§ 2. Модель видової специфіки мистецтва: середньовіччя

За добу середньовіччя осмислення проблеми видів мистецтва від­бувалося доволі своєрідно. Формально воно не припинялося, проте набуло специфічного характеру, що зумовило виникнення двох по­казових тенденцій. З одного боку — це чітке орієнтування на принцип «видової локалізації», докладний аналіз творів конкретного виду мис­тецтва. Зазначений процес особливо потужно виявляє себе у візантій­ській естетиці й зумовлює появу так званого екфрасиса — докладного опису і дослідження творів, насамперед, зображального мистецтва. Явище екфрасиса у подальшому здобуде високу оцінку з боку Й. Він-кельмана й буде визнане провісником теорії мистецтвознавства.

Подібні тенденції простежуються і впродовж ХІ—ХШ ст., що зу­мовлює появу таких праць, як «Твір про різні мистецтва» Теофіла, «Книга малюнків» В. де Оннекура, «Трактат про живопис» Ч. Чен-ніні. Предметом осмислення Теофіла, В. де Оннекура та Ченніні ста­ють живопис і архітектура — види мистецтва, в яких дослідники по­чувають себе фахово впевненими і можуть викласти свої професійні міркування.

Особливу увагу філософів середньовіччя привертають «механічні мистецтва», інтерес до яких помітно активізується у ХІІ ст. і спричи­нює прагнення дослідників до їх максимального кількісного збільшен­ня. Така спрямованість значно ускладнює й до того непросту ситуа­цію, оскільки до «механічних» мистецтв крім живопису та скульптури потрапляють, наприклад, ловецтво, мистецтво вироблення одягу, мистецтво, що забезпечує знаряддями праці, тощо. Слід наголосити, що перелік мистецтв, які за доби середньовіччя відносили до категорії «механічних», зазнавав постійних коливань — доповнень, уточнень, а іноді й спростувань. Значною мірою це пояснювалося тим, що за тих часів проблема видів мистецтва поставала радше на констатуючому, а не на теоретичному рівні. Але, принаймні, дві моделі видової специфі­ки мистецтва середньовіччя потребують особливої уваги.

Перша з них пов'язана з естетичними поглядами Августина Ав-релія, в яких ця проблема, хоч безпосередньо й не поставала, проте оригінально виявилася на опосередкованому рівні — у контексті на­ріжних концептуальних міркувань дослідника. Августин тлумачить красу як гармонію та порядок, що досягаються завдяки числовій системі. Їх мистецьким еквівалентом, на думку філософа, стають два види — архітектура і музика, які свідчать про успадкування Ав­густином теоретичних поглядів піфагорійців. Опосередкований ви­хід дослідника у площину проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний також з осмисленням антиномії духовного та чуттєвого. І знову Августин застосовує принцип «еквівалентного підходу», що дозволяє йому вважати виявом духовного начала архітектуру й музи­ку, тоді як втіленням почуттєвого — скульптуру та живопис. Проте в контексті естетичних розвідок Августина звернення до аналізу одного виду мистецтва відбувається безпосередньо. Оперуючи визначенням «видовищні мистецтва», філософ виокремлює серед них театр, який вважає втіленням розпусти й аморалізму. Це стає предметом аналізу Августина на сторінках його трактату «Про град Божий», який сучас­ні науковці визнають рефлексією платонівської «Держави». Водно­час, незважаючи на негативний акцент, факт звернення середньовіч­ного мислителя до феномену театру є сам по собі показовим, оскільки було зроблено важливий крок на шляху «легалізації» місця театру в структурі видів мистецтва.

Ч и не найдовершенішою моделлю естетичного аналізу видової специфіки мистецтва можна вважати концепцію французького філо­софа Гуго Сен-Вікторського (1096—1141), яка фактично подолала небезпеку виникнення теоретичного вакууму в осмисленні цієї про­блеми в зазначений період.

На методологічному рівні Г. Сен-Вікторський так само наслідує античні традиції поділу видів мистецтва на «вільні» та «механічні», але наступні кроки виводять французького вченого на принципово новий щабель, зокрема пов'язаний з проблемою жанрової диферен­ціації. Так, до «вільних» мистецтв теоретик відносить архітектуру, музику і слово, «механічними» вважає театрику (г.1іеаг.гіса) (рис. 2).

В авторській моделі Г. Сен-Вікторського фігурують два «антино­мічні» види мистецтва з концепції Сократа — архітектура й музика. Проте французький теоретик вважає за можливе об'єднати їх в одну групу. Водночас він «розмежовує» «слово» і «театрику», тобто по­рушує традицію давніх греків, які сприймали ці види мистецтва як єдине ціле. До того ж він цілковито ігнорує «традиційні» «механіч­ні» мистецтва — скульптуру та живопис, відносячи до цієї категорії театрику.

Цікавим видається і оперування Г. Сен-Вікторським узагальню-вальним поняттям «слово» та його належність до структури «віль­них» мистецтв, що набагато випередило концептуальні орієнтири теоретиків і практиків доби Відродження (Петрарка). На жаль, ідеї вченого дійшли до нас у, так би мовити, «тезисному вигляді». Зро­зуміти напрям міркувань Гуго Сен-Вікторського можна за умови зі­ставлення його авторської моделі видової специфіки мистецтва з су­часною концепцією осмислення феномену художньої творчості.

Відповідне структурування видів мистецтва Г. Сен-Вікторським було так само зумовлено врахуванням ним природи творчого проце­су. Тому «слово» і «музика» — це «вільні» види мистецтва і їх на­лежність до зазначеної категорії пов'язана не тільки з дотриманням традиції, що склалася в добу середньовіччя, а й розумінням їх як реф­лексії прямого виду творчості, натомість «театрика» — «механічне» мистецтво, оскільки «сконструйоване» зусиллями цілого творчого колективу.

Взагалі у своїй інтерпретації «механічних» мистецтв Г. Сен-Вікторський виступає як теоретик-реформатор, оскільки чи не впер­ше відходить від практики їх «кількісного переліку» і намагається здійснити теоретичний аналіз цього різновиду. Дослідник вибудовує внутрішню структуру «театрики», до складу якої входять драма, лі­тургія і містерія, що засвідчує прагнення філософа класифікувати її за жанрово-родовими ознаками. Це принципово важливий крок, оскільки відповідна систематизація здійснювалася тільки стосовно «вільних» мистецтв, насамперед, поезії.

Коментування потребує позиція Г. Сен-Вікторського і щодо при­четності архітектури до категорії «вільних» видів мистецтва, адже це фактично перша спроба заперечити її належність до групи «механіч­них». Пояснити цю ситуацію дає можливість позиція Ф. Шлейєрма-хера, котрий вважав за можливе визнати архітектуру «вільним» ви­дом мистецтва, якщо вона створюється з релігійною та моральною метою. Архітектурне мистецтво за часів Г. Сен-Вікторського, безпе­речно, мало статус «вільного», адже то була доба, коли «собор ставав біблією для неписьменної людини». Феномен архітектури у цей пе­ріод дістав особливий статус — синтезатора інших видів мистецтва. Тому вчені, аналізуючи специфіку світобачення людини доби серед­ньовіччя, визначають її як «архітектонічне відчуття дійсності», а сама архітектура виконує функцію «актуального» виду мистецтва.

Новаторство поглядів Г. Сен-Вікторського пов'язане ще з одним важливим чинником, що зумовлений його розумінням феномена мистецтва. З одного боку, філософ рухається у річищі середньовічної традиції та інтерпретує мистецтво як знання, проте з іншого — вва­жає його діяльністю. Це дає дослідникові підстави вийти у площину проблеми професійної орієнтації на теренах мистецтва, що виходить за межі його видової специфіки і дає змогу здійснити розподіл на те­оретиків та практиків. Така спрямованість набуде розвитку в умовах доби Відродження — показового етапу в дослідженні видової специ­фіки мистецтва.