§5. Постмодерністська естетика

Аналіз тенденцій розвитку некласичної естетики протягом XX ст. робить актуальним розгляд постмодерністської естетики як специ­фічного соціокультурного явища, що позначене самобутнім світоро­зумінням та світовідчуттям. Хоча широке коло проблем постмодер­нізму взагалі і постмодерністської естетики зокрема досліджується активно, однак і понині залишається низка дискусійних питань, від­повідь на які існує на рівні авторських інтерпретацій та оцінок.

Серед дискусійних питань слід виокремити хронологію ста­новлення постмодернізму, специфіку взаємодії «модернізм— постмодернізм», термінологічні розбіжності, теоретичне «насичення» постмодерністських процесів, специфіку естетико-мистецтвознавчої модифікації постмодернізму.

Щодо хронології становлення постмодернізму, то передусім по­трібно звернути увагу на 60-ті роки минулого століття, тобто на пе­ріод, коли внаслідок певних соціально-політичних процесів (війна США проти В'єтнаму, радикальні молодіжні рухи в країнах Європи, «культурна революція» в Китаї; введення радянських танків на те­риторію Чехословаччини у 1968 р. та ін.) були поставлені під сумнів здобутки «раціоналізованої» цивілізації з властивими їй ортодок­сальними моральними нормами.

Чимало дослідників постмодернізму називають 1968 р. як такий, в якому було започатковано певні процеси, що досить швидко почали асоціюватися з вичерпаністю модернізму і початком нової доби. Сту­дентські протести в Парижі у травні 1968 р. були підтримані багать­ма університетами Європи і подекуди мали політичне забарвлення. Зрештою світ визнав існування «молодіжної культури», яка демон­струвала суміш суперечливих політичних орієнтацій, пошуків но­вої моралі та нового мистецтва, просякнутих ідеєю вседозволеності. «Молодіжна культура» 60-х років справила значний вплив на «інте­лектуальний світ», намагаючись, за висловом американського куль­туролога Дж. Вейза, привести до влади «новий склад інтелектуалів, єдина мета яких полягала в тому, щоб зруйнувати модерністський світ». Дж. Вейз посилається на думку Ч. Дженкса, який з точністю до хвилини визначив кінець модернізму: «15 липня 1972 р. о 15 год. 32 хв. закінчився вік модерну і почалася доба постмодерну. Саме в цей момент було висаджено в повітря житловий комплекс Praittlgoe в Сент-Луїсі, вершину модерністської архітектури. Знаменитий взі­рець високої технології, модерністської естетики і функціонального дизайну, цей проект був настільки безликим і гнітючим, настільки відкритим для злочинності й неможливим для патрулювання, що в ньому просто не можна було жити»¹.

Поділяючи погляд Ч. Дженкса, Дж. Вейз досить чітко розмежовує модернізм-світогляд, який «створює конструкції раціонально проду­мані, але такі, що в них неможливо жити», і постмодернізм, який «не будує щось нове на руїнах старого світу», а воліє висаджувати в по­вітря. Зрозуміло, що зруйнування Praittlgoe як початок доби пост­модернізму — це своєрідна метафора, але вона чітко відповідає тим процесам, що відбуваються в теоретичному аспекті осмислення гу­манітарних процесів другої половини XX ст. Так, у 1974 р. на сторін­ках американського журналу «Commentary» розгорнулася дискусія на тему «Культура і поточний момент», під час якої точилися гострі суперечки щодо розуміння стану культури, яка мала вияви «масо­вої», «антагоністичної», «елітарної» та «авангардної». Позицію за­хисту концепції «антагоністичної культури» як складової модерніз­му (Л. Тріллінг) було спростовано концепцією «естетичного виміру культури» (Г. Маркузе), що, власне, підготувала постмодернізм.

Розглядаючи процес визначення початку «доби постмодерніз­му», слід ознайомитись із матеріалами, викладеними в монографії ві­домого французького філософа Ж. Ф. Ліотара «Постмодерний стан»

(1979).

¹ Вейз Дж. Времена постмодерна. — М., 2002. — С. 36.

Ця робота стала чи не першою спробою застосування поняття «постмодернізм» до філософських проблем, тобто трансформування соціокультурного феномену у світоглядний. Отже, історія постмо­дернізму налічує близько трьох десятиліть і це виправдовує, з одного боку, властиву йому як теоретичній проблемі дискусійнісгь, а з іншо­го — пояснює актуальність зіставлення «модернізм—постмодернізм». Розглядаючи це зіставлення, потрібно наголосити на формальному аспекті, адже постмодернізм, безперечно, є наступним після модер­нізму етапом у розвитку європейської та американської філософії, естетики і мистецтва. Водночас — і на цьому наголошують більшість дослідників постмодернізму — постмодернізм відмежовується від модернізму. Аналізуючи постмодернізм, науковці послуговуються поняттям «постмодерністський зсув», в якому фіксується факт ви­користання постмодернізмом теоретичних здобутків різних напрямів некласичної філософії чи естетики, а саме феноменології, структура­лізму, герменевтики. А ці напрями не співвідносили себе з модерном, не висували проблему модерну як обов'язковий компонент у контек­сті теоретичного аналізу культуротворчих процесів першої половини XX ст. Представники некласичної філософії та естетики, переважно, зосереджували увагу на руйнуванні традиційних моделей гуманітар­ного знання, на утвердженні ролі позасвідомих, інтуїтивістських чин­ників як у ставленні до світу, так і в процесі творчості.

Доволі переконливо процес поступового створення теоретичного підґрунтя для «постмодерністського зсуву» відтворює український ес­тетик Т. Гуменюк: «З того часу (кінець XIX — початок XX ст. — Л.Л.) формується думка про багатоманітність філософських дискурсів, аль­тернативних форм, які спонтанно поширюються. З-поміж них: «фун­даментальна онтологія» (М. Гайдеггер), феноменологія (Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті), «філософська герменевтика» (Г. Гадамер), «контр-філософія» (М. Фуко), «деконструкція» (Ж. Дерріда), «наративізм» (Ж.Ф. Ліотар), «теорія комунікативної поведінки» (Ю. Габермас). Це той стан, коли сама філософія ревізує не лише свій самообраз, поня­тійний апарат, свої категоріальні основи, а й сучасний стазис, «вкида-ючи, таким чином, себе у період незвичайної творчості»¹.

Широке залучення постмодернізмом теоретичного досвіду некла­сичної гуманітаристики підкреслює його еклектичний характер, що суперечить модернізму. Модернізм, заперечуючи «минуле» — добу, що передує «сучасному», — намагався сформувати цілісну самостійну модель суспільства на засадах єдності демократії, науково-технічних здобутків цивілізації та гуманістичних ідеалів.

¹ Гуменюк Т. К. Постмодернізм як транскультурний феномен. Естетич­ний аналіз: Автореф. дис.... д-ра філос. наук. — К., 2002. — С. 15.

Якщо модерністи, розуміючи абсурдність і безперспективність «раціоналізованої» цивілізації, намагалися «опанувати хаос і встано­вити власний порядок» (Д. Харвей), то постмодерністи, за слушним зауваженням Дж. Вейза, приймають хаос і живуть із ним, розглядаю­чи будь-який порядок тільки як проміжний засіб, який може зміню­ватися від людини до людини. Інші дослідники розглядають постмо­дернізм як виклик модернізмові чи як парадоксальну колізію в логіці культуротворення.

Визнаючи дискусійний стан щодо з'ясування специфіки модер­нізму й постмодернізму, зазначимо, що кожна з наведених характе­ристик має право на існування і відображає певний зріз проблеми «модернізм—постмодернізм», у якій ті чи інші відмежування постмо­дернізму від модернізму не заперечують наступності постмодернізму стосовно модернізму.

Ще однією важливою проблемою щодо виявлення специфіки по­стмодернізму є проблема термінології, зокрема термінологічних роз­біжностей, що існують в інтерпретації власне поняття постмодернізм і понять, близьких до нього. Так, Дж. Вейз чітко розрізняє поняття постмодерн і постмодернізм. Він зауважує: «Існує різниця між тер­міном «постмодерн», який означає певний відтинок часу, і терміном «постмодернізм», що стосується цілісної ідеології»¹.

Такий самий підхід може бути застосований і щодо доби модерну, тобто розмежування понять модерн (час) і модернізм (ідеологія). На певну увагу заслуговує з'ясування специфіки понять модерн і авангард, які хоча і можуть використовуватись як синонімічні, проте мають авто­номну сферу застосування: «Модернізм — те, що охоплюється історич­ними межами модернізму; авангард — найостанніше, нове в модернізмі, душа мистецтва, його рушій. Модернізм як культурно-історична епоха містить у собі не лише авангардистську тенденцію, не тільки «авангард сьогодні», а й «авангард учора» (звідси й загальновживані вирази на зразок «класичний авангард», «авангард 10-х років тощо)»².

¹ Вейз Дж. Времена постмодернизма. — С. 39.

² Гуменюк Т. К. Постмодернізм як транскультурний феномен : естетич­ний аналіз. — Автореф. дис.... д-ра філос. наук. — С. 12.

Розглядаючи проблему термінологічної забезпеченості постмо-дерністських процесів, слід звернути увагу й на позицію тих авто­рів, які «вибудовують» чітку послідовність певних соціокультурних процесів, що зумовили появу «постмодерністського проекту». Так, український культуролог О. Соболь оперує поняттями премодерн (минуле), модерн (сучасне) і постмодерн. При цьому вона вважає, що

«постмодерн — це виклик модерністському проекту «саморефлек-тивної, критичної раціональності і свободи», якому притаманна тен­денція від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського «повороту до речей в самих себе»¹.

Процитоване положення засвідчує, що автор, аналізуючи кон­кретні культуротворчі процеси, робить наголос на «премодерні», на­повнюючи його глибинним щодо історико-філософського підходу змістом. Поняття модерн і модерністський вживаються О. Соболь як синонімічні.

Аналіз термінологічних розбіжностей, що ускладнюють концеп-туалізацію проблеми, потребує звернення уваги й на префікси пост-, нео-, пост-пост-, транс-, які додаються до слів модернізм чи постмо­дернізм, підкреслюючи якісь особливо вагомі прояви модерністсько­го чи постмодерністського руху. Показовою в цьому контексті може бути стаття Ж. Ф. Ліотара «Зауваження щодо смислів «пост»², на сторінках якої автор намагається виявити етимологічні та смислові навантаження префікса «пост».

Розгляд термінології важливий ще й тому, що всупереч філо­софській чи естетичній інтерпретації зазначених понять, в сучас­ному мистецтвознавстві вони мають цілком самостійне значення. Так, модерн визначається як одна з назв спрямування в мистецтві Європи і США кінця XIX — початку XX ст. При цьому мистецтвоз­навці наголошують на національній специфіці тлумачення поняття модерн: «У вітчизняній науковій традиції найпоширенішою є назва «модерн». У Бельгії, Великій Британії, США цей стиль має назву «ар нуво» (art nouveau), в Німеччині — югендстиль (Jugendstil), в Австрії - «Сецессіон-стиль» (Secessionist), в Італії— «стиль Ліберті» (stile Libera), в Іспанії — «модернізм» (modernismo)»³.

Ототожнення модерну лише з мистецьким стилем загалом стоїть осторонь тих теоретичних дискусій та культуротворчих процесів, які є об'єктом теоретичного аналізу на рівні філософсько-естетичного підходу.

¹ Соболь О. М. Постмодерн і майбутнє філософії. — К., 1997. — С. 50.

² Лиотар Ж. Ф. Заметка о смыслах «пост» // Иностр. лит. — 1994. —

№ 1.

³ Искусство XXвека: Энциклопедия — М., 2002. — С. 193.

Підсумовуючи аналіз термінологічних розходжень та різночи­тань, що існують у теоретичних розробках науковців різних країн, вважаємо за доцільне оперувати поняттями постмодернізм та мо­дернізм, вважаючи, що вони найвиразніше й найдостовірніше відо­бражають передусім процесуальний характер культуротворчих про­цесів XX ст., а структурування змісту цих понять дає змогу виявити специфічні часові чи творчі ознаки («авангард», «авангард 10-х ро­ків XX ст.», «нео» чи «ультрамодернізм», «мистецький постмодер­нізм» тощо).

Висвітлені конкретні дискусійні проблеми постмодернізму дають можливість об'єктивно оцінити теоретичне «насичення» постмодер-ністських процесів та специфіку їх естетико-мистецтвознавчої моди­фікації.

Слід наголосити, що доволі важко провести межу між філософ­ською та естетико-мистецтвознавчою моделями постмодернізму, адже чимало авторів взагалі вважають, що постмодернізм — це тер­мін для позначення ідеології мистецтва, що формувалося в 60—70-х роках XX ст. як своєрідна відповідь на тогочасні кризові явища, «при­таманні авангардизмові того періоду» (О. Соболь). Водночас поши­реною є і думка про ширші, ніж лише мистецтво певного періоду, ви­токи постмодернізму. Ці витоки пов'язують з оновленням значення поняття гуманізм і утвердженням «постмодерністського гуманізму» (Г. Гуменюк). А для Дж. Вейза постмодернізм — це, власне, антипрос-вітництво, руйнування мови, деконструктивізм та знищення істини, тобто створення такого стану, «коли нема істини». Щодо естетико-мистецтвознавчих модифікацій, то Дж. Вейз вважає, що постмодер-ністи заперечують естетичні, моральні чи релігійні абсолюти і наса­джують «власне розуміння життя», часто-густо «знищуючи межу між прекрасним і потворним». Такі тенденції призводять до дегуманізації мистецтва, до свідомого перетворення його на ще один товар широко­го вжитку. Посівши таку позицію, постмодерністи «розмивають» зна­чення автора, тобто того, хто створює роман, фільм чи музику, бо їх завдання, за висловом Ф. Джеймсона, — довести, що митець не є уні­кальною творчою особистістю. Митець тільки презентує «колажі», а постмодерністи, «багаторазово опрацьовуючи стилі, спростовують претензії естетики і мистецтва на елітарність». При цьому елітар­ність естетики могла б бути зумовлена довершеністю чуттєвої при­роди людини, а елітарність мистецтва — саме авторським характером художнього твору. В житті суспільства формується парадоксальна

ситуація, коли, з одного боку, «постмодерністи вихваляються елітар­ними галереями», а з іншого — експонують у цих галереях «портрети Елвіса, колажі з фантиків та інший кричущий несмак».

Подібні ідеї висловлює також Т. Іглтон, який називає постмодер-ністські твори грайливими і вважає, що «вони висміюють самі себе й навіть нагадують шизофренію».

Значну увагу постмодерністи приділяють проблемі понятійно-категоріального забезпечення естетико-мистецтвознавчих пошуків. Серед головних понять пропонуються такі: як міжтекстуальність

• культура і інтелектуальне життя це лише перетин текстів, який, у свою чергу, породжує нові тексти; деконструкція — знаходження в текстах опорних понять і метафор, що вказують на несамототож-ність тексту та ознаки його перегуків з іншими текстами; шизоаналіз

• результат деспотичного впливу сучасних форм культури, якому властива розбіжність між соціальним виробництвом і виробленням бажань; полістилізм — узагальнення існуючих стилів і необмежене оперування ними у формотворенні зразків як «буржуазного», так і «високого» мистецтва; симулякр — фантомне заміщення реальності, створення віртуального образу.

Широке застосування поняття симулякр передбачає заміну тра­диційних понять мімезис та відображення, спираючись на які аналізу­вали мистецькі процеси.

Постмодерністи намагаються й іншим естетичним поняттям на­дати нового змісту і вводять в ужиток поняття анти-трагічне, новий реалізм та ін.

Контрольні запитання

1. Яку роль відіграють поняття інтерпретація, цінність, естетичний досвід, переживання у висвітленні естетичної проблематики?

2. Яка естетико-мистецтвознавча проблематика є спільною для пред­ставників феноменології, структуралізму та постмодернізму?

3. Як співвідносяться релігійний канон, свобода вибору і свобода творчості митця?

4. Які періоди можна виокремити в процесі формування екзистенціа-лістської естетики?

5. Як співвідносяться поняття модернізм і постмодернізм?

6. Які напрями некласичної естетики другої половини XX ст. впли- нули на становлення постмодернізму?

7. Які нові поняття введено постмодерністами для забезпечення естетико-мистецтвознавчих пошуків?

Список рекомендованої літератури

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1989.

Грякалов А. А. Структурализм в эстетике. — Л., 1989.

Гуменюк Т. К. Жак Деррида и постмодернистское мышление. — К.,

1999.

Дніпровська Є. В. Сучасна культура США: Постмодерністські тенденції // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: 36 наук. праць. — К., 2002. — Вип. Х. Камю А. Бунтующий человек. — М, 1990.

Лиотар Ж. Ф. Состояние постмодерна // Всемирная философия. XX век. — Минск, 2004.

Личковах В. А. Від Фауста до Леверкюна : вступ до некласичної естети­ки. — Чернігів, 2002.

Маритен Ж. Ответственность художника // Самосознание европейской культуры XX века. — М., 1991.

Сартр Ж. П. Затворники Альтоны. — Харьков, 1999.

М

ИСТЕЦЬКА ПРАКТИКА XX СТОЛІТТЯ