§2. Свобода і детермінізм у мистецтві

Мистецтво завжди тяжіє до вільної естетичної самодостатності, звільняється у своїй належності всьому людству від вузькокорис-ливих цілей, водночас воно не може зректися того коріння, з якого виростає, і не може уникнути суперечностей, земних турбот і повсяк-дення.

Саме по собі розуміння свободи в мистецтві потребує диферен­ційованого підходу, до того ж, не за мірою її вияву, бо свобода або є, або її немає, а за змістовним з'ясуванням того, про що йдеться. В конкретності слід вбачати й широку загальність, і сутнісний бік. Так, першою ознакою свободи як категорії естетичної, що відображає ху­дожнє мистецтво, є його історико-генетична заданість. Мистецтво вільне від самого свого народження, тому що вступило в змагання і суперництво зі спонтанністю самопородження явищ і предметів. З моменту його появи утворилося два світи буття — суворо детерміно­ваний у своїй еволюційній космічній логіці і той, який може позмага­тися у вільному протистоянні як ідеалізована довершеність гармонії форм і смислів.

Ще одна ознака свободи в мистецтві полягає в самій його сутності бути не лише другою природою, утворенням духовної паралелі, а й вільно ставити перед собою будь-які завдання, моделювати ймовірні і водночас неймовірні ситуації, щоб загострити проблему, висвітлити в найяскравіших рисах характери. Лише мистецтво здатне переносити події в часі, повертатися до них у вигляді «присутності» і відтворення логіки взаємозалежних явищ. Усе, що пов'язане з гіперболою, мета­форами, згущенням фарб, «польотами уві сні й наяву», для мистецтва доступне. Можна бути королем, принцесою, можна жити в потойбіч­ному світі, бути навіть якоюсь тінню вічності — мистецтво ні в чому не обмежує себе, вторгаючись у найпотаємніші сфери. Воно вільне.

За всієї очевидної полярності понять свобода і детермінізм, різ­кої відмінності властивостей, відображених ними, ми не повинні роз­глядати їх із погляду взаємовиключення, абсолюту протистояння чи антагонізму.

Адже в кожному з них є ті грані і особливості, що становлять внут­рішній, у самому собі сущий антиномізм мистецького явища. Свобода в мистецтві не абсолютна, а лише відносна і має певну зумовленість та детермінанти необхідності.

Слід чітко розрізняти свободу уявну, ілюзорну і свободу духу в самому собі. Свобода у вільному власному виборі є справжньою на­віть за умов, що вона продиктована обставинами. Ця категорія, зде­більшого, є об'єктом розгляду етичної науки і цілком виправдано, бо коли йдеться про свободу в творчості митця, то й тут вона набуває моральних критеріїв, хоча охоплює всю складну психологічну гаму суто естетичного порядку як, наприклад, натхнення, прозірливість світлого розуму, осяяння в усвідомленні чистоти творчих помислів, вільних від дріб'язковості й минущого.

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990.— С. 395.

Філософія свободи в мистецтві — це філософія свободи людини, а не лише творчості художника. Нерідко ототожнюються свобода художнього «Я» митця і його герої. Проте зауважимо, що мистецтво є вторинним, хоч і воно вільне за своєю сутністю та призначенням. Свобода мистецтва є не самоціллю, а символом прагнення людини до незалежності. Розглядаючи категорію свободи у правовому і мораль­ному аспектах, Гегель писав про вищість «Я»: «Як особа, я вільний і водночас — цей; незважаючи на те, що я цей одиничний, в цьому часі, в цьому просторі, що я залежний, підвладний випадковості, все-таки я вільний для себе, і те й інше властиве особі»¹. Гегель стверджує, що за будь-яких обставин людина має безмежне усвідомлення своєї сво­боди, «свого-у себе-буття», вимагає «до себе поваги як до вільної».

Детермінованість і залежність у мистецтві не одне й те саме. Детер­мінізм — об'єктивна зумовленість явищ природи, суспільства, психі­ки людини. Він означає причинну залежність, у якій взаємопов'язані явища мають власну логіку послідовної підпорядкованості. Тип і на­прям, навіть стиль у мистецтві, пов'язані з відповідними причинними залежностями. Це відбувається через особистісні рівні таланту. Тут не все віддано на волю природної стихії і запрограмованості. За певного збігу обставин і завдяки безконечному багатству духовних, психоло­гічних, моральних чинників можливе неповторне самопородження художнього явища. Все відбувається через момент випадковості, де надто важливою є суб'єктивна активність. Інакше нічого іншого не залишалося б, як чекати, повністю покладаючись на обставини. Але є людська воля вираження, активна особистісна участь у вирішенні власної долі. В найширшому плані все те, що відбувається з культу­рою, зрештою є результатом об'єктивного розвитку історії, оскільки і сама особистість, і вся сукупність впливів на неї становлять своєрідну причину саму в собі. Доречно наголосити, що детермінізм стосується того, в якому напрямі відбувається розвиток художньої свідомості і художньої практики. А залежність дає відповідь на те, через які саме інституції і в який спосіб стосовно конкретної особистості митця здійснювався зовнішній вплив.

Свобода не виключає й не залишає митця поза загальним процесом стилів художнього мислення і світосприймання. Саме стиль засвід­чує певну стійкість і унормованість, у русі яких формується естетична цілісність епохи. Однак це не означає, що на митця тисне незмінний тягар звичаїв, від яких він не в змозі звільнитися. Змінюються стилі й моди, утримуючи в собі як нове художнє прозріння, так і певну рівно­вагу свободи й необхідності. Стиль — це, передусім, свобода, оскільки саме в ньому митець отримує реальну підтримку особистого. Водно­час це і визначеність. В. Вейдле називає стиль формою душі «для мит­ця, внутрішньою передумовою мистецтва, надособовою зумовленістю творчості. Стиль, — вважає він, — і є визначеність, причому здійсню­вана не ззовні, а зсередини, крізь вільну волю людини»¹.

¹ Вейдле В. Размышление о судьбе литературного и художественного твор­чества // Самосознание европейской культуры XX в. — М., 1991. — С. 269.

Отже, в детермінізмі є свобода, а в свободі є детермінізм. Причо­му саме у внутрішньому їх змісті обов'язково перебувають у єдності подібні протистояння. Мистецтво не терпить однобічного тлума­чення, тобто свободи і детермінізму в ньому. Адже в самій природі мистецтва закладено об'єктивну передумову, завдяки якій співвідно­шення між свободою і детермінізмом у глобальному та конкретному розумінні має свої підструктури, що слід враховувати в подальшому аналізі.

Щодо розуміння свободи, то потрібно виокремити такі аспекти: наскільки вільно митцеві вдається бути господарем власного таланту, давати йому простір виявити себе, настільки вільно він почуватиме себе незалежним від світу, який може бути неприйнятним, жорсто­ким, егоїстично корисливим; сутність існування мистецтва завжди є для митця автономною від буденності життя, бо мистецтво наро­джується вільною його уявою або реальністю, що вплинула на нього; мистецтво— символ та ідеал свободи.

Не можна розглядати й поняття детермінізму, не враховуючи того, якою мірою мистецтво може залишатися підпорядкованим історичній епосі у своєму виборі моральних критеріїв і належати до загального процесу в зміні й становленні суспільних відносин, зокрема й прин­ципів ієрархічної підпорядкованості, якою мірою на нього впливає економічна визначеність, позаестетичні корисливі цілі. Не можна за­лишати поза увагою й залежність мистецтва в соціальному його бутті від усієї системи влади, від уявлень про свободу особистості, а також питання традиції, що є визначальним чинником, проти якого послі­довно велася боротьба у прагненні нових художніх відкриттів, аби привести їх до адекватності й рівноваги із суспільним прогресом.

Як уже зазначалося, творчості властива свобода в широкому етичному та естетичному значенні. Митець може відбирати для себе саме ті ознаки життя, яким він надає перевагу, виявляючи свої упо­добання, смак, демонструючи схильність і особливості свого таланту. Митець належить усьому світові, а не служить корпоративним інте­ресам, так само, як і світ належить йому, бо він покликаний увібрати в себе те, що дає йому право само виявитись у неповторності часу і власного буття. Макро- і мікросвіт становлять його власне тіло й дух, його єство, тому будь-які перешкоди, обмеження, стискання просто­ру духу завдають болю, що також може вилитись у трагічну мелодію. Над залежністю панує окрилення силою власного духу, внаслідок чого виникає парадоксальна ситуація, яку можна продемонструвати на прикладі створення Т. Кампанеллою у в'язниці його волелюбного «Міста Сонця». Отже, багато чого залежить не від свободи тіла і фі­зичної свободи митця, а від його непокори рабству. З неї і викресався вогонь, що освітлював та зігрівав стражденних.

Романтичні уявлення про свободу мистецтва, як і свободу самого творця, висловив у передмові до поетичної збірки «Східні мотиви» В. Гюго. Хоч пафос його суджень спрямований проти некомпетент­ності критики, однак міркування письменника щодо свободи просто­ру в усіх напрямах діяльності поета мають узагальнювальний харак­тер. З властивою естетиці романтизму розкутістю суджень, з осудом будь-яких обмежень у власному виборі художника сформулював Гюго програму того, як має почувати себе митець, не підвладний нія­ким силам. Автор не належить до тих, хто визнає за критикою право допитуватися поета щодо його фантазії, вимагати від нього відповіді, чого він обрав саме цей, а не інший сюжет, розтер саме такі, а не інші фарби, черпав натхнення саме з такого джерела. Темою є все, бо все належить до мистецтва, розмірковує Гюго, все має право громадян­ства в поезії. Мистецтву нічого робити з шорами і кайданами, «воно мовить: іди! — й пропускає вас до великого саду поезії, в якому нема заборонених плодів. Простір і час належать поетові. Хай же поет пря­мує куди хоче і робить те, що вважає за потрібне: такий закон»¹. «Поет вільний» — це максима В. Гюго.

Тут помітний гіперболізм полемічного характеру. Мистецтво ви­тратило багато сил на боротьбу за власну свободу, на звільнення від пут, естетика романтизму особливо вирізняється в цьому відношенні, хоча тут можна говорити загалом про показовість, а не про виняток. Мистецтво повставало проти змертвілого академізму, за розширення сфери свого впливу. Релігійні заборони супроводжують усю його іс­торію. На прикладі двох світових релігій — мусульманської і хрис­тиянської — бачимо постійну сувору регламентацію, заборону аж до інквізицій. Водночас у середньовічній сміховій культурі наявна сти­хія верховенства світського, земного над риторизмом і забороною. В кожну наступну епоху виявлялися елементи свободи, присутності творчого «Я» в мистецтві.

¹ Гюго В. Мистецтво і народ.— К., 1985. — С. 109.

Свобода мистецтва і свобода художньої творчості співвідносять­ся як загальна тенденція (закон) і її конкретний вияв. У певному розумінні свобода художньої творчості митця має відносний харак­тер, адже вона залежить від багатьох чинників, зокрема й примусово­го позбавлення волі, матеріальної скрути, нерозуміння середовища, не кажучи вже про певну заангажованість, замовчування або ігнору­вання таланту. Є внутрішня залежність митця, що проявляється в не­можливості переступити моральну межу почуття обов'язку. Є також просто несвобода, доведена до крайнощів казарменного тиску. Та річ у тім, що ця несвобода завжди наштовхується на спротив, відчайдуш­не обстоювання свободи ціною життя, фізичної залежності, ціною ви­гнання. І саме тут виявляє себе той феномен свободи духу, той висо­кий порив, який освітлює дорогу іншим, додає сил і віри.

Митець вільний і незалежний духовно. Якщо він раб, пересліду­ваний страхом покарання, то можна говорити про знівечення таланту, духовне вбивство митця. Але ж свобода духу породжує патетику, яка залишається незбагненною, викликає острах. Та тільки до того часу, доки митець не змириться у своєму двобої зі злом, ворожим йому се­редовищем, доки не зруйнує у своєму серці віру. Є крилатий вислів С. К'єркегора про те, що зторгнений з вуст поета крик співзвучний із самою піснею. Однак романтичні уявлення і співчуття не враховують найважливішого чинника, пов'язаного з тим, що талант художника, зазнаючи тортур і мук, стає прикладом найгостріших суперечнос­тей між свободою і посяганням на неї. Поезія промовляє не від імені страждання, а від імені незгасної свободи в ньому. Мистецтво вільне у своєму незламному протистоянні рабській залежності.

Свобода і несвобода — в мистецтві поруч. Але тут може бути осо­бливий збіг обставин — свобода вибору митця і власних переконань, з одного боку, але неволя морального імперативу, з іншого. Як вчини­ти — альтернатив немає. Є поклик таланту і сумління. Є безкомпро­місність перед усвідомленням історичної істини і справедливості, бо справжнє мистецтво — це втілення переконань митця, притаманних йому думок і дій.

Існує чимало міркувань з приводу того, бути чи не бути мисте­цтву включеним у сферу політичних відносин, чи залишитись у влас­ному бутті поза невластивими йому функціями. Адже мистецтво — царина, передусім, духовна й поетична, воно є гра, «дитя свободи», як зауважував ще Ф. Шиллер. Це справді так. Але саме тому мистецтво вільне вибирати свій інтерес до життя в різних виявах — потворних або величних, тих, що приховані у глибинах особистісних інтересів, психології і відносин моралі, чи тих, що не позбавлені взаємозалеж­ності з більш загальними причинами суперечностей і зв'язку, назва­ними узагальнено соціологізмом. До них належать ідеологічні, класо­ві орієнтири. У будь-якому разі обов'язково залишається два важливі критерії: чи є то правдиве з погляду об'єктивної історії зображення і наскільки воно відповідає законам мистецтва.

Хоч в ареалах мистецтва невід'ємним критерієм його, що визначає належність до художньо вираженого «Я», виступає рівень майстер­ності і таланту, особливої гостроти набуває світоглядне спрямуван­ня та громадянська позиція митця. Ідеологія аж ніяк не залишається поза увагою в ідеологічно наповненій атмосфері боротьби. М. Хви­льовий, уособлюючи вищу міру прояву громадянської світоглядності (політичної, національної, моральної), дає об'єктивну оцінку того, як щирість, чесність, талант митця можуть бути переведеними у площи­ну соціологізму. Але це й означатиме, що без урахування соціологіз­му загальноестетична і загальнохудожня оцінка твору залишиться абстрактною, особливо на зламі епох, коли мистецтво може виявити­ся заручником тенденційних і суб'єктивістських оцінок, що не беруть до уваги його властивість активно включатися і виражати в собі усю глибину, складність і неоднозначність процесу. Історичний момент і дух епохи стають вирішальним чинником, який визначає буття мис­тецтва, його місце в загальному світосприйманні. Літературознав­ство, критика й історія мистецтва, соціологія культури, звертаючись до художнього життя пореволюційної доби, вносять істотні коректи­ви в оцінку справжньої цінності того чи того твору.

Але незбагненним залишиться пореволюційне мистецтво в його тенденційності — «за» чи проти», — коли не враховуватимуть­ся асимілятивні властивості художньо-образних його перетворень. Аналізуючи збірку поезій Василя Еллана, М. Хвильовий виділяє органічність художнього звучання, переповненого, як він писав, «ви­соким шляхетним трагізмом». За його словами, Елланові вірші ре­волюційного бойового циклу зроблені (якщо не всі, то принаймні на 90 відсотків) цілком досконало. «Хіба ми тут не маємо вишуканих асонансів, тонкого верлібру, чудових алітерацій?..» Наголошує він і на наповненості «соковитими образами, які так хвилювали нашу по-революційну літературну молодь». У «соціальній ліриці» В. Еллана, його поетичній збірці «Удари молота і серця» «як у краплі криничної води... віддзеркалюється епоха громадянської війни — такої жорсто­кої в своїй реальності»¹.

Отже, справа не в самих по собі тенденційностях, виражених за допомогою мистецьких засобів, не в наявності політичного кредо, а у рівні талановитості досягнення мети. Крім того (що не менш важ­ливо порівняно з висотою художньої довершеності), особливого зна­чення набуває громадянська совість мистецтва, суб'єктивне бачення явищ відповідно до індивідуальності художника, але з розумінням об'єктивних загальнолюдських процесів.