§5. Історична динаміка функцій мистецтва

Функція мистецтва багатогалузева за різновидами своєї дієвос­ті в різних сферах буття; вона історично змінювана в онтологічному значенні з огляду на існуючі соціолого-мистецтвознавчі, філософські та естетичні її концепції. Розгляд функцій мистецтва — це також один із можливих шляхів пізнання його сутності.

Про те, що мистецтво має величезну силу впливу, люди знали здавна; що воно може докорінно змінити внутрішній моральний і психічний стан, говорилося з тих часів, коли з'явилися такі поняття, як «музичний етос», трагедійний «катарсис», повчальні байки Езо-па, сатира Арістофана, Плавта, Теренція. В поемі Гесіода «Роботи і дні» вміщено систему порад: «Слухайся голосу правди та й думки не май про насильство»; «Як же хто, свідчачи, каже неправду й клянеть­ся брехливо, той справедливість порушив, самого себе загубивши»; «Мисливши щастя тобі, я скажу, нерозсудливий Персе, навіть гро­мадою легко дійти до пороку легкого»¹. У самому своему зародженні мистецтво мало практичне призначення, навіть не як мистецтво, а як найближчий і найпряміший засіб певного переконування вірити в іс­тину, моральну справедливість, досягнення спритності в діях.

¹ Гесіод. Роботи і дні // Антична література: хрестоматія. — К, 1968. —

С. 121.

Якщо перелічувати функціональні можливості мистецтва, то по­стане багато питань щодо того, якою є природа функцій мистецтва, насамперед, про сумірність цих функцій (більша — менша). Чому саме їх стільки, яким чином змінюється їхня роль і значущість? Чи будуть вони завжди? Що є системотворенням у синтезі цих функцій? Що є прямою, а що лише опосередкованою функцією мистецтва?

Назвімо ті функції, які найчастіше ставали предметом аналізу: піз­навальна, виховна, практично-утилітарна, евристична, прогностич­на, релаксаційна, терапевтична, компенсаторна, культуротворча, знаково-комунікативна, інформативна, гедоністична, розважальна та ігрова. Незважаючи на умовність поділу і певні незгоди між тео­ретиками в тому, скільки взагалі має бути функцій мистецтва та які в нього потенційні можливості, — усі названі функціональні ознаки доповнюють одна одну, їх не можна ні спростувати як неіснуючі вза­галі, ні визнати якусь або кілька генералізованими, тобто такими, що здатні перебирати на себе всю діяльнісну силу мистецтва.

У чому полягає взаємозумовленість сутності і функцій мисте­цтва? Почнімо із соціальних функцій — однієї з корінних проблем естетики. Йдеться, по суті, не лише про вияв функціональних можли­востей мистецтва у найрізноманітніших сферах життя суспільства, а й про походження, соціально-історичну детермінованість художньої творчості людини. Набуття людством здатності художнього осягнен­ня світу — це результат якісних стрибків еволюційного процесу, на­копичення власне людських властивостей, що здобули вираження як у самій соціальній потребі, так і в зафіксованості цієї потреби в орга­нах, здатних до створення мистецтва. Соціальна потреба мистецтва й генетична основа його виникнення нероздільні. Функція мистецтва породжена на одному з кіл розвитку потреб соціалізації індивідуаль­них властивостей та поведінки людини.

Корелятивність функцій мистецтва зумовлена розширенням сфе­ри соціального життя суспільства. Адже невипадково ми пізнаємо в доволі широкому обсязі історію пам'яток мистецтва, в яких відобра­жено час, події, людські думки і пристрасті, культуру і ціннісні уяв­лення. Амбівалентність мистецтва в історичній реальності, хоч і має дещо умовний характер (художнє пророкування може сягати значно далі у прагненнях людини), та однак воно залишається невід'ємною художньою частиною життя і свідомості, вираженням надбання ма­теріальної і духовної культури конкретного часу. Сутність і функція мистецтва нероздільні, хоч повне їх уподібнення було б неправомір­ним. Доказом цього є функціональна мінливість упродовж віків не тільки мистецтва, а й художньої культури загалом. Така змінюваність і динамізм функцій мистецтва, міра інтенсивності входження його в різні сфери життєдіяльності і свідомості особливо очевидні в зістав­ленні мистецтва з моральною, науково-пізнавальною, релігійною ді­яльністю, державно-політичним устроєм суспільства, світоглядними ідеалами й типом поділу праці.

Відображаючи дійсність специфічним художньо-узагальнюваль-ним способом, мистецтво перетворює і пізнає її. В широкому розумін­ні можна стверджувати, що пізнання в мистецтві — одна з універсаль­них і соціально значущих функцій. Ідеться не про вузький гносеологізм щодо пошуку «художньої істини» та відтворення художньої картини світу на зразок відкриття наукових законів і конструювання наукової картини світобудови. Пізнавальна функція мистецтва реалізує себе в інших, доступних лише йому формах, більш проникливих, таких, що сягають глибинних таємниць людської психіки. Такі визнання преро­гатив мистецтва поширені не тільки серед представників гуманітар­них, а й серед корифеїв точних наук (В. Вернадський, Н. Бор, А. Ейн­штейн). Певна річ, мистецтво не цікавлять математичні формули чи хімічний склад речей, воно спрямоване, передусім, на дослідження тих загальнолюдських особливостей поведінки, вчинків, стосунків, які є найцікавішими. Кожне нове явище в мистецтві — це художнє відкрит­тя. Функціональні можливості мистецтва щодо цього безмежні.

Отже, світ пізнається особливим чином — через суб'єктивне його сприйняття, переживання і культурно-естетичний досвід митця. Проте пізнання — не є щось неподільне — в ньому багато різних ас­пектів не лише за об'єктами інтересу мистецького пошуку, а й за від­повідним пізнавальним потенціалом змісту, культурно-історичним контекстом. Мистецтво пізнає світ, вдивляючись у нього, коригуючи знання за допомогою типізування, надання більшої чи меншої вираз­ності певним рисам, але в будь-якому разі пізнається й відображаєть­ся не сам ізольований предмет, а ставлення до нього, що й утворює новий, духовно-естетичний світ.

У мистецтві виражає, пізнає й усвідомлює себе суспільство, а навколо цієї фундаментальної мети можуть інтегруватися інші функ­ції — естетична, передбачувальна, компенсаторна тощо. Пізнання в мистецтві є особливим. Воно передбачає критичний погляд на по­дії, оцінку, співпереживання, знання природи загального й цікавого в контексті минулого та сучасного досвіду людства. В теорії мисте­цтва часто натрапляємо на згадки про те, що художникові вдається проникати в глибинність людської душі, пізнавати сутність явищ у такий спосіб, який доступний тільки йому як символові виражальної неповторності мистецтва. Асоціативність і цілісність бачення проце­сів і картин, спонукання до саморозкриття того, що приховане за зо­внішньою випадковістю речей, генералізація найістотніше — все це уподібнює мистецтво до найпроникливіших засобів пізнання.

Для мистецтва всеосяжною метою завжди було і залишилося піз­нання істини буття, смислу ставлення людини до світу і до самої себе. «В чому істина?» — саме так називається художнє полотно М. Ге. Мистецтво прагнуло відповісти на це запитання. Для нього важливо об'єктивно пізнати моральну загальнолюдську істину не тільки в її самовияві та саморозкритті, а й у переосмисленні, критичному осяг­ненні того, що є суєтністю лише за примарами справжніх цінностей. Нерідко це має бути гострокритична оцінка прихованого за зовніш­ньою благопристойністю. «Мізантроп» Ж.-Б. Мольєра, «Ревізор» М. Гоголя, «Ярмарок марнославства» У. Теккерея, «Людська коме­дія» О. де Бальзака — ці та багато інших творів засвідчують їх розвін-чувальну спрямованість, аналітичність розмірковувань над людською природою. Прерогатива мистецтва — звертатися до найзагальніших проблем, що потребують художнього аналізу, філософського осмис­лення духовно-моральних підвалин, на яких споконвічно тримається людство. Приводом для цього можуть бути міфологічні й релігійні сюжети, історичні події чи просто фантазія митця.

Не можна не помітити, що творам П. Мирного, І. Франка, В. Ви-нниченка, М. Булгакова, Т. Манна, Г. Маркеса властиве осмислення найскладніших проблем минулого й сучасності. Письменники нама­гаються розібратися, що відбувається із суспільством і культурою, які таємні пружини свідомого й підсвідомого в мотивах та вчинках людей, розкрити зв'язки внутрішнього, зовнішнього і навіть косміч­ного світу, показати моральний стан суспільства у ставленні до про­блеми добра і зла.

Мистецтво має неповторну властивість бути поліфункціональ-ним. Лише умовно можна розділити його на окремі грані функцій. Про пізнавальну функцію, що посідає особливе місце, йшлося до­кладно, коли висвітлювалися особливості й переваги мистецтва як засобу набуття знань. Евристична функція передбачає розвиток за допомогою мистецтва творчих здібностей, синтез художності з прак­тичною діяльністю людини. «Яскраво творче ставлення до науки, до філософії, суспільного життя, моралі, — зауважував М. Бердяєв, — вважають художнім»¹. Мистецтво зосереджує в собі творчий досвід людства, талант особистості, є стимулом у розкритті творчого потен­ціалу, дає змогу переносити цінності в життєдіяльний процес.

Воно пробуджує сподівання на творче піднесення людського

духу.

Особливу роль відіграє гедоністична функція. Як доведено прак­тикою, нічим не може бути замінена духовна втіха і радість від зустрі­чі з художнім відкриттям. Мистецтво називають святом піднесення людини над буденністю, а це і є одним із найреальніших засобів за­цікавити публіку досконалістю форми, думки, щирістю почуттів, ви­сотою художнього таланту.

Естетична й катарсистична функції мистецтва близькі між собою, оскільки означають почуттєвий стан і духовне очищення особистос­ті; вони мають бути притаманними кожному акту мистецтва в утвер­дженні свободи й чистоти ідеалу. Катарсис за допомогою мистецтва звільняє від негативного стану і дає можливість прийти від гранич­них зі стресовими переживань до своєрідного вивільнення і гармонії самопочуттів. Саме завдяки цим властивостям мистецтво здатне ви­конувати релаксаційну (зняття напруженості) функцію. Виснажли­ва, нерідко одноманітна у своєму автоматизмі праця конче потребує залучення в буття художніх образів, образотворчих стосунків із мис­тецтвом. Отже, мистецтво має і практичне призначення, створюючи естетичне середовище. Виконуючи з найдавніших часів прикрашаль­ну функцію, мистецтво зберегло своєрідний синкретизм.

¹ Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества.— М., 1989. —

С. 437. 228

У свободотворенні також виявляється своєрідна функція мис­тецтва — воно допомагає людині піднятися над повсякденним тяга­рем турбот і відчути себе вільною. Видатний педагог Д. Ушинський стверджував, що насолоду від спілкування з мистецтвом повною мірою можна пізнати тоді, коли ти відданий праці й турботам. Мис­тецтво звільняє людину, даючи їй можливість перенестися в інший світ (кольорів, звуків, природи, поезії, музики тощо). Існує думка, що мистецтво є сферою втечі у світ ілюзій, фантазії, вимислу й ефемер­ності, такий далекий від справжнього, реального переживання. Це і є одна з притаманних мистецтву функцій — бути засобом звільнення від напруженості й втоми. Музика додає творчих сил, адже вона гар­монізує почуття, привносячи ритм і лад; поезія, архітектура, ужитко­ве мистецтво сповнюють життя світлом, надають йому мажорності, можливо, викликають і складніші почуття, позбавлені прагматизму, розкривають велич буття і покликання людини. Саме завдяки мис­тецтву людина на певний час забуває про матеріальний тягар, наша­рування умовностей, щоб віч-на-віч зустрітися з величчю сущого, де неперебутною цінністю є творчий стан особистості.

У літературі називаються також функції прогностична, тобто за-вбачувальна, комунікативна — як засіб спілкування, компенсаторна, що означає заміщення або доповнення життєвого досвіду, мнемоніс-тична — мистецтво як пам'ять, культуротворча, оскільки воно здат­не не лише створювати духовні цінності, а й надавати їм нових форм життя в кожну епоху, повчальна й виховна. Реальними вони є на­стільки, наскільки мистецтво здатне впродовж усієї своєї історії бути засобом морального, культурно-ідеологічного впливу, доповнюючи собою найважливіші принципи світорозуміння в утвердженні ідеалу життя. Стосовно повчальної функції мистецтва слід зауважити, що попри іронічне ставлення до неї деяких теоретиків, найкращими сво­їми аспектами вона приваблює і дотепер залишається популярною. Відомий італійський філософ Б. Кроче рішуче заперечував проти того, щоб мистецтво мало певну виховну самоціль. Він вважав, що воно виховує остільки, оскільки є мистецтвом, а не тому, що воно - «виховне мистецтво». Думка, на наш погляд, справедлива тільки частково. Так, мистецтво справді виховує не тому, що воно пройняте дидактикою, а тому, що саме по собі є художньою цінністю. Однак цього недостатньо. Мистецтво може мати і негативний вплив, навіть вводити в оману. Саме такий погляд, який, напевно, не в усьому узго­джується із судженням Б. Кроче, висловив свого часу Б. Шоу. Він вважав, що мистецтво здатне пізнавати істину і водночас спроможне на обман. Натхнення художника може бути «не лише божественним, а й сатанинським», і одна з величезних небезпек нинішнього часу по­лягає, на думку Б. Шоу, у використанні мистецтва для ошукування. Ця проблема потребує серйозного вивчення, оскільки в агресивній бездуховності мистецтва спостерігаються випадки не лише містифі­кацій, а й втрати освяченої віками міри дозволеного, знецінення кра­си людських стосунків.

Щодо ігрової функції мистецтва, то її не слід перебільшувати, проте не можна й заперечувати. У будь-якому виді мистецтва є еле­мент гри, тобто у конкретному творі наявні умовність або удаваність, досконалість форми, своєрідність метафор, порівнянь, асоціацій, здатних викликати захоплення винахідливістю і дотепністю митця, а відтак збудити гру почуттів, інтелекту, уяви і здогадки. Обов'язковою умовою гри у мистецтві залишається позаутилітарний зміст твору. Загальна атмосфера святковості, творчого піднесення, сам процес гри можуть дати людям радість, втіху.

Всебічно досліджуючи проблему, И. Хейзінга розглядає види мистецтва, які, на його думку, всі без винятку, до того ж кожен властивими йому специфічними засобами досягають ефекту гри. Один із парадоксів у мистецтві: наскільки досконалою, таланови­тою є праця митця в досягненні кінцевої мети — майстерності зо­браження людських драм, щастя, показу загадкової безконечності, філософії сенсу життя, — настільки мистецтво не поступається пе­ред можливістю дарувати людині щасливі моменти гри і свободи, реальності духу в самій надреальності, відторгненості від повсяк­денного буття. В кожному окремому випадку (музика, танок, архі­тектура, образотворче мистецтво чи мистецтво слова) И. Хейзінга розглядає саме виявлення гри у мистецтві як його притаманність. Не є винятком і поетичне формотворення: метричне або ритмічне розподілення тексту, який промовляють або співають, точне вико­ристання рими й асонансу, маскування смислу мистецька побудо­ва фрази. «І той, хто услід за Полем Валері називає поезію грою, в якій грають словами і мовою, не вдається до метафори, а «схоплює» найглибший смисл самого слова «поезія». У поезії і драмі, траге­дії і комедії — гра, але вона настільки серйозна, наскільки можна говорити про концептуальне бачення цілого світу в комедіях Аріс-тофана, епопеї Сервантеса, в «сміхові крізь... сльози» М. Гоголя. Взагалі, мистецтво звернене переважно не до гри як такої, але вона обов'язково наявна і набуває естетичної (художньої) самоцінності заради активізації інтелекту і почуття.

Контрольні запитання

1. Як ви розумієте зв'язок мистецтва з людською життєдіяльністю?

2. Що означають «відкритість» і «недовимовленість у мистецтві»?

3. У чому полягає герменевтична концепція мистецтва Г. Г. Гада-мера?

4. Як співвідносяться між собою поняття сприйняття, розуміння та інтерпретація мистецтва?

5. Зіставте свободу й зумовленість (детермінізм) у мистецтві.

6. Як ви розумієте етнонаціональну традицію в мистецтві?

7. Які функції виконує мистецтво в їх історичній зумовленості?

8. У чому полягає специфіка сприйняття відповідно до засобів ви­разності окремих видів мистецтва?

Список рекомендованої літератури |

Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Ан­тологія світової літературно-критичної думки. — Л., 1966. Бровко М. М. Активність мистецтва в культурно-історичному процесі. — К., 1995.

Гадамер Ганс Георг. Герменевтика і поетика. — К., 2001. Гройс Б. Комментарии к искусству. — М., 2003. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Л., 2004. Искусство в ситуации смены циклов. — М., 2000.

Лисий і. Я., Мазепа В. і. Національні виміри художньої культури// Фе­номен української культури. Методологічні засади осмислення. — К.,

1996.

Личковах В.. А. Леверкюнівська душа авангарду// Філософська і соціо­логічна думка. — К., 1992. — №9.

Мерло-Понті М. Феноменологія сприйнята. — К, 2001.

Сантаяна Дж. Витлумачення поезії та релігії. — Л., 2003.

Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. — М., 1992. — С. 152—

153.

В

ИДОВА СПЕЦИФІКА МИСТЕЦТВА В КОНТЕКСТІ ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ