлять основу сучасного технологічного процесу;

• захист інтелектуальної власності та інтересів національного інноваційного підприємництва;

• сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному та міжнародному інноваційному співробітництву.

Методами реалізації державної інноваційної політики є:

• надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;

• впровадження систем податкових пільг для виробників інноваційного продукту;

• створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими і кредитними пільгами;

• створення державної інформаційної інфраструктури, установ для надання консультаційних, організаційних послуг інноваторам;

• фінансова допомога вченим, винахідникам, виробникам інноваційного продукту у вигляді надання грантів, позик, субсидій та ін.;

• зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;

• створення сприятливого правового середовища для інноваторів та ін.

Державна підприємницька політика спрямована на державне регулювання процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі, та державну підтримку підприємництва.

Підприємницька політика щодо процесів, які відбуваються в підприємницькому середовищі, включає:

• політику роздержавлення і приватизації, спрямовану на приватизацію великих підприємств стратегічних галузей за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації шляхом продажу пакетів акцій на конкурсній основі, а також приватизацію малоліквідних об'єктів, незавершеного будівництва шляхом масового розпродажу за грошові кошти;

• антимонопольну політику, яка спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, - на розвиток ринкової конкуренції; інститут банкрутства, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантує захист інтересів останніх, розробляє заходи для запобігання банкрутству; санацію - систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству через механізм організаційних та фінансових дій (ліквідація нерентабельного підприємства, зміна форми власності підприємства, злиття підприємств, реструктуризація заборгованості, відстрочка погашення кредитів, надання урядових субсидій, банківських кредитів тощо).

Державна підтримка підприємництва полягає в розробці та реалізації державних програм ресурсного, науково-технічного, фінансового, кадрового сприяння розвитку підприємництва.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних і економічних методів, які використовуються в державному регулюванні економіки взагалі.

Політичне регулювання – це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів в області валютних відносин які здійснює держава і міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютна політика представляє собою діяльність держави по ціленаправленому використанню валютних коштів.

Проте найважливішу роль серед економічних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які спрямовуються на розширення або отримання розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів і кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів.

Оскільки в зовнішньоекономічній діяльності чільне місце належить зовнішній торгівлі, політика держави спрямована на:

• утвердження політики вільної торгівлі, яка стимулює конкуренцію, спонукає вітчизняні підприємства підвищувати якість продукції, знижувати ціни;

• вживання заходів протекціонізму, тобто захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції;

• запровадження прогресивних митних тарифів, у тому числі антидемпінгового мита;

• використання механізму квотування (кількісного обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів) та ліцензування (встановлення умов і порядку надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення товарів).

Охарактеризовані напрями державного регулювання діяльності підприємств використовуються залежно від виду діяльності підприємства, його правового статусу, форми власності тощо і приносять бажаний результат у разі продуманої і зваженої державної економічної політики.