§1. Художня творчість: історія проблеми

Проблема художньої творчості має складну історію, що відпо­відним чином вплинуло на теоретичний рівень її осмислення. Якщо до аналізу видової специфіки мистецтва естетична наука зверталась упродовж усієї історії свого існування і сьогодні є реальна можливість простежити логіку руху відповідних концептуальних моделей, то си­туація з проблемою художньої творчості виявилася набагато склад­нішою. Це можна пояснити тим, що фактично її дослідження роз­почалося тільки з другої половини XIX ст. Щодо інших історичних періодів, то вивчення цього феномену відбувалось у «завуальованій» формі. Цей факт є принципово важливим, адже аналіз логіки розвит­ку художньої творчості зумовлює потребу реконструкції її прямих і опосередкованих моделей, які дають змогу розглядати динаміку зако­номірностей дослідження цього феномену. Щодо цього показовими є погляди філософів античності, а передусім Платона та Арістотеля.

Застосувавши принцип протиставлення, що було використано Сократом в аналізі проблеми видів мистецтва, Платон трансформу­вав його у площину дослідження художньої творчості. На думку мис­лителя, є дві категорії митців, що протистоять одна одній. До першої належать «корисні» художники, які переживають «божественну ема­націю» і набувають статусу обранців, адже через їхні твори «промов­ляє сам Бог». Отже, Платон переконаний, що митця не можна навчи­ти творити, оскільки процес творення належить до найзагадковіших і безпосередньо пов'язаний зі сферою позасвідомого.

«Обраним» митцям у концепції філософа протистоять так звані некорисні (до них Платон відносить і Гомера), доробок яких спрямо­ваний на збудження інстинктивної природи людини. Взагалі, на думку

Платона, художники не є морально досконалими особистостями, бо вони, «наслідуючи погане в собі, з поганим спілкуючись, погане й по­роджують», саме тому їм немає місця в ідеальній державі.

Важливу роль у контексті античної моделі художньої творчості відіграють концептуальні розробки Арістотеля. Осмислюючи цей феномен, Арістотель пішов іншим шляхом, ніж Платон, обстоюючи пріоритетність раціоналістичного начала у творчому процесі. Оскіль­ки мистецтво наслідує дійсність, художній твір може з'явитися тіль­ки тоді, коли «митці добре розуміють і знають причини того, що ство­рюється». Така орієнтація дала Арістотелю можливість здійснити важливі розробки з аналізу психофізіологічного стану митця і ввести в обіг поняття природні здібності та натхнення.

Вивчення проблеми художньої творчості за античності було роз­винуте послідовником Арістотеля Теофрастом — автором трактату «Про натхнення». Зокрема, викликає зацікавлення теза дослідника про зв'язок художнього твору з характером митця, що не має анало­гів у давньогрецькій філософії, але може сприйматися провісником ідеї типологізації, що стала об'єктом аналізу провідних учених серед­ини ХІХ—ХХ ст. С. К'єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона, К. Юнга, Ж.-П. Сартра та ін.

Важливим теоретико-методологічним здобутком Арістотеля є «граничний принцип» дослідження феномену художньої творчості, що дав філософу можливість зробити «порівняльний аналіз» історії й поезії, а отже, розглянути проблему «функціонального призначення» вченого й митця. Висновки, яких дійшов Арістотель у розумінні фе­номена творчої особистості, засвідчують його вихід на якісно новий рівень. Мислитель наголошує, що «історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — про­зою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то по­езія і філософськи глибша, й серйозніша за історію, — поезія говорить більш про загальне, історія — про окреме»¹.

¹ Арістотель. Поетика /пер. з грец. Б. Тена. — К., 1967. — С. 54.

В опосередкованій формі Стагірит спростовує і платонівську по­зицію щодо «некорисності Гомера». Арістотель обґрунтовує особли­вості творчості поета, проблему характеру в його творах тощо, але найпоказовішим є висновок, що «Гомер багато за що гідний похвали, і особливо за те, що він єдиний із поетів знає, що йому (поетові) на­лежить робити»¹.

Водночас, арістотелівське розуміння творчого процесу не по­збавлене певних суперечностей. Так, осмислюючи проблему форми й матерії в мистецтві, філософ, по суті, заперечує як такий осново­положний принцип художньої творчості — чинник новизни і наго­лошує на залежності таланту від праці. Філософ зазначав, що тільки постійна наполеглива робота може сформувати талановитого митця. Отже, певною мірою Арістотель гальмує власні ідеї щодо «природних здібностей», «натхнення», які с своєрідною підвалиною формування творчої особистості.

Значне місце у контексті художньої творчості посідає проблема геніальності (лат. genius — геній, дух) — найвищого вияву творчих сил людини, її аналіз є науково важливим як сам по собі, так і тому, що виконує функцію сполучної ланки між моделями античності та другої половини XIX—XX ст.

Розроблення проблеми геніальності почалося за доби Відроджен­ня і тривало протягом XVII — початку XIX ст. Цей період передував власне дослідженню художньої творчості, а отже, виконував функцію важливого наукового орієнтиру. Показово, що в другій половині XIX — першій половині XX ст. провідні європейські вчені вибудовували свої концепції, спираючись на матеріал, який «надавали» їм саме генії.

У зв'язку з цим постає питання щодо критеріїв оцінки творчої особистості, з'ясування та проведення кордонів між талановитим і ге­ніальним митцем. Аналіз розбіжностей тут має ґрунтуватися на вра­хуванні важливого моменту, а саме — чинника новизни в мистецтві, адже створення принципово нового є визначальною ознакою худож­ньої творчості геніальної особистості. Чи не вперше ця ідея була чітко сформульована в науковій спадщині італійського філософа Ніколи Кузанського (1401 — 1464).