1 Балей с. З психології творчості Шевченка, — л., 1916. — с. 111.

А. Халецький докладніше, ніж С. Балей, аналізує роль родинних стосунків та вплив їх на формування психології майбутнього поета. Вчений зосереджує увагу передусім на факті ранньої смерті матері Тараса Шевченка: їй було тільки 32 роки, а її синові — 9. Приблиз­но в той самий час вийшла заміж улюблена сестра Тараса Катерина, і батько привів у хату мачуху, яка вже мала власних дітей. Саме ця ситуація змінює психіку дитини, яка раніше була оточена увагою й любов'ю. «І хлопчик, який звик отримувати ласку й любити, відразу опинився самотнім. Любов до матері й сестри віднині могла бути ви­явлена тільки в спогадах і в мріях», — пише Халецький¹.

Унаслідок цих переживань дитина стає схильною до фантазуван­ня, до сліз, стану образи на дорослих. Втрата близьких людей змінює співвідношення між зовнішнім світом і внутрішніми переживання­ми ще не сформованої дитячої психіки. На думку дослідника, з часу смерті матері Шевченко став «замкненим у самому собі».

А. Халецький вважає, що в житті Шевченка особливу роль віді­грала любов. Проте поет мав своєрідне уявлення про любов, яка була для нього і порятунком, і мрією, і засобом «відтворення материнської ласки». На думку Халецького, ланцюг «дитинство -- дитина -- мати» є тим зв'язком, від якого Шевченко не може відійти.

Не занурюючись у глибини фрейдівського «едіпового комплек­су», А. Халецький усе ж досить послідовно залучає його до аналізу внутрішнього світу Тараса Шевченка. Зокрема, він намагається по­яснити причини «скоріше ворожих, ніж суперечливих чи байдужих», стосунків поета з батьком. Учений не спрощує ситуацію і не зводить причину ворожості поета щодо батька лише до ревнощів стосовно обожнюваної сином матері. Халецький переконаний, що ключ до з'ясування внутрішньої трагедії Шевченка слід шукати в поведінці батька після смерті матері. Дослідник пише: «Батько пережив матір і після її смерті не компенсував потребу дітей у батьківські ласці. На­впаки, він ототожнився в очах дітей з мачухою, оскільки дав їй мож­ливість змінити по-своєму їхнє життя, не зупиняв її в розправах. Сво­їм ставленням до мачухи батько начебто перейшов на її бік, зрадив пам'ять про матір і цим поглибив самотність дітей»².

¹ Халецкий А. М. Психоанализ личности и творчества Шевченко // Ис­тория психоанализа в Украине. — Харьков, 1996. — С. 231.

² Там само — С. 237.

Своєрідною граничною формою прояву психофізіологізму в до­слідженні творчості видатних митців минулого можна вважати праці З. Фрейда, присвячені В. Гете і Ф. Достоєвському. Фрейд із глибо­кою повагою і любов'ю ставився до творчої спадщини цих письмен­ників, перечитував їхні твори, посилався на їхні мистецтвознавчі за­уваження. Та, на диво, психоаналітичні портрети цих митців у його тлумаченні жорсткі й непринадні. Відомо, що Гете знищив більшість документів, щоденників, листів, матеріал яких не відповідав тому

«образові Гете», що він жадав залишити нащадкам. Проте Фрейд, спираючись лише на єдиний дитячий спогад Гете, залишений ним у статті «Поезія і правда», «розшифрував» і ненависть Гете до брата, бажання йому смерті, сексуальний потяг до матері, і вплив дитячих почуттєво-емоційних переживань на пізніші поетичні образи¹.

Особу Ф. Достоєвського Фрейд розглядає в чотирьох аспектах: як письменника, як невротика, як мислителя-етика і як грішника. Напи­сана в 1928 р. стаття «Достоєвський і батьковбивство» дала йому змогу застосувати в процесі аналізу особи письменника всі специфічні пси­хоаналітичні підходи. Тому життя і творчість великого російського письменника розглядалися із залученням ідей «едіпового комплексу», «комплексу батьковбивства», невротичного страху, епілепсії тощо².

Спонуку до творчості Фрейд вбачає і в тому, що начебто в душі митця існують «невдоволені бажання». На його думку, це або бажан­ня шанолюбні, які слугують звеличенню особи, або еротичні. Жадоба багатства, слави, жіночих утіх змушує людину ставати на шлях слу­жіння мистецтву. І якщо йти за Фрейдом, то видатні митці, більшість із яких зазнала життєвих незгод на шляху безкорисливого служіння високим ідеалам, постають перед нами як пожадливі особи, яких роз­дирають тваринні пристрасті. Зазначені стимули творчості зумовлю­ють народження фантазії, яка, на думку Фрейда, становить сутність мистецького твору. Завдання митця полягає в тому, щоб, користую­чись фантазією, створити «штучний світ», «сон наяву», побудувати «надхмарний замок». У статті «Поет і фантазія» вчений наводить паралель між митцем і дитиною, яка зайнята грою. Він твердить, що «поет робить те саме, що й дитина, яка грається, він створює світ, до якого ставиться дуже серйозно, тобто вносить у нього багато захо­плення; водночас він різко відрізняє його від дійсності».

¹ Фрейд З. Одно детское воспоминание из «Поэзии и правды» // Диапа­зон. Вести иностр. лит. — 1991. — № 1.

² Фрейд З. Достоевский и отцеубийство // «Я» и «Оно». — Тбилиси, 1991. — Кн. 2.

Отже, процес творчості, на думку Фрейда, спрямований від фантазії до реальності. Проте новий світ образів, створений мис­тецтвом, лише приймається як «цінне відображення реальності». В такому тлумаченні мистецтво знову втрачає значущість, потріб-ність, серйозність.

Знову виявляється тенденція відмежування мистецтва від життя, від розв'язання життєво важливих проблем сучасності.