Основні розділи української мови як навчального предмета

Фонетика вивчає звуки мови і мовлення, наголос, склад.

Фонологія – розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків.

Фонема – це одиниця, яка узагальнює реально існуючу множинність звуків. Це категорія мови як суспільного явища.

Звук – це матеріальний вияв фонеми: серце [сéрце] x село [се^илó^о] [е] x [е^и]; фонема тільки одна, тобто /е/.

(Фонема–Морфема–Слово)

Графіка вивчає умовні знаки при передачі на письмі усного мовлення (букви, апостроф, знак наголосу, дефіс, крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки).

Орфографія – розділ мовознавства, що вивчає форми написання. Це система правил передачі звуків мови – слів і їх форм – на письмі.

Орфографія української мови базується переважно на фонетичному принципі правопису (як пишемо, так читаємо).

Орфоепія (від гр. orthos – правильний і epos – мова) вивчає норми літературної вимови (правильна вимова звуків).

Лексика і фразеологія вивчають словниковий склад мови: значення слів, їх походження, вживання, зв’язок з іншими словами.

Словотвір вивчає структуру слів і способи їх творення.

Морфологія вивчає будову слів, їх граматичні властивості (відмінки, числа, особи), поділ на частини мови.

Морфема – склад.

Синтаксис вивчає будову і граматичне значення словосполучень і речень.

Речення – синтаксична одиниця.

Пунктуація вивчає правила постановки розділових знаків.

Граматика

Стилістика – поєднуюча ланка між засобами фонетичної стилістики, алітерації, асонанції, звуконаслідування, ритмічного членування,

Приклад алітерації «р»:

Ревé та стóгне Дніпр ширóкий,

Сердитий вíтер завивá,

Додóлу вéрби гне висóкі,

Горáми хвилю підіймá.

1. Фонетика як наука про фонетичну систему мови. Утворення звуків. Будова мовного апарату.

Фонетика як розділ мовознавства

Будь-яка мовна одиниця (буква, слово, речення) передається через звукове вираження – матеріальну оболонку мови). Матеріальна звукова форма мови є об’єктом фонетики.

Фонетика (гр. phone "голос, голосовий звук", phonetikos "звуковий") – це розділ мовознавства, який досліджує звукову систему людської мови: вивчає звуковий склад мови, фізіологічні умови творення звуків, акустичні властивості звуків, класифікацію, різні зміни та чергування, роль звуків в передачі людської думки.

Об’єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусід­ства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Розділи фонетики

Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

1. Щодо часу виділяють:

• описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує звукову систему мови на певному етапі її розвитку, як правило, на сучасному.

• історичну (діахронічну) фонетику, що вивчає формування звукової системи мови протягом ряду періодів, а також закономірності і тенденції її розвитку.

2. Стосовно мов виокремлюють:

• загальну фонетику, яка аналізує особливості, характерні для звуків усіх мов;

• конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови або групи мов з одним походженням (напр., слов’янська або германська).;

• зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

3. Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

• фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови);

• діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології);

• фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики).

• Відповідно до методів вивчення говорять про:

• теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження;

• експериментальну фонетику, де застосовують спостереження та інструментальні методи дослідження:

• палатографія (визначає місце знаходження язика щодо піднебіння при творенні звука);

• рентгенографія (визначає положення всіх органів мовлення при творенні звука);

• тензопалатографія (вимірює силу артикуляції при творенні звука);

• осцилографія (вимірює тривалість та висоту звуків, шляхом перетворення звукових коливань на електричні і запис їх на екрані);

• спектрогра­фія (фіксує спектр звука, тобто подає загальну акустичну картину звуків – сукупності значень амплітуд його частотних складників).

4. Стосовно практичного застосування фонетичних знань визначають:

• нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін;

• прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.

Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для створення алфавітів для безпи­семних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної та іноземної мови (як правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), для виправлення недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною. Фонетист із тонким звуковим відчуттям, почувши декілька фраз не­знайомця, може багато чого дізнатися про нього (навіть, звідки він родом).