Тема 2 історія кримінології та її сучасний стан в україні

2.1 Джерела ідей кримінології і зародження кримінології як науки

Усі дослідники притримуються думки про те, що кримінологія виникла саме як ідея, науковий напрям. Спочатку вона не претендувала нас творення цілісної теорії, тим більш на статус самостійної галузі знань і науки. Лише як про вчення, а не як про науку писали у своїх працях створювачі цього напрямку.

Історія кримінології - це процес її виникнення, ставлення, розвитку, це також зростання, змінення та вдосконалення від одного етапу до іншого. Такий рух має різні прояви і являється історичним аналізом.

Виникненню кримінології як науки передував суттєвий період накопичення знань про злочин і злочинця, про злочинність та шляхи її попередження. Спостерігання за злочинністю, які зафіксовані у працях багатьох вчених різних часів, були тією основою, на котрих далі й виникла наука кримінологія.

У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський – біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) – з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) – з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскрави­ми представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контро­лює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і бу­ло співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної школи пов'язували діяльність, що запо­бігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістсько­го періоду є філософія позитивізму (від. лат. роsitivus – позитивний). Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології про­явився в емпіричному аналізі взаємозв'язку між окремими криміно­генними факторами і злочинною поведінкою.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX – на почат­ку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30-40 рр. XX ст. і триває до наших днів, характеризується продовженням науко­вих пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних тео­рій з акцентом на інтеграційні теорії.

У XX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США. На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтуєть­ся на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів.

Загальний соціологічний напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дез­організації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Ця група об'єднує теорії соціального навчання, диференційо­ваного зв'язку, нейтралізації і соціального контролю. До третьої – на­лежать теорії, які можна умовно назвати альтернативними (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

У другій половині XX ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.