§ 1. Історія української естетики в контексті національної культури

У зв'язку із загальною активізацією досліджень у галузі естетики значно зростає увага до вивчення її історії, і як частина цього про­цесу — до вивчення історії естетичної думки України. Це зумовлено тим, що через засвоєння і, можливо, переоцінку певних етапів ста­новлення естетики, які формували національну естетичну спадщи­ну, поступово прокладається шлях до глибшого, достовірнішого іс­торичного знання.

Історична свідомість — складний соціокультурний феномен, невід'ємна частина духовної культури суспільства. Вона охоплює найрізноманітніші форми, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до історичного процесу, своє місце в ньому.

В історичному розвитку український народ пройшов тривалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної само­свідомості відіграла естетика. Як складова частина духовної культу­ри України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов'ян. Саме воно визначало розвиток на­родної фантазії, самобутність символіки образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше — соціально-психологічної прози, класичної драматургії і театру.

Як зауважують дослідники, «одним із найбагатших і найколо-ритніших джерел, за якими можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян, є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян.

Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків»¹⁵. Ще одним важливим аспектом досліджен­ня слов'янської міфології є думка про те, що «саме слов'янська міфо­логія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий син­кретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на пер­ше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народ­ної життєдайної фантазії й звичаїв»¹⁶.

Слід зазначити, що історія Київської Русі завжди була об'єктом прискіпливої уваги теоретиків різних напрямів. Упродовж останніх років їх зацікавленість значно поглибилася. Серед теоретично плід­них ідей, на наш погляд, вирізняється саме ідея синкретизму культу­ри Київської Русі.

Властива сучасним дослідженням зосередженість на синкретизмі культур Київської Русі, на специфічності міфопоетичного підґрунтя світосприймання слов'янами реальної дійсності переконливо дово­дить, що зародження естетичних ідей, їх подальше формування в пев­ну теоретичну систему і виокремлення у відносно самостійну філо­софську науку зумовлювалося потребами становлення національної культури, а закономірності історичного розвитку суспільства відо­бразилися в естетичних концепціях та ідеях специфічно. Під впливом соціально-економічних умов життя українського народу, своєрідних культурно-філософських чинників упродовж сторіч змінювалися як зміст предмета естетики, так і форми її функціонування в суспільстві. Процес реконструювання теоретичних традицій естетики України відтворює складний рух від міфолого-символістського рівня че­рез розуміння предмета естетики як чуттєвої культури людини до сприймання естетики як метатеорії мистецтва. Цей рух охоплює і розуміння предмета науки через абсолютизацію ідеї прекрасного, і своєрідний культ проблем творчості як засоба реалізації гармонії. Якщо врахувати, що в традиціях естетики України доволі виразно простежується принцип «пограничності» — свідоме поєднання ес­тетичної проблематики, її предмета з проблематикою і предметом суміжних наук — психології, мистецтвознавства, етики, педагогіки, — то цілісне відтворення її історії постане як процес складний і тео­ретично неординарний.

Емоційно-поетичне світосприймання, на яке спиралася народна фантазія, відбилося в міфах, легендах, календарно-обрядових святах, які викликали до життя оригінальну календарно-обрядову поезію. Не слід забувати, що народ тривалий час мав язичницько-міфологічні уявлення про світ і прийняття християнства в наполегливій, жорсткій боротьбі ламало стару традицію і запроваджувало нову — релігійно-містичну.

Широко відомі історико-літературні пам'ятки «Повість вре-менних літ», «Київський літопис», «Галицько-волинський літопис» спираються на більш ранні твори, зокрема, на Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. В Ізборнику 1073 р. наводяться зразки класифіка­ції створених певним автором образів як художніх засобів. Читачеві розкривається зміст понять притча, іномовлення, слог та ін. Вже тоді в текстах робилися спроби пояснити образ людини, спираючись на алегорію та метафору.

В Ізборнику 1076 р. досліджується краса, яка аналізується через зіставлення «краси розумового» та «краси витонченого», тобто краси зовнішньої. Автори статей схиляються перед красою мудрості та до­брочесності. Вже перші спроби осмислення естетичної проблематики спиралися на застосування калокагативного принципу, тобто осмис­лення краси індивіда через гармонію зовнішнього і внутрішнього. Ця тенденція буде властива для різних етапів розвитку естетики України і трансформуватиметься як теоретичний принцип підходу і в дослі­дження інших проблем, не пов'язаних з оцінкою лише краси індивіда.

Інша тенденція — чітке розмежування різних видів творчості за­лежно від переваги споглядального або чуттєвого ставлення до світу, впливу натурфілософських поглядів, язичницьке обожнення природи.

Через усю історію України проходить ідея поклоніння герою: воїну, поету, філософу. Реальні історичні особи переживали процес легендаризації, перетворюючись на літературно-поетичні образи. Внаслідок цього етико-естетичне знання поєднувалося з морально-естетичним світом конкретної людини — носія теоретичної ідеї або системи поглядів. Саме такий підхід до носіїв певної ідеї органічно поєднав літературу, архітектуру, іконопис, фрески у своєрідну єдність мистецтва і філософії, а творці мистецтва і філософії підносилися в народному сприйнятті до рівня духовних наставників. У різні епохи цю функцію могли виконувати Ярослав Мудрий, Петро Могила, Гри­горій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко.

Зазначені тенденції простежуються майже на всіх етапах розви­тку естетичної ідеї. У ХШ—ХУ ст. естетичне знання тісно перепле­тене з етичним і релігійним розумінням людини. Завдання процесу пізнання осмислюється переважно в аспекті самопізнання людини. Естетика й етика спираються на схоластичний арістотелізм та арео-пагітики. Чітко простежується сприймання певних предметів і явищ як символів духовних цінностей. Особливо поширеними були ілюзії щодо магічної сили слова.

Аналізуючи елементи естетичного знання, які формувались у ХШ—ХУ ст., потрібно враховувати, що історики української філосо­фії саме цей період вважають найменш дослідженим, своєрідною про­галиною, яка ускладнює утворення повної і всебічної картини розвит­ку філософської думки. Одним із творів, який дає певне змістовне уявлення про цей період, є «Стефаніт і Іхнілат» — популярний у се­редні віки літературний твір. Т. Данилова — дослідник філософського підґрунтя цього твору — значно поглиблює наші традиційні уявлення про притчу та її значення у ставленні слов'ян до світу. Своєрідність її інтерпретації «притчеподібної структури пам'ятки «Стефаніт і Іх-нілат» полягає як у виявленні етичної спрямованості твору, так і у визнанні, що «притча як архетипічна форма знання безпосередньо не пов'язана ні з якою мораллю взагалі». Взаємодія «притча — мораль» реалізується лише при «входженні» притчі у певну культуру: притча здобуває етичний «надтекст» і підкреслює моральні тези.

Пам'ятка «Стефаніт і Іхнілат» доносить до наших часів тогочасні дискусії щодо проблеми героя мистецького твору, специфіки науки як вираження народної фольклорної творчості.

На зламі ХУ—ХУІ ст. значний вплив на духовне життя України мала філософсько-соціологічна орієнтація Івана Вишенського. Цей період може бути прикладом свідомого утиску «прав» естетики на користь етики й релігії, свідомого руйнування традиційного калока-гативного підходу. Як у теорії, так і в буденному житті І. Вишенський обстоював ідеї аскетизму, самозречення. В навколишньому світі має панувати необхідність, обов'язок, які ставляться вище за язичницькіпотреби краси та мистецтва. Світосприймання І. Вишенського — це послідовне протиставлення християнської етики і язичницького сві­тосприймання ідеалів Святого Письма і художньо-естетичних ідеалів суворої необхідності й радості життя.

Особливе місце в історії естетики України посідає XVIII ст. — пе­ріод створення й утвердження низки науково-освітніх закладів: пе­ретворення Києво-Могилянської колегії (1631) на академію (1701), відкриття колегій у Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). «Впродовж усього свого майже двохсторічного існування Києво-Могилянська академія була основним чинником розвитку освіти, науки, культури не лише в Україні, а й у всьому православно­му регіоні»¹⁷, зазначає відомий український філософ В. Нічик.

З XVIII століттям пов'язана і діяльність Григорія Сковороди (1722—1794), естетичні погляди якого пов'язані з філософією, етикою, теоретичними проблемами літератури. Філософ свідомо виокремлює проблему творчості, яка функціонує в межах ідеї «пограничності». За­уважимо, що ця ідея тільки на сучасному рівні розвитку науки вияв­ляє свої значні внутрішні можливості. Проблема творчості потребує багатоаспектного дослідження, в процесі якого поєднуються кілька підходів: філософський, психологічний, етико-естетичний, мисте­цтвознавчий, педагогічний, медичний тощо. На перетині цих підходів і формується «пограничність» творчості. Саме через властиву їй «по-граничність» проблема творчості стає об'єктом кількох наук.

Звернення до ідей Г. Сковороди є своєрідною сполучною ланкою між минулим і сучасністю. Теоретичні розміркування українського філософа пов'язані з ідеєю створення «осердеченої філософії», од­нією з граней якої буде естетико-художнє пізнання світу. У свою чергу, естетико-художнє пізнання світу підкреслює роль і значення творчості. Концепція Сковороди — оригінальна, її не можна назва­ти копією класики. Своєрідність її полягає, передусім, у запереченні платонівської ідеї вічності конфлікту між філософією й поезією. Ідея взаємозв'язку філософії і поезії, на якій наполягає Сковорода, під­креслює значення творчої індивідуальності.

Подальшої теоретичної розробки потребує теза Сковороди про єдність: краса — добро — благо — істина. Саме у русі цих станів здій­снюється морально-естетичне самоутвердження людської сутності. Філософ наполягає на необхідності пізнання сутності, і на цьому шляху перетинаються інтереси науки й мистецтва, раціонального й чуттєвого.

Слід зауважити, що впродовж останніх років особливу увагу до­слідників привертає саме період з другої половини XVII до середини XVIII ст. Багато в чому їх спрямовує міркування Д. Чижевського, що ця доба є центральною епохою в духовній історії України.

Значний внесок в українську естетику цього періоду пов'язаний з іменем Феофана Прокоповича (1681 — 1736). Зосередивши увагу на проблемі краси, він, по-перше, розглядав красу людини як гармо­нію духу і тіла, а по-друге, до аналізу краси залучав як природу, так і звичаї, побут, ремесло й майстерність. З особливою зацікавленістю Ф. Прокопович ставиться до поетичного мистецтва, яке, на його пе­реконання, вирізняється серед інших видів творчості безпосереднім впливом на естетичні почуття людини. Саме поетика впливає на роз­виток таких здатностей людини, як відчуття стилю, фантазія та уява.

Аналізуючи теоретичні традиції естетики України, слід врахову­вати, що на всіх етапах розвитку української культури мистецтво й мистецтвознавство відігравали особливу, винятково важливу роль. У зв'язку з цим мистецтвознавство часто виходило за свої межі й поста­вало як феномен естетики і психології творчості.

Така тенденція чітко простежується вже у творчості Івана Кот­ляревського (1769—1838), адже його «Енеїда» утверджує передусім можливості української мови та на відміну від вимог класицизму спирається на народну традицію.

30—50-ті роки XIX ст. — яскравий період розвитку українського романтизму, пов'язаний як із творчими здобутками М. Гоголя, ран­нього Т. Шевченка, М. Максимовича, так і з теоретичними працями М. Костомарова та П. Куліша.

Значний інтерес і нині викликають естетичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861), який висловлювався різко негативно з при­воду естетичного трактату польського теоретика К. Лібельта ще в пе­ріод навчання в Академії мистецтв. Відомі й інші іронічні висловлю­вання поета щодо «хірургії прекрасного». Водночас, всупереч слабкій праці К. Лібельта Шевченко високо оцінює теоретичну спадщину Вазарі, завдяки життєписам якого ми маємо доволі яскраві враження щодо епохи Відродження.

Аналіз спадщини Т. Шевченка дає змогу стверджувати, що його цікавила низка проблем, які, власне, і є естетичними: специфіка пре­красного, психологія творчого процесу, соціальна значущість мисте­цтва тощо.

Своєрідна художня всеосяжність у відображенні дійсності, влас­тива більшості відомих українських митців минулого, не могла не спонукати їх до теоретичного осмислення морально-етичної пробле­матики мистецтва і творчості. Так звана мистецтвознавча тенденція в українській естетиці виразно виявлялася на різних історичних ета­пах. Перебуваючи у складних соціально-політичних умовах, спри­чинених своєрідністю історії України, митці намагалися осмислити соціальне призначення мистецтва, закріпити його як духовну пам'ять часу. Через самоаналіз творчості українські митці поступово відкри­вали і для себе, і для науки «секрети» складного процесу створення і функціонування художнього твору.