§3. Естетика як самостійна наука

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. має особливе значення: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Постала потреба виокремлення в самостійну науку певних уяв­лень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним став­ленням людини до дійсності, природи, до суспільства, мистецтва. Це було свідченням накопичення нових знань, які вже не могли розви­ватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистец­твознавчих уявлень. О. Баумгартен як філософ стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим, а логіка — з вищим, тобто ін­телектуальним пізнанням. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика пов'язана із розумінням смаку і пізнає пре­красне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М. Чер-нишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале у світі явищ, про до­сконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку»¹.

Коли Баумгартен зосередив увагу на терміні «досконале», то ви­явилося, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці «Метафізика» Арістотель ототожню­вав досконале з прекрасним, прекрасне визначено філософом як по­зитивне досконале. У східних культурах також простежується тяжін­ня до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета — у відповідності його виду досконалості»².

Однак треба віддати належне О. Баумгартену за відродження в те­оретичному обігові такого цікавого поняття, як досконале. Крім того, він поділив естетику на два рівні — теоретичну та практичну. Пер­ша мала вивчати проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності, а друга була безпосередньо пов'язана з питаннями розви­тку мистецтва. Таким чином, у концепції Баумгартена стався поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція міцно закріпилася в науці, вона існує й понині, змушуючи нас порушувати питання про двопредметність естетичної науки. Відтак це є свідченням як теоре­тичної, так і структурної складності предмета естетики.

¹ Baumgarten A. G. ТЬвогегізепе Astetik, — Hamburg, 1983. — S. 10.

² A6ij Хамид Ал-Газали. Воскрешение наук о вере. —М., 1980. — С. 235.

Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало довгу і не­просту історію. Це й середньовіччя, в умовах якого написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок», і Відродження, що дало світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, і класицизм, голов­ні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Поетичному мистецтві» Нікола Буало. Сучасниками О. Баумгарте-на були видатні естетики і теоретики мистецтва — Й. Вінкельман та Г. Е. Лессінг. І хоча проблема предмета естетики цими дослідниками практично не порушувалася, розширення кола теоретичних питань, на яких зосереджувалася увага (краса, прекрасне, естетичний ідеал, види мистецтва, естетичне виховання, мистецтво і влада, моральнісні аспекти художньої творчості), опосередковано впливало і на уточ­нення предмета естетики.

Отже, введення Баумгартеном терміна «естетика» і фікса­ція певної галузі наукових знань спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за естетикою як наукою структу-рований предмет, що поєднував закономірності чуттєвого пізнання і художню творчість.

Важливим етапом у розробленні проблеми предмета естетики був період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте й Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804) переконаний, що тільки люди­на може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості»¹. Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Естетичні погляди І. Канта органічно пов'язані із принципами «критичної філософії», обґрунтованої ним в останні десятиліття жит­тя у працях «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практично­го розуму»(1788). Розробляючи принципи «критичної філософії», І. Кант висунув ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визна­чив два види пізнання: апріорне (до досвідне) та емпіричне. Перше спирається на свідомість, отже, сягає істини, друге пов'язане з відчут­тями і не вважається достеменним, науковим.

¹ Кант И. Критика способности суждения // Соч.: В 6 т. — М., 1964. —Т. 5. — С. 237.

Теоретичні здобутки «критичної філософії» відобразилися в роз­робці естетичних проблем у працях «Критика здатності судження» (1790) та «Антропологія з прагматичного погляду» (1798). Особли­вої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку, який ор­ганічно пов'язаний з оцінкою. У праці «Критика здатності судження» І. Кант розробляє механізм естетичного оцінювання, висуває прин­ципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження.

Особливу увагу філософ приділив аналізові специфіки вияву ес­тетичного судження в мистецтві, а отже, виокремив проблему худож­нього смаку, яку розглянув у зіставленні з духом. І. Кант зауважує: «Смак — це не більш ніж регулятивна здатність судження про форму при поєднанні численного в уяві; дух —це продуктивна здатність ро­зуму a priori давати зразок для цієї форми уяви»¹.

Важливого значення І. Кант надає аналізові «зовнішніх» і «внутрішніх» чуттів людини і тому розмаїттю чуттєвих переживань, які здатна відчути людина. Філософ вважає, що судження естетичного смаку ґрунтується не на розумінні, а на особливому задоволенні, яке ми отримуємо, споглядаючи форми естетичного предмета. Естетичне судження суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведена. Проте в естетичному судженні мистецький твір розглядається як доцільний, а доцільність не є зовнішньою, не привнесена у творчість митця пев­ним суспільним завданням. Це доцільність без мети. Прекрасне подо­бається нам незалежно від практичного інтересу.

І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат есте­тики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, доскона­лість, витонченість, самоспостереження, передбачення та ін.

І. Кант у виявленні специфіки предмета естетики спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. На відміну від ньо­го, Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814) в розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка спонукала Фіхте до вивчення проблеми художньої геніальності.

¹ Кант И. Антропология с прагматической точки зрения // Соч.: В 6 т. — М.,1966. — Т. 6. — С. 490.

Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770— 1831). У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естети­ка» і вважав за доцільне замінити його на термін «філософія мисте­цтва» або «філософія художньої творчості». Гегель увів до визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обме­жувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на тих пробле­мах, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосе­редній зв'язок тільки з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики все, що перебувало поза мистецтвом.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мис­тецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття філософія мистецтва (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю іс­торією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкрива­ється через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а й виступає своєрідною моделлю тих високих, неординар­них можливостей, до яких повинна дотягуватися будь-яка людина. Творча діяльність митця — процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо в будь-якій іншій царині людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому мистецтво можна вважати найвищою сві­домо створеною сферою естетичного.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через поняття «прекрасне», він, проте, не обмежував його сферою мисте­цтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрас­не в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Черни-шевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в іс­торії цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античності до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголосити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як само­стійна наука.

Період від 30-х років до кінця XIX ст. визначається як посткла-сичний. А в умовах XX ст. формується некласична естетика.