§2. Політика в галузі культури і мистецтва

Культурна політика — це діяльність влади і держави в галузі культури і мистецтва, що ставить собі за мету сприяти розвиткові на­ціональної культури і мистецтва в інтересах національної спільноти.

Мистецтво неможливо зрозуміти, виходячи лише з нього само­го, ігноруючи соціокультурні структури та відношення, з якими воно безперервно взаємодіє. Мистецтво справді є невід'ємною частиною життя соціуму, але воно не належить до системи життєзабезпечення. Мистецтво і культура загалом формують цілісну картину світу, тоб­то певну систему координат, через яку людина сприймає та оцінює навколишній світ. Мистецтво породжується певною картиною світу і водночас сприяє її становленню. Така картина світу може існува­ти як загальнолюдська, що складається із загальнолюдських універ-салій, або як особистісна, але найстійкішою та багатою за змістом є національна, або етнічно-національна. З нею пов'язана можливість самоідентифікації як етносу, нації, так і окремої особистості. В межах кожної нації існує певна кількість різних етносів, соціальних груп, кожна з яких має своєрідну субкультуру. Між ними існують як точки збігу, так і точки розходження. Культурна політика держави полягає в намаганні зберегти або видозмінити певну картину світу. В такій політиці зацікавлена будь-яка влада, що прагне самозбереження.

Основним суб'єктом культурної політики є національна дер­жава. Адже художнє життя суспільства є полем боротьби різних суб'єктів — громадських спільнот (носіїв різних субкультур), творців культурних цінностей, різних соціальних інститутів — та держави.

Об'єктом культурної політики виступає народ, його загальнонаціо­нальна картина світу. Картина світу — синтетичне уявлення людини про конкретну дійсність та своє місце в ній; система образів — наочні уявлення про світ і місце людини в ньому, про взаємозв'язок людини з природою, людини з суспільством, людини з іншою людиною та з собою. Картина світу — складно структурована цілісність, що містить три основні компоненти — світогляд, світосприймання, світовідчуття.

Загальнонаціональна картина світу — це ядро культури, що за­безпечує взаєморозуміння та взаємодію громадян усередині держа­ви. В кожному суспільстві віками формувалася певна національна картина світу, саме вона і є основним об'єктом культурної політики. Отже, культурна політика — це певний (усвідомлений або неусвідом-лений) вплив держави на культуру з метою зміни (повної або частко­вої) чи збереження її. Отже, головними цілями культурної політики держави є:

• формування загальнонаціональної картини світу та її поши­рення серед громадян;

• підтримання, збереження існуючої картини світу у вигляді традиції та передання її наступним поколінням;

• розвиток, модернізація, пристосування існуючої картини світу до змін соціокультурної реальності.

Засоби здійснення культурної політики доволі різні. Для поши­рення різноманітних образів та їх фрагментів серед усіх прошарків населення суспільство використовує «носіїв» картини світу. Головну роль серед них відіграють спеціальні соціальні інституції — система освіти, заклади культури: музеї, бібліотеки, архіви, виставки, театри, кінотеатри, концертні зали тощо, а також засоби масової комунікації: преса, радіо, телебачення, відео і комп'ютерна мережі.

Учасниками культурно-політичних процесів є всі інституції та суб'єкти, що беруть участь у соціокультурному житті, їх можна поді­лити на три складові:

• спільноти, що становлять різні субкультури у межах націо­нальної спільності й мають відмінні картини світу. Саме для них і заради них існує культурна політика; саме їхні карти­ни світу і є об'єктом культурної політики;

• люди, які створюють «продукти» культури: художники, ак­тори, режисери, співаки, композитори, музиканти, критики, вчені в галузі культури та мистецтва, письменники, журна­лісти, іміджмейкери, продюсери, телеведучі та ін;

— люди, які здійснюють культурну політику: державні діячі, чиновники, меценати, керівники закладів культури.

Усі три групи учасників культурної політики мають власні інте­реси, що істотно різняться між собою. В цих інтересах існують ніби два шари: інтереси, що декларуються, та інтереси реальні. Інтереси, що декларуються, завжди широковідомі — про них багато говорять і пишуть, їх вважають загальновизнаними, такими, про які не спереча­ються. Реальні інтереси зазвичай або не усвідомлюються, або ретель­но приховуються.

Різниця інтересів у галузі культури зумовлена не тільки різними ролями, які відіграють у культурному житті її учасники, а й передусім наявністю в суспільстві культурної стратифікації. Вона означає, що в суспільстві функціонують не тільки одна загальна культура (ядро культури), а кілька різних культур, або субкультур — елітарна, масо­ва, народна, консервативна, кримінальна, інноваційна тощо.

Усі типи культур мають своєрідні картини світу і характеризу­ються певними інтересами та перевагами в царині культури, що ма­ють істотні відмінності, специфічними особливостями сприйняття мистецтва й художньої діяльності. Різноманітність субкультур у пев­ній єдиній спільноті (в національній державі) — це ознака складності соціуму, його соціального здоров'я та наявності потенціалу розвитку, запорука його стійкості щодо можливих змін, при яких одна з існую­чих субкультур може стати домінантною.

Що ширший спектр культурної розмаїтості, то більшим є вибір у соціумі певної картини світу як провідної, тобто такої, яка є адекват­ною реальному світові за умови зміни самого світу. Тому культурна політика тієї або іншої влади має враховувати наявність найзначні-ших і найвпливовіших субкультур та їхніх картин світу, а отже, і мис­тецтва, що їх репрезентує, і визнавати їх художні потреби та права.

В умовах національної держави національна політика в галузі культури має бути спрямована на підтримання національної карти­ни світу і через неї — на підтримання єдності нації. Всі субкульту-ри суспільства здатні взаємодіяти і підтримувати зв'язки одна з од­ною завдяки наявності загальнонаціональної картини світу — ядра культури суспільства. Ядро культури суспільства акумулюється та реалізується в мові і фольклорі, пам'ятках культури та еталонних творах мистецтва, архітектури, літератури й живопису. Ядро куль­тури є власне культурною спадщиною, тим, що передається від по­коління до покоління. Культурна політика щодо нього, здебільшого, має охоронний характер.

Культурна політика, що підтримує та трансформує національну картину світу, має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Внутрішня культурна політика спрямована на формування національної карти­ни світу та її поширення серед громадян, підтримку, збереження кар­тини світу у формі традиції та передання її наступним поколінням, розвиток, модернізацію, пристосування існуючої картини світу до умов, що змінюються.

Завдання зовнішньої культурної політики — захист своєї наці­ональної картини світу, яка зовсім не означає культурну ізоляцію. Зовнішня культурна політика спрямована на:

• захист своєрідності національної картини світу від зовнішніх деформаційних впливів «сильніших» або агресивних куль­^тур;

• пропаганду найважливіших фрагментів національної картини світу за межами національної держави з дотриманням мети ознайомлення з нею інших народів і поширення серед цих на­родів власної культури.

Культурна політика — це завдання управління, і кожна держава вирішує її по-своєму. Існують численні приклади реальної культур­ної політики різних країн світу, що свідчать про розмаїтість її форм та методів.

Умовно способи здійснення культурної політики можна поділи­ти на три основні типи.

«Популістська» культурна політика характеризується намаган­ням підтримувати картини світу щонайбільшої кількості субкультур, розглядаючи їх як рівноправні, або такі, що мають право на існування. «Патерналістська» культурна політика надає переваги певним суб­культурам на шкоду іншим. Внаслідок обмеженості ресурсів куль­турної політики надання пріоритетності одним субкультурам при­зводить до нехтування інтересами інших. «Тоталітарна» культурна політика має місце, коли всім субкультурам суспільства нав'язується єдина уніфікована картина світу однієї субкультури — правлячої елі­ти — при забороні і придушенні всіх інших.

Залежно від того, яка мета — формування та зміна картини світу, чи її збереження та консервація — превалює в культурній політиці, існують два її різновиди: «інноваційна» культурна політика намага­ється прискорити еволюцію ядра культури в певному напрямі, «кон­сервативна» — намагається сповільнити еволюцію ядра культури, зберігаючи його по можливості в незмінному вигляді.

Мистецтво посідає в культурній політиці одне з чільних місць. Це зумовлено тим, що образи та фрагменти картин світу, які демонструє мистецтво, засвоюються на рівні повсякденної свідомості набагато легше, ніж наукова гіпотеза чи політичне гасло. Ідеї та почуття, ви­ражені в художній формі, володіють могутньою силою навіювання та «зараження». Такі особливості мистецтва дають суб'єктові культур­ної політики необмежені можливості для формування картини світу громадян національної держави.

Враховуючи ці можливості мистецтва, будь-яка держава завжди прагнула тією або іншою мірою контролювати художнє життя сус­пільства. Тобто якщо мистецтво сприяло зближенню картин світу громадян з ядром національної культури, держава була готова під­тримувати його. Там, де мистецтво вносило в картину світу надмір­ну різноманітність або виступало проти загальнокультурного ядра (як контркультура), держава або ігнорувала наявність контркульту-ри, або намагалася підпорядкувати його своєму впливу навіть шля­хом насилля.

Сучасні демократичні держави відмовилися від прямих репре­сій та цензурних заборон, але замінили їх більш тонкими механіз­мами культурної політики, що більшою мірою відповідають духо­ві часу. Головними інструментами культурної політики в сучасних умовах є:

• суспільне визнання окремих творів та їх авторів;

• добір, збереження та трансляція культурних благ, успадкова­них з минулого та освячених самим фактом їх збереження;

• навчання й виховання творців і художників, спроможних ство­рювати культурні блага;

• формування смаків та інтересів публіки, здатних споживати певні типи культурних благ.

Найважливіші з інструментів культурної політики використо­вуються сучасною системою освіти, яка визначає, по-перше, що саме з творів мистецтва заслуговує бути переданим новому поколінню, а що — не заслуговує. По-друге, система освіти навчає, як треба «пра­вильно» сприймати, оцінювати й розуміти ці твори. Саме державна система освіти експертним шляхом надає деяким художнім творам священий знак визнання, заносячи імена їхніх авторів до загально­освітніх програм і здійснюючи їх перетворення на «класиків».

Держава контролює й інші культурні інституції, що здійснюють державну культурну політику за допомогою найрізноманітніших ін­струментів. Такими інструментами є бюджетне фінансування закла­дів культури, різні премії, грошові винагороди та знаки пошани, ви­бори до академій, університетів, запрошення на конгреси, публікації в пресі та спеціальні програми на телебаченні, внесення відомостей до енциклопедій та довідників тощо.

Політичне ставлення до культури і мистецтва принципово зміни­лося наприкінці XX ст. У 1991 р. в договорі про Європейський Союз (ЄС) до сфери культури вперше було застосовано політичні та еко­номічні поняття, оскільки сфера культури була визнана незалежним чинником розвитку суспільства (Маастріхтський договір). Створена в межах ЮНЕСКО Всесвітня Комісія з розвитку і культури визна­чила такі цілі культурної політики:

• зберегти культурну різноманітність Європи й допомагати її розвитку; реалізувати потенційні можливості місцевих (ло­кальних) культур; використовувати потенціал культури на ін­дивідуальному, соціальному та національному рівнях;

• використовувати всі можливості для перетворення культури на дійову силу, здатну підтримувати та стабілізувати гумані­тарний розвиток суспільства.

Контрольні запитання

1. У чому полягає специфіка художньої освіти?

2. Які функції виконують заклади культури?

3. Як засоби масової комунікації сприяють збільшенню можливостей доступу до культурних благ?

4. Яку функцію в художньому житті суспільства виконує художня критика?

5. Як критика пов'язана з естетикою та мистецтвознавством?

6. Як позначається художнє спілкування на якості життя людини?

7. Що таке культурна політика?

8. Якими є цілі культурної політики?

9. Чому система освіти посідає важливе місце в культурній політиці держави?

Список рекомендованої літератури

Искусство в ситуации смены циклов : Междисциплинарные иссле­дования художественной культуры в переходных процесах / отв. ред. Н. А. Хренов. — М., 2002

Калугіна Т. Музеєфікація чи муміфікація культури? // Terra Incognita. Теорія і практика виставкової справи. —1994. — №12. — С. 39—41. Каретті Е. Маса і влада. — К., 2001.

Культурная политика. Проблемы теории и практики : сб. ст. — Пб., 2003. Лалл Джеймс. Масмедіа, комунікація, культура: глобальний підхід/ пер. з англ. — К., 2002.

Культура художника. Мазепа В. И., Михалев В. П., Азархин А. В. — К., 1988.

Манхейм К. Избранное : Социология культуры. — М.; СПб., 2000. Образ человека и индивидуальность художника в западном искусстве XX века / отв. ред. Б. И. Зингерман. — Л., 1984.

Остроу Сол. Історія мистецтва і критики // Енциклопедія постмодерніз­му. — К., 2003.

Панченко В. І. Мистецтво в контексті культури. К., 1998.

УКРАЇНСЬКА ЕСТЕТИКА:

ІСТОРИЧНА ТРАДИЦІЯ Й СУЧАСНИЙ СТАН