§6. Стиль як естетико-мистецтвознавча категорія

Стилю як категорії не лише естетико-мистецтвознавчих теорій, а й культурології належить особлива роль. Аналіз стилю є своєрід­ним продовженням теми, пов'язаної з художністю змісту й форми, оскільки за своїм онтологічним статусом саме стиль дає уявлення про зв'язок зовнішньо формальних структур з «духовною формою» (Гегель) внутрішнього змісту як окремого художнього твору, так і цілої доби. Крім того, семантика стилю стосується не лише певних завершених форм мистецтва, а й динаміки зв'язку цих форм зі стилем життя і естетичного світосприймання.

Складність осмислення стилю полягає в його структурному уні­версалізмі й багаторівневості. Широке застосування поняття стилю виводить його за межі лише естетико-мистецтвознавчого змісту. В одному з спеціалізованих сучасних видань стиль як категорія гума­нітарного знання визначається за такими параметрами: реальний феномен культури; умовний класифікаційний термін; метазмістовне «чисте» формотворення; виразник духовних смислів культури; спосіб раціонально регульованого структурування діяльності; іманентно ду­шевна інтенція; спонтанна самоорганізація форми; анонімна норма­тивна влада всезагальності форми; утвердження індивідуальної уні­кальності; відхилення від стереотипу; естетичний ігровий феномен; спосіб вираження практичної позиції суб'єкта¹. Зазначено також, що власне художній стиль — це стильовий центр культури; «стиль ви­никає і функціонує як естетичний феномен»². У сучасній літературі дедалі частіше стиль як естетико-мистецтвознавча категорія засто­совується при розгляді лише історично минулих періодів мистецтва. Висловлюється теза, що художнє життя сучасного суспільства фак­тично позбавлене ознак стилю.

Слово «стиль» (лат. іїНоб) означає «паличка для письма». В дав­нину для писання на дерев'яних табличках (дошках), вкритих воском, застосовувалися спеціальні палички. Значення терміна «стиль» дедалі розширювалося, оскільки в ньому було закладено смисл нормування, дотримання певних правил. Це поняття, здебільшого, означало певну довершеність і самобутність явища культури. Осмислення поняття стилю бере свій початок з античної традиції і пов'язане з поетикою та риторикою. Саме у зв'язку з риторикою склалось уявлення про від­мінності так званих високого, середнього і спрощеного стилів, якими користується оратор. У Арістотеля, Цицерона поняття стиль широко вживається в значенні «особливості письма». Так само наближеними між собою були уявлення про стиль ораторського мистецтва, канон, що позначає правила, яких потрібно навчатись і дотримуватись, що в наступні віки породить розгалуження середньовічного стилю-канону, естетики класицистичних норм. Паралельно й надалі відбувалося структурування стилю, прикладом чого може бути праця Й. Вінкель-мана «Історія мистецтва давнини». У грецькому мистецтві він вио­кремив чотири періоди, яким відповідали свої стилі: архаїчний, підне­сений (Фідій, Скопас), прекрасний (Пракситель), еклектичний.

¹ Лексикон нонклассики. Художественно-эстетическая культура XX века. — М., 2003. — С. 422.

² Там само.

З мистецтвознавчого рівня теорію стилів Гегель підносить до філософсько-естетичних узагальнень, звільняючи їх від емпірично­чуттєвих обмежень. «Ми можемо поширити цей термін [«стиль»], — зауважує Гегель, — на визначення і закони художнього зображен­ня, що випливають із природи того виду мистецтва, в якому пред­мет отримує своє втілення»¹. У цьому розумінні Гегель розрізняє «в музиці церковний, оперний стиль, в живописі — стиль історичних картин і стиль жанрових творів. Стиль означає тут такий спосіб ху­дожнього втілення, який на стільки ж підпорядкований умовам, про­диктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних ви­дів мистецтва»².

Подальше наповнення категорії стилю новим змістом пов'язують із культурологічними феноменами. Зокрема, Освальд Шпенглер (1880—1936) у відомій праці «Занепад Європи» звертається до сти­лю як одного з інструментів характеристики культури і певних етапів її розвитку. На його думку, «стиль — це метафізичне почуття фор­ми». Традиція тлумачення стилю як зміни форм художньої культури всебічно обговорюватиметься, причому з наголошенням на самодос­татності внутрішньої глибинної логіки, незалежної від тих чи інших особистостей та їх вольових зусиль. Отже, стиль постає як даність, сформована в певну органічну цілісність. Як зазначав Н. Гартман, «стиль полягає в певному характері форми чи у схемі форми, яку зна­ходить не окрема людина, а створює ціле покоління, причому окрема належна до цього покоління людина уже включена в пошуки такої форми. Тому така форма є і об'єктивно визначальною... В конкретну епоху «панує» певний стиль, він визначає усі індивідуальні форми — визначає не в усьому, не цілком і повністю, але однак спрямовує їх на відповідний шлях. В усьому іншому явища одного й того самого великого стилю різняться між собою, оскільки існують, крім того, ще партикулярний стиль, народний, місцевий, стиль доби і навіть найви­щою мірою індивідуальний стиль нового майстра»³.

¹ Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. — М., 1978. — Т. 4.— С. 305.

² Там само.

³ Гартман Н. Эстетика. — К., 2004. — С. 347.

Поняття великий стиль, що увійшло в літературу з часів И. Він-кельмана і Гегеля, означає поділ усієї історії мистецтва на великі пе­ріоди й віхи, що ознаменували радикальні зміни та відкриття у на­прямах і духовно-стильових самовираженнях епохи. Впродовж усієї історії утверджували себе нові художньо-естетичні принципи мисте­цтва, що знаходили своє стильове втілення. Відповідно до культурних цілісних епох і художніх напрямів окреслювалися стильові форми мистецтва Стародавнього Єгипту й Античності, Візантії. Формували­ся стилі Ренесансу, романський, готичний, стиль класицизму, бароко, рококо, у Новітній час — стиль модерну. В будь-якому разі, склалася доволі стійка, здатна до фіксованості, матеріально багатогалузева і ба­гаторівнева система, за допомогою якої реалізується спосіб образного мислення, укладання в органічну цілісність засобів виразності й фор­мотворення. Жодною мірою не можна назвати стиль лише зовнішньо конструктивною оболонкою. Він народжується з духу епохи з усіма її складовими — синтетизмом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Своєрідне «зрощення» культурологічного, філософсько-естетич­ного і мистецтвознавчого підходів та методів аналізу стилю зумов­лене його багатоструктурною і змістовною природою, він може бути звернений як до духовно-естетичного досвіду соборності, її художньо-образного мислення, так і до неповторності особистісного творчого вияву. Певну стимулювальну роль у такому синтетизмі відіграла мистецтвознавча школа Г. Вельфліна, А. Рігля, які досліджували у стилях стійку, повторювану у різних варіантах систему формальних характеристик. Г. Вельфлін із вражаючою глибиною проникнення у структуру художнього твору, тонким відчуттям форми аналізував як стильові даності вертикаль, площинність, графічність, колористику тощо. Тим самим ніби знімалася персоніфікація, завдяки чому поста­вала «історія мистецтва без імен».

У цьому питанні має бути збережена міра хоча б тому, що будь-які, навіть наймасштабніші справи творять конкретні особистості. Такою ж мірою твориться й історичне тло. Митець не просто пасив­на, рефлексуюча окремість; передусім він — суб'єкт «прориву в куль­турі», концентрація духовної пасіонарності в особистісному вимірі. Знак культурної епохи і знак геніальності митця можуть не збігатися, водночас можуть збігатися їх стилі.

Слід зазначити, що є не лише стиль, виражений у формі манери, індивідуального світосприймання, без чого не можна досягти високо­го художнього регістру в мистецтві, а й стиль реалізації свого покли­кання, що може перетворитися в надособистісну волю. Саме ці три чинники потрібно брати до уваги, коли розглядаємо художній стиль певної епохи — відображення у стилі соціального й духовного напру­ження в її загальному просторі, внутрішні особистісні мотиви у стилі життя й світосприймання, а також волю до реалізації цих мотивів у художньо-естетичних формах. У праці Вільгельма Дільтея (1833— 1911) «Три епохи нової естетики і її сьогоднішнє завдання», в якій розглядаються виразність часу й особистісного відображення стилю у творах мистецтва, висловлено доволі переконливе міркування: «Кіль­ка звуків моцартівської мелодії відрізняються для знавця від будь-якої іншої музики. Фрагмент мармурової статуї найпрекраснішої грецької епохи може бути історично локалізованим археологом. Лінію, прове­дену рукою Рафаеля, знавець ніколи не сплутає з малюнком іншого художника. Таким чином, душевний учинок, з яким пов'язані чуттєві моменти, у генія в будь-якому повторюваному зв'язку мають одну й ту саму «основну рису». Так само і в художньому творі, — наголошує Дільтей, — єдині засоби цільної дії, проведення спільної внутрішньої лінії справляє вплив, починаючи від першого членування мас аж до найдрібнішого орнаменту. Ми називаємо це стилем».

Якщо ми вбачаємо у стилі естетико-мистецтвознавчу категорію, посилаючись на те, що вона може бути розглянута як метакатегорія, що може об'єднати різні рівні і структури проникнення в естетичну специфіку і сутність мистецтва, то передусім це стосується стилеут-ворення, де абсолют краси стилю адекватний художній довершеності твору. Так було в усі історичні періоди, починаючи із запровадження художніх реформ у пошуках розкутості закам'янілого канону за ча­сів Нефертіті (XIV ст. до н. е.) і явлення світові витонченості стилю. Проте звернімося до ближчих часів.

¹ Вейдле В. Умирание искусства. Размышления о судьбе литературно­го и художественного творчества // Самосознание культуры и искусства XX века. — М., 2000. — С. 354.

Про стиль написано чимало теоретичних праць, у яких головною є думка про те, що його не можна ні вигадати, ні відтворити, так само як не можна вибрати як готову модель чи систему форм, придатну для перенесення в будь-які обставини. Так само наголошується на зміні стилів, переході їх один в одний або навіть співіснуванні. Водночас, як зазначає В. Вейдле, «упродовж віків за окремим архітектором, му­зикантом завжди був стиль як форма душі, як прихована передумо­ва кожного виду мистецтва, як надособова визначеність будь-якої творчості»¹.

Генезис стилю — надзвичайно складне питання. Традиційно прийнято поєднувати стилі та історичні напрями у мистецтві, що зу­мовлює певний термінологічний синтетизм.

Не можна погодитися з твердженнями, що сучасна епоха втратила стильову визначеність, оскільки час «великих стилів» — у далекому минулому. Динамічність полістилів вказує на зміну способів стильо­вого самовиявлення часу в мистецтві і художньому слові. Усклад­нилась структура стилю як найчутливішого духовного інструмента культури, де стилі минулих епох зі своїми культурними цінностями входять у сучасну епоху. У широкому розумінні, як і раніше, немож­лива творчість митця без власних стильових рис, як і стилю без ет-нонаціонального духу. Новітній час увібрав багатоликість художньо-стильових процесів минулих епох.

Контрольні запитання

1. У чому полягає сутність мистецтва?

2. Як співвідносяться між собою естетика і мистецтвознавчі дисци­пліни?

3. Висвітліть історичну динаміку понять: мімезис (наслідування) — відображення — вираження.

4. Що таке інтенція людського у мистецтві?

5. Що є предметом художнього відображення?

6. Розкрийте смисл понять «внутрішня» і «зовнішня» форми.

7. Які критерії визначення художності змісту й форми?

8. Як знаходить своє втілення і виявлення ідея твору?

9. Назвіть структурні компоненти змісту і форми в мистецтві.

10. Які основні ознаки стилю у мистецтві, в чому виявляється універ- сальність категорії «стиль»?

Список рекомендованої літератури |

Башляр Гастон. Избранное: Поэтика пространства. — М., 2004. Берштейн Борис. Пигмалион наизнанку. К истории становления мира искусства. — М., 2002.

Кассирер Э. Искусство // Избранное: Опыт о человеке. — М., 1998. Лосев А. Ф. Форма. Стиль. Выражение. — М., 1995. Михайленко В. Є, Яковлєв М. І. Основи композиції: геометричні аспекти художнього формотворення. — К., 2004.

Овчаренко С. В. Інформаційність жанру. — О., 1998. Орлова Т. І. Візуальна образність — парадигма сучасної культурної сві­домості // Мистецтвознавство України. — К., 2001.— Вип. 1. Тен Ипполит. Философия искусства. — М., 1996.

Юхимик Ю. В. До проблеми міметичного зразка в ренесансному мисте­цтві // Наук. часопис Нац. пед. ун-ту ім. М. П. Драгоманова. — Серія 7. — К., 2004.

С

ЕМІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА:

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ, СИМВОЛ, ЗНАК