§2. Первісне мистецтво

Як уже зазначалось, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа мис­тецтвом у класичному його значенні. Наскельні зображення тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх. Безперечно, зображення тварин і людини за­вжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і непов­торним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стиліза­ція, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвід­чує зрослу майстерність, а можливо, і певну професійність.

Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітич­них Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців — дій, що дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. аепеїіБ — мідний, бронзовий і грец. Ліуо£, — камінь) — ґрунтувалася на продуктивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого спосо­бу життя породжував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Перші зраз­ки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромле­хи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кур­гани скіфської культури — стали початком створення людиною со­ціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а зго­дом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь реміс­ництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму ге­незисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужиткового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм, порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріа­лом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і син­кретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність подібних елементів, безпосередньо не пов'язаних із практичним при­значенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку люд­ської культури — поява відносної свободи діяльності, зросла могут­ність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного художнього виробництва.

Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зоо­морфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набу­вав абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зо­браження людини із релігійних міркувань.

Одним із перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомо­гою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте набагато складнішим виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов'язане, передусім, з рухо­вим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З'являється він тільки в неолітичних пам'ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітек­турі). Розписний посуд різних етнічних груп і культур дає змогу про­стежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони пе­ретворювалися на підпорядкований ритмові геометрично стрункий рослинний, тваринний або геометричний орнамент. Ритм ліній, ко­льорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повер­тала вироб під час ліплення, а потім — ритм гончарного круга, можли­во навіть зі співом, що його супроводжував.

Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднувального та організуючого значення властиві найраннішим формам архітекту­ри, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характер­ною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкре­тична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вва­жалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можли­вість міфологічного мислення була тісно пов'язана з природою люд­ської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Мета­форичне перенесення значень одного предмета на інший при розу­мінні їхньої різниці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові ан­тропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволо­діти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім практич­но. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки мета­форичності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нероз-членованої єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистецтва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвивати­ся кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз'єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й су­дження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмов­ляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Давньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожен народ несе у своїй спадщині поетичну му­дрість пращурів, насамперед, у багатстві національної мови, фоль­клорній традиції, в казках і піснях тощо.