§5. Естетика в структурі міжпредметних зв'язків

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпред-метних зв'язків має давню і складну історію. У попередніх парагра­фах наголошувалося на ролі філософії як науки, що поєднувала в собі всі інші сфери людського знання. Естетику було також приєдна­но до предмета філософії, а отже, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофілософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії полягає в тому, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської кон­цепції конкретного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не лише у теоретиків, які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософ­ських концепцій (Платон, Арістотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг).

У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл відбува­лося формування предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії активно співпрацювала з етикою. Відродження й інтенсивне теоре­тичне використання калокагативного принципу на сучасному етапі розвитку естетичної науки — далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й етики. Обидві ці науки спрямовані на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безперечно, що на порубіжжі XX—XXI ст. ці науки втра­чають антропоцентричні тенденції щодо розуміння ролі і значення реальної людини в цивілізаційних процесах. Однак що глибшим стає знання людини, то доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.

Своєрідним аспектом взаємодії естетики й етики є також аналіз структури естетичного почуття, що формується на органічній єднос­ті так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Формування зовнішніх почуттів — зору, слуху, дотику — це результат тривалої біологічної еволюції світу. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба, колективізм) — це почуття морально-етичні, що є свідчен­ням певного рівня олюдненості й культури. Естетичне почуття як складний сплав зовнішніх і внутрішніх почуттів несе в собі морально-етичне навантаження.

Етика відіграє особливу роль в аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна естетич­на ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та в певну історичну епоху зокрема. З урахуванням цього варто ставити і розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Адже, «оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різно­манітності та специфічності не може не накладати відбиток і на спе­цифіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльнос­ті, що висувають особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються»¹.

Професійна етика й норми професійних ділових взаємин є тра­диційною складовою етичної науки. При цьому, щоправда, наголо­шується, здебільшого, на професіях лікаря, педагога, юриста. Чи кожна професія потребує специфічної професійної етики? Щодо професії митця, то відповідь може бути тільки позитивною. Склад­ний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь певних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні, наприклад, насильства чи релігійної нетерпимості, моральної все­дозволеності, роблять актуальною проблему професійної етики митця.

¹ Етика / За ред. О. І. Фортової—К., 1992. — С. 316.

«У межах професійної етики формується система конкретних мо­ральних норм із супутніх їм практичних правил, що «обслуговують» ту певну галузь людської діяльності, а «в кожній з цих галузей голов­ним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися й споді­вається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосердя»¹. І цілком зрозуміло, що будь-які прояви байдужості митця до художньої аудиторії, його політична кон'юнктура чи свідо­ме самоспростування власних творів повинні, принаймні морально, осуджуватися суспільством.

Значне морально-етичне навантаження має і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця. Адже так було колись, і так є нині, що митці формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих людей. Кожен учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «учитель — учень» потребує вивчення й вироблення своєрідного «кодексу честі».

Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу ува­гу і на взаємодію естетики й психології. Теоретичні інтереси цих наук є загальними стосовно питань, що пов'язані із з'ясуванням специфіки естетичного почуття, процесу творчості, становлення художньої обдарованості, талановитості, геніальності. Естетика і психологія перетинаються при вивченні специфіки сприймання художнього твору.

¹ Етика / За ред. О. І. Фортової—К., 1992. — С. 317.

Обов'язковим є і розгляд взаємодії естетики з мистецтвознав­ством — сукупністю наук, які досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження, закономірності розвитку, особливості та зміст видової специфіки мистецтва, природу худож­ньої творчості, місце мистецтва в духовному житті суспільства. Су­часне мистецтвознавство зосереджує увагу на дослідженні мисте­цтва в контексті духовної культури. Складна структура цієї науки характеризується комплексністю, яка об'єднує загальне і часткове. Як система знань про окремі види мистецтва, мистецтвознавство поділяється на літературознавство, музикознавство, театрознав­ство, кінознавство тощо. Кожна з цих галузей знань має відносно самостійний характер і водночас входить як складова частина до за­гальної структури. Власне, мистецтвознавство є сукупністю трьох частин — історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики й мистецтвознавства, яке, своєю чергою, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими науковими дисциплінами, методологічні підходи, спостереження і висновки яких мають істотне значення для комплексного вивчення мистецтва. З цього погляду особливо значущими є, наприклад, пси­хологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства доволі склад­на, суперечлива і відображає неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. Розуміння предмета естетики як тео­рії мистецтва властиве для певних історичних періодів розвитку есте­тичного знання, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні науки, естетика й мистецтвознавство проіснували тривалий час, не перекресливши одна одну? Чи не озна­чає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність іс­нування цих двох наук і підміна їх неправомірна?

Ще давньогрецька міфологія зафіксувала мистецтво як специ­фічну діяльність людини. Згадаймо хоча б широковідомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: трагедії — Мельпомена, ліричної поезії — Евтерпа, любовної лірики — Ерато, танців — Терп­сихора, епічної поезії — Калліопа, комедії — Талія, історії — Кліо, астрономії — Уранія, муза гімнів — Полігімнія.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях роз­витку і допомагає нам тепер зрозуміти поступовий процес усвідом­лення специфіки естетичної діяльності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від горя і нещасть. Згодом його почали ототожнювати з Геліосом — богом Сон­ця. Поступово за Аполлоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культурозахисна функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки й синтезу мистецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику й мистецтвознавство.

Якщо відтворити теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і мистецтвознавства, то потрібно передусім виокремити по­гляди Йоганна Вінкельмана (1717—1768) і Вільгельма Гумбольдта (1767—1835). Репрезентуючи німецьку естетико-мистецтвознавчу школу ХУШ—ХІХ ст., вони намагалися збудити інтерес до класич­ного мистецтва, наголошували на необхідності взаємодії теорії мис­тецтва і літературної критики. На сторінках фундаментального до­слідження Й. Вінкельмана «Історія мистецтва давнини» (1763) не тільки проаналізовано й систематизовано історію античного мисте­цтва, а й подано обґрунтування теоретичного положення про спів­відношення у мистецтві змісту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. На прикладі аналізу чотирьох ступенів розвит­ку античного мистецтва — архаїчного, піднесеного (Філія, Скопас), прекрасного (Пракситель) і еклектичного — Вінкельман, по суті, вийшов на новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.

Полемізуючи з Вінкельманом, видатний німецький естетик XVIII ст. Лессінг зміг у своїх працях «Лаокоон» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767) досягти справжніх теоретичних висот.

Щодо позиції В. Гумбольдта, то розгляд творчих надбань Гете і Шиллера дав йому змогу проаналізувати специфіку реалізації мис­тецтвом ідеалу, який інтерпретувався як конкретно-історичний і на­ціональний феномен.

Подальше поглиблення проблеми естетичної специфіки мисте­цтва пов'язане з працями відомого англійського філософа й естетика Бернарда Бозанкета (1848—1923): «Історія естетики» (1892), «Лекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідовник Гегеля, Бозанкет вбачав у мистецтві шлях до опанування світовою гармонією. Він на­магався обґрунтувати ширше, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії. Вона, на думку англійського філософа, є серцеви­ною «абсолютної реальності» — цілісності, що долає просторову й ча­сову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєд­нати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як носієм досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозанкет, по суті, сприйняв ес­тетику як науку, що опановує й інтерпретує функціональну специ­фіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження має, на думку вченого, пізнавальна функція. На початку XX ст. Бозанкет намагав­ся не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обмеження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецтвоз­навство з логікою, раціональним ставленням до дійсності.

Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства ще не­одноразово привертала до себе увагу дослідників.

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики й мистецтвоз­навства позначена позиція найвідомішого французького естетика XX ст. Етьєна Сурьо (1892—1979). Ще у 30—50-х роках у творах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мистецтв. Елемен­ти порівняльної естетики» (1947) Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва визна­чав через специфіку чуттєво-смислових елементів — квалїй (від лат. qualia — якість). Саме через засоби оформлення квалій — а ними є звук, колір, світло, слово, рух — може виникати самобутній «космос» — художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю автор­ського бачення світу.

Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було й нині залишається складною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця й ролі мис­тецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної й художньої сфери призвели до спрощення, а то й до вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну науку. У другій половині XIX ст. відомий французь­кий етнограф і антрополог Ш. Летурно зробив спробу обґрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики й мистецтва.

Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетич­ної науки через міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протя­гом якого склались і продовжують розвиватися аналітична, лінгвіс­тична структуралістика, естетика. Специфічну сферу становлять ті види естетичного знання, що інтегрують класичну естетику з досяг­неннями природничих і технічних наук (виробнича, технічна, еколо­гічна, естетика).

Отже, нині, як і раніше, тривають спроби поглибити й узагаль­нити межі предмета естетичної науки. Це пов'язано з динамікою роз­витку естетики, з властивим їй постійним збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких осягнуто й усвідомлено в минулому.

Слід наголосити, що порубіжжя XX—XXI ст. активізувало теоре­тичні розробки з метою адекватного усвідомлення обсягу предмета і завдань не лише естетики, а й інших гуманітарних наук.

Контрольні запитання

1. Як визначається предмет естетики?

2. Чи змінювалося визначення предмета естетики в процесі розвитку науки?

3. Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого пе­ретину»?

4. Як розумів предмет естетики німецький філософ О. Баумгартен?

5. Які етапи пройшла естетика в процесі свого розвину від античності до XX ст.?

6. З якими суміжними науками співвідноситься естетика?

7. У чому полягає специфіка взаємодії естетики й мистецтвознав­ства?

Список рекомендованої літератури |

Арістотель. Поетика. — К., 1967.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика : В 4 т. — Т. 2—3. М., 1968.

Гриценко В. С. Далекосхідний культурний регіон // історія світової культури: Культурні регіони / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 2000. Єфименко В. В. Культура середньовіччя. Культура Відродження // іс­торія світової культури / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 1994. Кант И. Сочинения : В 6 т. — М., 1964. Т. 5.

Карэн Эудженио. Проблемы итальянского Возрождения. — М., 1986. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII— XVIII веков. — М.,

1971.

Фрагменты ранних греческих философов / отв. ред. И. Д. Рожанский. —

М., 1989.

Юхимик Ю. В. Мімезис : естетико-мистецтвознавчий аналіз засадничого принципу класичного мистецтва. — К., 2005.

Е

СТЕТИЧНА

ДІЯЛЬНІСТЬ ТА її

ФОРМИ