Глава 25 Припинення права власності

Стаття 346. Підстави припинення права власності

/. Право власності припиняється у разі:

1. відчуження власником свого майна;

2. відмови власника від права власності;

3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. знищення майна;

5. викупу пам'яток історії та культури;

6. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7. викупу нерухомого майна у зв язку з викупом з метою суспільної необхід­ності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8. звернення стягнення на майно за зобов язаннями власника;

9. реквізиції;

10. конфіскації;

11. припинення юридичної особи чи смерті власника.

2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

1. У коментованій статті встановлюється примірний перелік підстав, настан­ня яких призводить до припинення права власності. Цей перелік не є вичерпним (ч. 2 ст. 346). Але за ст. З ЦК особа не може бути свавільно позбавлена права влас­ності на підставі, не передбаченій Конституцією України або законом.

Загальні засади припинення права власності визначені у ст. 41 Конституції України. В цілому більшість підстав набуття права власності, розглянутих у главі 24 ЦК, одночасно є підставами і припинення права власності. Зокрема, власник майна втрачає право власності на нього, якщо не може відповідно до ст. 388 ЦК витребувати його від добросовісного набувача (ст. 330 ЦК). Лише в окремих ви­падках припинення права власності на майно не призводить до виникнення цього права на це майно у іншої особи (наприклад, при споживанні майна, знищенні тощо). Найбільш поширеною підставою припинення права власності є відчужен­ня власником свого майна іншій особі. Слід враховувати, що відчуження майна власником також є найбільш поширеною підставою набуття права власності.

Відчуження власником свого майна охоплює випадки, коли власник за влас­ною волею та за загальним правилом на підставі домовленості передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Цією підставою не охоплюється ситуація, коли таке відчуження відбувається проти волі власника (тобто всупе­реч його волі або без врахування такої). Ця підстава характеризується єдністю волі та волевиявлення відчужувача та набувача майна. Також додатковою умо­вою є те, що воля власника має формуватися вільно. Якщо власник змушений здійснити відчуження майна, наприклад того, що не можна мати на праві влас­ності, то таке відчуження відбувається всупереч його волі, і правовідносини сторін у наведеному прикладі будуть регулюватися правилами ст. 348 ЦК.

569

Підстави припинення права власності, перелічені у ч. 1 ст. 346 ЦК, можуть бути класифіковані за порядком припинення на такі, що передбачають:

а) добровільне припинення права власності (за волею власника) - відчужен­ ня власником свого майна, знищення ним його, відмова власника від свого май­ на, припинення юридичної особи за рішенням її учасників або органу юридич­ ної особи, уповноваженого на це установчими документами;

б) примусове припинення права власності, що відбувається проти волі влас­ ника (або без врахування її) — припинення права власності на майно, яке за за­ коном не може належати цій особі; викуп пам'яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого май­ на у зв'язку із викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власни­ ка; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи за рішенням суду про визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи, про визнання бан­ крутом, а також в інших випадках, встановлених законом (ст. 110 ЦК);

в) об'єктивні причини, що не залежать від волі осіб, на виникнення та пе­ ребіг яких власник не може впливати (знищення майна в результаті стихійного лиха, смерть власника тощо). Фізична особа може скласти заповідальне розпо­ рядження, яке вступає в силу на випадок смерті, але внаслідок незворотності процесу (настання смерті) смерть власника є тією об'єктивною обставиною, яка також має бути визнана такою, на настання якої особа впливати не може.

Серед інших підстав припинення права власності у коментованій статті зга­дується звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Ця норма є новою для ЦК, хоча її положення містились в інших нормативних актах і широ­ко застосовувалися у правовій практиці ще за попередніх часів. Порядок звер­нення стягнення на майно за зобов'язаннями власника визначений ЦПК Украї­ни та ГПК України, а порядок примусового звернення стягнення на майно — Законом України «Про виконавче провадження».

2. Призначення правила ч. 2 ст. 346 ЦК полягає не тільки в тому, щоб визна­чити перелік підстав припинення права власності, що міститься у ч. 1 цієї статті, невичерпним. Реалізуючи положення Конституції України про неприпустимість свавільного позбавлення права власності, законодавець зазначає, що підстава має бути визначена виключно законом. У ч. 2 ст. 346 ЦК вказується, що право влас­ності може бути припинено в інших випадках. Слід мати на увазі, що це правило розповсюджується виключно на випадки примусового припинення права влас­ності на майно.

Згідно із ч. 2 ст. 346 ЦК, на підставі аналізу чинного законодавства, до інших підстав, встановлених законом, за якими право власності може бути припинено, відносяться наступні:

примусове припинення прав власності на земельну ділянку, передбачене ст. 143 ЗК України (у разі використання земельної ділянки не за цільовим при­значенням, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення зе­мель) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у ви­падках, визначених ЗК);

570

припинення права власності на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників на підставі ст. 365 ЦК;

припинення права власності на частку у праві спільної власності у разі відмо­ви боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника на вимогу креди­тора про переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з про­веденням відповідного перерахунку (ч. 2 ст. 366 ЦК);

припинення права власності на частку у спільному майні у разі порушення набувачем та (або) попереднім власником правил переважної купівлі іншими співвласниками частки у спільному майні (ч. 4 ст. 362 ЦК);

поділ майна, що є у спільній частковій власності або у спільній сумісній влас­ності (статті 367,372 ЦК), за рішенням суду у разі відсутності домовленості щодо поділу майна між співвласниками та інші, передбачені законом підстави приму­сового, проти волі власника, припинення права власності.

Без згоди власника можуть бути продані речі, не витребувані ним за певни­ми договорами, наприклад за договором зберігання майна в камерах схову (ч. 4 ст. 972 ЦК)

Стаття 347. Відмова від права власності

/. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про 'її відмову від права власності.

2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчи­нення дії, яка свідчить про таку відмову.

3. Уразі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають дер­жавній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

1. Новелою ЦК України стало введення у якості підстави припинення права власності відмови від права власності. На відміну від інших підстав припинення права власності, які, у першу чергу, мають на меті визначити порядок та межі втручання держави у відносини власності, закріпивши підстави такого втручан­ня, ця підстава знайшла своє місце у структурі коментованої глави ЦК внаслі­док зрозумілої публічності процесу відмови від права власності, а також того, що такі дії є значущими для необмеженого кола осіб у суспільстві.

Відмовитись від права власності на майно може будь-яка особа, як фізична, так і юридична. Отже, правом відмови від права власності не може скористатись держа­ва, Автономна Республіка Крим та територіальні громади як власники майна. Відпо­відно, не можуть відмовитись від права власності відповідні органи державної вла­ди, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядуван­ня стосовно закріпленого за ними майна, оскільки вони не є його власниками.

Характерною ознакою цієї підстави є те, що особа свідомо та за власною во­лею відмовляється від права власності, тобто мета (мотив) припинення її права власності цілком зрозуміла. Якщо ж особа, наприклад, залишає майно, але не має наміру відмовитись від права власності на нього, то це не може розглядатися як відмова від права власності на нього та давати підстави розглядати дану річ

571

як безхазяйну. При відмові від права власності на річ, за ЦК, воля власника має бути чітко виражена та об'єктивована ззовні. Так, якщо особа бажає відмови­тись від права власності на певну річ, але таке її бажання ніяким чином не впли­нуло на її поведінку, також не можна говорити про припинення права власності з цієї підстави. І протилежною буде ситуація, якщо особа заявила про відмову від права власності, але фактично продовжує здійснювати щодо цього майна повноваження власника. Тут також відсутні підстави до припинення права влас­ника. Здається, головним правилом у розглянутій ситуації буде дотримання співпадіння та органічного поєднання свідомої волі та чітко вираженого й зро­зумілого ззовні волевиявлення власника щодо відмови здійснювати у майбут­ньому будь-які повноваження стосовно певного майна. При цьому така відмова має бути висловлена без застережень та умов (щодо настання певних подій тощо).

Мотиви відмови від права власності не мають юридичного значення. Наприк­лад, власник може відмовитись від речі внаслідок виходу її з ладу, застаріння, фізичного та морального зносу, з інших міркувань тощо. На підприємстві може відбутись переоснащення, внаслідок якого власник відмовляється від того або іншого майна (здає на металобрухт, знищує старе обладнання тощо).

Власник може відмовитись від права власності двома способами: або заявити про це певному колу осіб, але так, щоб це стало надбанням громадськості, або вчинити активні та зрозумілі для оточуючих дії, які також свідчать про наміри власника щодо припинення права власності на певне майно. І заява, і вчинення дій мають бути спря­мовані по відношенню до певного майна, чітко визначеного його власником. Відмо­ва не може стосуватись невизначеного кола речей та майна, невизначеного за інди­відуальними ознаками тощо. Необхідною є також вимога до відмови. Незалежно від будь-якого обраного власником способу відмови остання повинна безперечно свідчити про його намір не зберігати за собою будь-які права на це майно.

2. Момент припинення права власності на майно, від якого власник відмов­ляється, передбачений правилом ч. 2 коментованої статті. Припинення права власності на майно, право на яке не підлягає державній реєстрації, визначається моментом вчинення дій, які свідчать про таку відмову.

При визначенні моменту та правових наслідків припинення права власності шляхом відмови від нього слід враховувати наступне. Відмова від права влас­ності на річ є актом особи щодо реалізації своїх повноважень власника та може розглядатись як спосіб використання об'єкта права власності, але при цьому будь-яке використання не може завдавати шкоди правам і інтересам осіб, або створю­вати загрозу цим правам та інтересам у майбутньому. Власність гарантує не лише права власників, а й зобов'язує, покладає на них певні обов'язки. Саме про це йдеться у статтях 13 і 41 Конституції України, відповідно до яких використання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності грома­дян, інтересам суспільства (див.: Рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 р. № З-рп/2002 у справі про електроенергетику). Тому будь-яке здійснення відмови від права власності (у тому числі шляхом викидання тощо) не повинно створювати загрозу правам та інтересам осіб, інших учасників цивіль­них відносин, держави, не повинно створювати небезпеку для екологічної ситу­ації у суспільстві. Тому шкода, заподіяна такою річчю, не дивлячись на те, що згідно із правилом ч. 2 ст. 347 ЦК право власності у власника вже може бути

572

припиненим, повинна бути відшкодована таким власником. Тобто, реалізація власником свого права на відмову від права власності не виключає можливості покладання на нього відповідальності за заподіяну цією річчю шкоду, якщо ви­кинута власником річ наділена якими-небудь шкідливими властивостями, як, наприклад, старий телевізійний кінескоп, отрута тощо (Маттеи У., Суханов Е. А. Основные положения права собственности. — М.: Юристъ, 1999. — С. 377).

З точки зору визначення меж повноважень власника щодо відмови від права власності на річ, взагалі слід виходити із загальних правил, встановлених ст. 13 ЦК України, зокрема, правил про утримання від дій, які могли б порушити пра­ва інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Тому такі речі, які є екологічно небезпечними, вибухонебезпечними тощо, не можуть бути ви­кинуті, а передбачають або певні технологічні процеси знезараження, або ути­лізації тощо. Від права власності на певні види речей власник не може взагалі відмовитись та має нести зобов'язання власника до повного припинення їх шкідливої дії (наприклад, радіоактивні речовини та предмети).

Отже, припинення права власності шляхом відмови від майна не припиняє самі по собі обов'язки власника стосовно нього. Це положення обґрунтовується тим, що при обранні способу відмови власник має виходити з принципу добро­совісності і розумності та враховувати індивідуальні особливості майна, харак­тер його небезпеки для довкілля, суспільства в цілому. Тому судова практика, спираючись на ст. 13 ЦК, при розгляді спору має виходити з неприпинення відпо­відальності колишнього власника за майно, від якого він відмовився.

3. Положення коментованої статті перебувають у логічному поєднанні зі стат­ тями 335 та 336 ЦК. Зокрема, при оцінці положень про відмову від права власності слід враховувати правило ст. 336 ЦК, відповідно до якого особа, яка заволоділа ру­ хомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з мо­ менту заволодіння нею. У якості заперечення проти можливого позову колишнього власника набувач може посилатися на перебування речі у його володінні та на факт публічної та недвозначної відмови колишнього власника від спірної речі.

Способами відмови від права власності є: викидання майна, залишення май­на, виселення з нерухомого майна без наміру повернутися до нього та інші.

4. У ч. З ст. 347 ЦК визначається процедура та момент припинення права власності при відмові від нього на майно, права на яке підлягають державній реєстрації. Таким майном є нерухомі речі (ст. 182 ЦК) та інші види майна, з яким законом пов'язано момент виникнення на нього права власності у зв'язку з його державною реєстрацією. Ця норма має на меті виключити можливість існуван­ ня нерухомих речей, власник яких є невідомим. У коментованій статті не визна­ чається правова доля нерухомого майна, стосовно якого зареєстровано відмову від нього власника. Згідно із ч. 2 ст. 335 ЦК з моменту реєстрації відмови така річ стає безхазяйною, тобто за загальним правилом після спливу одного року з моменту взяття на облік такої речі, вона може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

/. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право влас­ності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належа-

573

ти, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого за­коном.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це май­но з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визна­чена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право влас­ності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, по­трібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

і. Правова мета положень ст. 348 ЦК — визначити долю майна, яким воло­діла особа на підставах, передбачених законодавством, але пізніше набув сили закон, який заборонив особі мати на праві власності це майно. Норма коменто­ваної статті поширюється на об'єкти цивільних прав, які визначені у розділі III книги першої ЦК.

Вищезазначена норма встановлює підстави втручання держави у відносини власності на певний вид (категорію) майна.

При визначенні механізму дії коментованої норми слід враховувати, що вона не підлягає самостійному застосуванню. Необхідна наявність схваленого зако­ну, який би встановлював перелік видів майна, що не може надалі належати пев­ним особам, строк, протягом якого це майно має бути відчужене тими власника­ми, які на момент набрання чинності зазначеним законом мали таке майно на праві власності, інші умови.

Підставами застосування коментованої статті є наступні:

а) особа має право власності, яке вона правомірно набула на певний вид май­ на, або у особи виникло право власності на певний вид майна у період після вве­ дення в дію закону на підставі, що з'явилася до введення закону в дію;

б) закон, що встановлює обмеження мати особам на праві власності певний вид майна, та його дія поширені на попередній час, який передує введенню його в дію; або введений у дію закон, яким забороняється особам займатися певним видом діяльності, що, відповідно, встановлює обмеження особам мати у влас­ ності таке майно, яке може бути використано виключно при здійсненні заборо­ неної діяльності;

в) спеціальним законом встановлений проміжок часу, протягом якого особа- власник має здійснити відчуження майна, визначеного ним виду (роду);

г) зазначеним законом встановлений порядок примусового відчуження (пе­ редачі) певного роду майна на випадок невиконання власником обов'язку щодо відчуження забороненого до приватного володіння майна.

У ч. 1 коментованої статті розглянуто механізм здійснення відчуження пев­ного виду майна, розмежовано повноваження органів державної влади, задія-них у його реалізації. Зокрема, передбачено, що таке відчуження відбуватиметь-

574

ся виключно за рішенням суду. Підставою для початку такого провадження у суді має бути заява уповноваженого органу державної влади, який, як вбачаєть­ся, має бути визначений або спеціальним законом, або іншими законодавчими актами.

Підстава припинення права власності, зазначена у коментованій статті, відрізняється від інших видів примусового припинення права власності на май­но, передбачених статтями 350, 351, 353, 354 ЦК. Цю підставу відрізняють не тільки специфіка порядку припинення права власності, а й універсальний, на відміну від інших підстав, характер цього способу припинення права власності. Зазначена особливість обумовлюється тим, що мотив схвалення закону, який унеможливлює перебування майна на праві власності у осіб, може мати підґрун­тя як економічного, так і політичного змісту, базуватись на міркуваннях націо­нальної безпеки тощо. Зокрема, на відміну припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати, мотиви конфіскації у більшості випадків не пов'язані з цивільним правом. За загальним правилом це є санкцією за скоєння адміністративного правопорушення або злочину, передбачених відповідно КпАП чи КК України.

2. У ч. 2 ст. 348 ЦК описана ситуація, подібна до зазначеної у ч. 1 цієї статті, але з тією різницею, що новий закон не забороняє мати особі на праві власності певне майно, а вводить вимогу отримання особливого дозволу для набуття пра­ва власності на певний вид майна, у видачі якого особі було відмовлено. Якщо ч. 1 цієї статті поширюється на майно, вилучене з цивільного обігу, то ч. 2 — на майно, обмежене у такому обігу.

3. Правило коментованої статті залишає за межами правового регулювання ситуацію, коли відсутні зміни у законодавстві, але особа правомірно набуває певне майно у власність, права на яке вона не має або для набуття якого їй по­трібен особливий дозвіл, у видачі якого їй було відмовлено. При цьому правова конструкція коментованої статті виключає можливість поширювального тлума­чення її змісту і залишає цю ситуацію невирішеною.

Одним із прикладів ілюстрування подібних випадків на практиці є набуття особою у порядку спадкування права на мисливську зброю, якщо нею не отри­маний дозвіл на зберігання зброї або право мати її. Стосовно такої мисливської та іншої дозволеної для приватного володіння зброї застосовуватимуться про­цедури, передбачені публічним правом: невідчуження обмеженого в обігу майна судом може бути оцінено як порушення правил зберігання зброї та бути підста­вою до застосування судом як виду адміністративного стягнення — конфіскації цих предметів або їх оплатного вилучення (що не є конфіскацією) відповідно до статей 190, 191 КпАП України.

Іншим прикладом є припинення права власності на земельну ділянку особи, якій ця ділянка не може належати на праві власності відповідно до ст. 145 ЗК Ук­раїни. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за ЗК не може перебувати у її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду. Особа, до якої переходить право влас­ності на земельну ділянку і яка не може набути права власності на землю, має пра-

575

во отримати її в оренду (ст. 145 ЗК). Зокрема, відповідно до ст. 22 ЗК землі сільсько­господарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним гро­мадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Тобто відповідними положеннями ЗК України також передбачено си­туацію, відповідно до якої іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави у разі правомірного набуття ними права влас­ності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення повинні протя­гом року з моменту переходу до них цього права здійснити її відчуження. Ця підста­ва припинення права власності на земельну ділянку досить детально регламенто­вана положеннями земельного законодавства та, хоча й не передбачена у ЦК, але відповідає змісту ч. 2 ст. 346 ЦК про визначення законом іншим підстав, за яким право власності може бути припинено.

Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

/. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою влас­ника змін до державного реєстру.

1. Попередньому законодавству підстава припинення права власності, вка­ зана у ст. 349 ЦК, була невідома, але цілком справедливо було і є розглядати у якості підстави припинення права власності знищення майна. Наприклад, поділ речей на споживані та неспоживані, відомий науці цивільного права та закріп­ лений у ст. 185 ЦК, передбачає існування такого роду речей, використання яких можливе виключно шляхом їх знищення. Ця підстава є цілком природною і в силу того, що право власності на річ припиняється її знищенням (загибеллю), тому що припиняє існувати сам об'єкт права власності. При цьому причини, че­ рез які відбувається таке знищення, не впливають на існування права на річ. Певне юридичне значення має питання, чи річ загинула за волею власника, чи за відсутності чиєїсь вини, в силу випадкового збігу обставин.

За загальним правилом ст. 323 ЦК України ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому всі негативні наслідки такого випад­кового знищення (пошкодження) несе власник речі, а інші особи не відповіда­ють за результати настання таких подій. Якщо ж річ знищено з вини інших осіб або за таких обставин, коли певна особа відповідає за шкоду без вини у випад­ках, передбачених законом (зокрема, у випадку відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки тощо), останні несуть відповідальність за завда­ну майнову шкоду.

2. Правилом ч. 2 ст. 349 ЦК введено норму, відповідно до якої власник май­ на, права на яке підлягають державній реєстрації, подає заяву про внесення змін до державного реєстру прав на певне майно. З моменту внесення відповідних змін до реєстру припиняється право на певне майно. Умовою внесення відповід­ них змін до державного реєстру з метою унеможливлення зловживанням цим правом має бути доведеність (перевірка) фактичних обставин їх викладу у заяві власника, тобто наявність та підтвердження самого факту знищення майна.

576

Положення ч. 2 статті, що коментується, здається, вводять певну правову фікцію, що дозволяє забезпечити оборотоздатність майна, право власності на яке за загальним правилом мало б вже припинитись, в силу припинення існу­вання його як такого. Прикладом є ситуація, коли знищено будинок, на віднов­лення якого у власника немає достатньо коштів. Це правило надає повноважен­ня власнику майна його реалізувати іншій особі, надавши їй таким чином мож­ливість вже як власнику його відновити. Слід застерегти, що викладене положення не вирішує питання щодо порядку ведення будівельних відновлю-вальних робіт, оскільки це питання регулюється нормами іншої галузі права.

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхід­ністю

/. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

2. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом вла­ди Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

3. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з сус­пільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору - судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і неру­хомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспіль­ною необхідністю, може надати-йому іншу земельну ділянку, вартість якої вра­ховується при визначенні викупної ціни.

1. У коментованій статті врегульовані цивільні правовідносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого само­врядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припи­нення права власності. Це пов'язано з тим, що в цілому зазначена підстава припи­нення права власності не є характерною для приватноправового регулювання. Вона наділена не характерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обме­ження (припинення) прав приватних осіб (тобто, відбувається задоволення пуб­лічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути виз­начені і порядок застосування цієї правової підстави, і підстави її застосування.

Принциповий характер при визначенні правил регулювання підстав приму­сового припинення права власності носять положення ч. 5 ст. 41 Конституції

19 8-108 577

України, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і пов­ного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступ­ним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тобто у Конституції України передбачаються два спо­соби припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної не­обхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужуєть­ся, та за умови наступного відшкодування. Останнє допускається лише в умо­вах воєнного чи надзвичайного стану.

Серед положень ЦК не міститься визначення категорії «суспільна не­обхідність», задоволення потреб якої є підставою для припинення права влас­ності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як зе­мельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст. 146 ЗК називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний пе­релік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земель­ної ділянки, міститься у п. 1 ст. 146 ЗК. До таких суспільних потреб віднесені: ділянки під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування, оборони та національної безпеки; під будівництво та об­слуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфра­структури та інші.

Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права при­ватної власності.

Із змісту ст. 350 ЦК випливає, що викуп може бути здійснений двома спосо­бами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається у разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домо­вленості щодо наступних питань: згода власника в цілому на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так і на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів оплати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділян­ки замість тієї, що вилучається, з урахуванням її вартості при визначенні викуп­ної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.

2. У ч. 2 цієї статті визначається перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Рес­публіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повнова­жень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах ЗК, а саме: у п. «ґ» ст. 12 — для сільських, селищних, міських рад; у п. «в» ст. 13 — для Кабінету Міністрів України; у п. «ґ» ст. 16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; у п. «ґ» ст. 17 — для місцевих державних адміністрацій.

3. Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не

578

пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативно визначений законом, тому не може бути зменшеним тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовженим без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відпо­відний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула назви у ЦК викуп­ної ціни. За загальним правилом викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викупо­вується. Вона встановлюється згідно із грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасовою), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвер­дженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Вказані Методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішен­ня при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні скла­дові, передбачені, зокрема, ч. 5 та ч. б цієї статті, але мають застосовуватися з урахуванням положень як ЗК, так і ЦК.

5. Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло б бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.

При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія зе­мель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має вклю­чати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом із са­мою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власни­кові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.

6. Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викупову­ ватиметься, буде надана інша земельна ділянка, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. 6 ст. 350 ЦК вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно із ч. 4 ст. 351 ЦК особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене

/. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв 'язку з викупом земельно '{ділянки, на якій вони розміщені (ста ття 350 цього Кодексу), може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов 'яз-ковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.

2. Позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути пода­ний органами, встановленими частиною другою статті 350 цього Кодексу.

579

Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспіль­ною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно.

3. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділян­ ку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку осо­ба має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на по­ліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

4. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

5. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів Тісім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встанов­лених законом.

6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспіль­ною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.

7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та на­саджень, що розміщені на ній, власник цих об 'єктів залучається до участі у справі.

8. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

і. Із аналізу змісту ст. 350 та ст. 351 ЦК випливає: якщо на земельній ділянці, стосовно якої прийнято рішення про її викуп у зв'язку з суспільною необхідніс­тю, розташовані житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, то вирі­шення питання про майбутню долю цього майна залежить від того, чи є власник земельної ділянки, що вилучається, також і власником цього майна. Якщо влас­ник земельної ділянки одночасно є власником і відповідного нерухомого майна, що на ній розташоване, то згідно із ч. 6 ст. 351 ЦК вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділян­ки. Якщо земельна ділянка та нерухоме майно на ній належать різним особам, зазначені вимоги розглядаються, у разі недосягнення домовленості між сторо­нами, окремо. Під нерухомим майном слід розуміти житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, а також інше майно, яке є таким відповідно до критеріїв, встановлених у ч. 1 ст. 181 ЦК.

2. При відсутності домовленості про умови припинення права власності на нерухоме майно з його власником у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, спір може бути вирішений у судовому порядку. В цьому ви­падку право власності припиняється за рішенням суду шляхом викупу зазначе­ного майна з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному об-

580

сязі. Цей спір вирішується за позовною заявою, право на подачу якої належить органам, визначеним ч. 2 ст. 350 ЦК. Метою цього позовного провадження є: вста­новлення правової підстави для задоволення вимоги про викуп зазначеного не­рухомого майна, передбаченої абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК; визначення розміру збитків, які підлягають попередньому та повному відшкодуванню власникові; вирішен­ня питання про знесення розташованого на земельній ділянці нерухомого май­на або про перенесення його на іншу земельну ділянку тощо.

Розгляд позову про викуп розташованого на земельній ділянці майна відрізняється від розгляду вимог про викуп самої ділянки тим, що у першому випадку предметом доведення має бути той факт, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на розташоване на ній майно. Питання про забез­печення власника житлового будинку, членів його сім'ї, наймача, що проживає в ньому, та членів його сім'ї помешканням не є перешкодою для припинення права власності на житловий будинок, а лише висуває додаткові вимоги до по­рядку схвалення уповноваженим органом відповідного рішення.

3. Уповноважений згідно із ч. 2 ст. 350 та ч. 2 ст. 351 ЦК орган має право вимагати від суду, який розглядає вимогу про викуп розташованого на ділянці майна, ухвалює рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, спо­руд, насаджень, їх перенесення на іншу ділянку та відбудову за бажанням влас­ника. При цьому суд у ході дослідження обставин справи повинен з'ясувати мож­ливість такого перенесення та відбудови.

4. Власник земельної ділянки, що викуповується, має право вимагати надан­ня йому іншої земельної ділянки, яка відповідає критеріям рівноцінності за якіс­тю та розташована в межах даного населеного пункту. У такій ситуації вартість цієї земельної ділянки враховується згідно із ч. 6 ст. 350 ЦК при визначенні ви­купної ціни.

Розмір земельної ділянки, яку вимагає надати власник, не повинен, з однієї сторони, бути меншим за розмір ділянки, що вилучається, а з іншої, — не пови­нен перевищувати максимальних розмірів земельної ділянки даної категорії, визначеної земельним законодавством.

5. Вирішуючи питання про викуп житлового будинку та його знесення, суд має з'ясувати, чи було вирішено відповідним органом питання про забезпечен­ ня власника та членів його сім'ї, наймача та членів його сім'ї помешканнями у розмірі та порядку, встановлених законом.

Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

/. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам 'ятки історії та культу­ри їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збе­реження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам ят­ки історії та культури позов про їївикуп може бути пред'явлено без попередження.

581