§ 4. Розвиток посткласичної естетики

Розвиток посткласичної естетики пов'язаний з іменами Ф. Шел-лінга, А. Шопенгауера, О. Конта, К. Маркса, С. К'еркегора. У кон­тексті гегелівських ідей і завершення естетикою Гегеля класич­ного періоду розвитку цієї науки на особливу увагу заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха Вільгельма Йозефа Шел-лінга (1775—1854), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрцбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких він аргументує думку про художню твор­чість і естетичне споглядання як найвищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу був близький романтико-ірраціональний погляд на світ, що дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця сієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса. Фахівці з історії філо­софії поділяють творчість Шеллінга на кілька періодів: 1) натурфіло­софський (від середини 90-х років XVIII ст.); 2) трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801 рр.); 3) філософія тотожності (до 1804 р.); 4) філософія свободи (до 1813 р.); 5) філософія міфології та одкровення (до 1854 р.). Упродовж 1802—1803 рр. Шеллінг працює над «Філософією мистецтва» — роботою, в якій найповніше виявилися естетичні погляди вченого. Важливим є твердження Шеллінга про те, що естетичне слід розглядати як гармонію свідомої і позасвідомої діяльності, як тотожність чуттєвих і моральніших засад. Виходячи з такого розуміння естетичного, Шеллінг відносить мистецтво до найвищої форми ідеального світу. Водночас саме мис­тецтво здатне урівноважити ідеальний та реальний рівні, в яких, на думку Шеллінга, існує світ.

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814—1817 рр., коли він поступово зближується з представниками теософських, релігійно-містичних напрямів. Ще в 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг тлумачив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову, а на початку 40-х років уже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Усвідомлюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світо­розуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також у XX ст. Відображення шеллінгіанства знаходимо в естетичних концепціях Фейербаха, Шопенгауера, К'єркегора, Фрейда й Бергсона.

Естетичні погляди німецького філософа Артура Шопенгауера (1788—1860) ґрунтувалися на аналізі кількох проблем, серед яких найпослідовніше опрацьована проблема видів мистецтва. Щодо про­блеми предмета естетики, то в розмірковуваннях філософа вона по­рушена опосередковано, а саме — через проблему мистецтва. Водно­час і ця проблема існувала в контексті доволі суперечливих симпатій і антипатій Шопенгауера. Визнавши філософію Платона, Епікура, Гельвеція, Канта, неодноразово звертаючись до Гете, Шопенгауер на­зиває концепції Фіхте, Гегеля, Шеллінга «філософією старих баб». У такій суперечливій філософській площині орієнтиром щодо естетико-мистецтвознавчих ідей Шопенгауера може бути його суто життєве кредо: «Кожний день є маленьке життя: кожне пробуджен­ня і вставання —маленьке народження; кожний свіжий ранок — ма­ленька юність; кожне приготування до сну і засинання — маленька смерть»¹. На думку філософа, мистецтво може відповідати кожному із зазначених вікових і психологічних станів людини, адже мистецтво — це завжди новий і по-новому створений світ. Шопенгауер не міг прийняти попередні концепції мистецтва, бо, на його думку, потріб­но передусім враховувати властивості інтелекту, що позначаються на довколишньому світі, на світі явищ, який, власне, є світом ілюзій, світом магії та чар. Шопенгауер використовує поняття «майя», що на санскриті й означає стан ілюзорності та втаємниченості. «Новий світ мистецтва і «по-новому» створений мистецтвом світ існує в межах майя, в межах «завіси омани».

Шопенгауер вважав, що реальне людське життя позначене песи­мізмом і розчаруванням, подолання яких можливе або шляхом есте­тичного споглядання, або за допомогою моральних чинників, зокрема співчуття та співпереживання.

¹ Шопенгауэр А. Афоризми житейской мудрости: В 2 т. — М., 1990. —Т. 2 —С. 33.

Посткласична естетика знайшла своє повне й завершене вира­ження в естетиці марксизму, що виник на теренах світової культури і певною мірою враховував досягнення попередньої філософської, економічної, соціальної думки. Свідомий інтерес до здобутків гумані­тарних наук, зокрема етики, естетики, теорії та історії мистецтва, дав марксизму змогу відтворити доволі повну картину руху творчої ак­тивності людини від міфо-символічного бачення світу до становлення соціального роману XIX ст. Які саме естетичні проблеми приверну­ли увагу Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Енгельса (1820— 1895)? Слід, насамперед, виокремити факти, пов'язані із загальною оцінкою естетики, розумінням її ролі й значення. Так, у 1857 р. аме­риканський видавець Чарлз Дана запропонував К. Марксу написати для «Нової американської енциклопедії» статтю «Естетика». У листі до Ф. Енгельса, К. Маркс висловив роздратованість з приводу нере­альності поставленого завдання «фундаментально викласти естетику на одній сторінці». У праці «Святе сімейство» він різко критикував «спекулятивну естетику» младогегельянців. У свою чергу, Ф. Ен­гельс у листі до Конрада Шмідта рекомендував тому ознайомитися з естетикою Гегеля, яка, за його висловом, «вражає».

Інтерес до естетичної проблематики живився власною літератур­ною творчістю, що мала для Енгельса принциповий характер. Ще у 1838 р. він видрукував вірш «Бедуїни», в якому зробив спробу дати морально-психологічну оцінку одному з давніх народів світу, проана­лізувавши його долю. Енгельс активно співпрацював з літературним товариством «Молода Німеччина», що склалося під ідейним і худож­нім впливом видатного німецького поета Г. Гейне. Члени товариства намагалися перетворити літературу на дієве знаряддя перебудови суспільства, наголошуючи на соціальному призначенні мистецтва.

Саме Ф. Енгельс через оцінку творчості К. Бека, Л. Берна, Л. Ум-мермана домагався чіткості щодо теоретичних програм і художніх на­прямів об'єднання «Молода Німеччина».

Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом люд­ської чуттєвості, Маркс і Енгельс значну увагу приділили досліджен­ню проблеми чуттєвого опанування людиною навколишнього світу і ролі системи «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. Проте здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існу­вання у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого споглядання, яка сприяє розпредметненню суспільно зна­чущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціа­лу чуттєвості Маркс тлумачив як перетворення людського на «теоре­тичне почуття».

Осмисливши загальну природу чуттєвості як основи формування естетичного почуття, марксизм зробив значний внесок в удосконален­ня понятійно-категоріального апарату естетики, у вивчення естетич­них проблем в контексті культурно-історичного процесу. К. Маркс застосовував принцип історизму до аналізу прогресу й регресу в мис­тецтві, що давало можливість як об'єктивно оцінити, наприклад, роль і значення міфологічної свідомості людства, проаналізувати специфі­ку міфу, причини досконалості античного мистецтва, так і розкрити суперечливість культурного розвитку в XIX ст., з'ясувати історичну долю реалістичного мистецтва тощо.

В естетичній спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса важливе місце посідає їхнє полемічне листування з Ф. Лассалем щодо його п'єси «Франц фон Зікінген» (березень — травень 1859). Ці листи містять перші тези майбутньої полеміки марксизму з лассальянством, аналіз специфіки трагічної колізії в реальній історії та мистецтві, оцінки твор­чої спадщини тих авторів, талант яких дав їм можливість працювати у жанрі трагедії, осмислюється проблема творчого методу. Пізніше, у листуванні з М. Гаркнесс (квітень 1888 р.), Енгельс проаналізував поняття тенденційний роман і визначив реалізм як метод, у межах якого є, крім правдивості деталей, «правдивість відтворення типових характерів у типових обставинах».

У теоретичних працях «Економічно-філософські рукописи 1844 року» та «Німецька ідеологія» К. Маркс, досліджуючи процес станов­лення людини як соціального суб'єкта, значну увагу приділив аналі­зові механізму формування її особистісного ставлення до дійсності. При цьому звертає на себе увагу та роль, яка відводиться створеному предметному світові як «реальній» природі людини, де відбувається її життєдіяльність. Маркс вказував на нерозривний взаємозв'язок ство­реного трудовою діяльністю предметного світу й особливих характе­ристик самої людини. Перетворюючи природу відповідно до своїх потреб, людина змінює й себе, під час практики «напрацьовує» такі здібності, таке ставлення до навколишнього світу, які дають їй змо­гу творити «за законами краси». Матеріально-духовний світ, в якому живе й діє людина, є відображенням її сутнісних сил. Водночас, світ матеріальних і культурних цінностей, створених попередніми поко­ліннями, є основою для діяльності наступних поколінь.

Людина, як відомо, є чуттєвою істотою, і її взаємодія зі світом здійснюється передусім завдяки чуттєвому спілкуванню. Водночас, слід наголосити, що здатність до чуттєвого сприймання світу забез­печується не простим фактом наявності у людини почуттів, а форму­ванням такої здатності в самому акті чуттєвого споглядання, яка спо­нукає до розпредметнювання суспільного смислу предмета чи явища. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс розглядав як перетворення людського почуття на так зване теоретич­не почуття. Людина в своєму ідивідуальному розвиткові, поведінці, діяльності спирається, по суті, на досвід попередніх поколінь, закрі­плений у формах культури. Маркс виокремлює соціальну, практич­ну природу людського чуттєвого ставлення до дійсності і вважає, що створення п'яти зовнішніх почуттів — це робота всієї попередньої іс­торії. У межах марксистської філософської концепції естетичну нау­ку було визначено як таку, що вивчає природу, функції, загальні за­кони й закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке розуміння естетики не виключало з предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.

Естетику К. Маркса і Ф. Енгельса було взято за методологіч­ну основу у теоретичні розробки естетиків СРСР. Слід зазначити, що з середини 50-х і до кінця 80-х років XX ст. радянська естетика розвивалася доволі активно, порушуючи найважливіші теоретичні проблеми. Так, упродовж кількох десятиліть учені Росії, України, Грузії, Білорусі збагачували понятійний апарат естетики, зокрема традиційну категоріальну систему, запропоновану ще за часів антич­ності, і обґрунтовували категоріальний статус таких понять, як гар­монія, міра, естетичне, героїчне, драматичне тощо. Ця проблематика в усі часи потребувала значної уваги передусім тому, що понятійно-категоріальний апарат відображає динаміку історичного розвитку науки, процес її теоретичного збагачення.

У межах марксистської методології формувалися авторські кон­цепції, що розширювали уявлення про природу чуттєвого пізнання, про складну внутрішню структуру естетичного процесу.

Надбанням естетичної науки цього періоду слід вважати інтегра­тивні процеси, що зумовили зближення естетики з етикою, психоло­гією, мистецтвознавством і культурологією. Складався своєрідний міжпредметний теоретичний простір, що давав змогу виокремити і всебічно проаналізувати проблеми художньої творчості, художньо-естетичної цінності, специфіки сприймання мистецтва, його функ­ціональність, проблеми синтезу мистецтв тощо. Плідним було до­слідження історії естетичної науки, висвітлення естетичних поглядів окремих учених.

Слід зауважити, що розвиток естетичної проблематики відбу­вався у гострих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розуміння окремих положень марксизму, намагання естетиків подолати вульгарно спрощене, декларативне тлумачення і принципу історизму, і діалектики об'єктивно-суб'єктивних відношень, і співвід­ношення матеріального та ідеального.