1 Див.: Гоголь и. В. Произведения: в 4 т. — м., 1968.— т. 2. — с. 489.

Важко взагалі знайти в житті людини щось таке, над чим не смі­ються люди. Найбанальніші речі можуть викликати сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась неістотна сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному до­свідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного прак­тичного розуму, знаком того, що ми досить розумні, щоб розпізна­ти контраст і відчути себе вищими за комічного героя. Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо. Комічному, на­впаки, властива безконечна доброзичливість і впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними суперечностями, а де сумне переживання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку, коли він найсмішніший для інших.

Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні й неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйоз­ності та з великими приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому разі своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є й ситуація, коли людина бере на себе вирішення якихось надзвичай­них завдань, але абсолютно не здатна до цього. Комічні колізії ство­рюються й унаслідок збігу протилежних інтересів і характерів. Що­правда, тут не повинно допускатися перемоги хибної суперечності, безглуздя і дурниць.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбува­ється розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка гляда­ча, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного — це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створен­ня ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претен­дує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм, іронія. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хиб­них ілюзій людей про себе, засобом утвердження торжества ідеалу через заперечення старого, віджилого.

§ 6. КАТЕГОРІЯ<<ЕСТЕТИЧНЕ>>

Естетичне — метакатегорія естетики, що характеризує певну сфе­ру цінностей, пов'язану із суспільно значущою змістовною формою, яка дається людині в акті чуттєвого сприймання. Специфіка естетич­ного полягає в нерозривній єдності чуттєво-матеріальних та ідеально-змістовних моментів, унаслідок чого воно пов'язане з усвідомленням специфіки людського почуття не як психофізіологічного процесу, а як інтелектуальної діяльності. Порівняно з іншими метакатегоріями естетики (прекрасне, піднесене, потворне тощо), естетичне не вказує на конкретний зміст цінності, на конкретну естетичну якість, а лише визначає причетність предмета, явища, артефакту до сфери людських цінностей, пов'язаних із чуттєво сприйманою формою.

Процес формування поняття естетичного тісно пов'язаний із ста­новленням естетики як науки. Розуміння естетичного як загальної характеристики певної сфери пізнання («нижчої теорії пізнання» по­рівняно з логікою) застосував О. Баумгартен, що визначило в подаль­шому долю естетики у порівнянні із «філософією мистецтва», яка мала попередню багатовікову історію. І. Кант у «Критиці здібності до судження» сформулював принцип автономії естетичного та мис­тецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво приємного, утилітарно доцільного та раціонально дискурсивною.

Доцільність естетичного міститься не в самих речах та їх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здіб­ностей у почутті задоволення, зумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. Кантівські ідеї автоно­мії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхід­ністю та моральною свободою були розвинуті Ф. Шиллером («Листи про естетичне виховання») у тлумаченні естетичного як самостійної сфери «гри» та «видимості», як образу, що поєднує форму й матерію, чуттєвість і духовність людини.

Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про «правила чуттєвості взагалі», то Гегель ото­тожнює естетику з «філософією мистецтва», оскільки її предметом є «царство прекрасного» «або художня творчість». У зв'язку з цим категорія естетичного не знаходить у Гегеля безпосередньої розроб­ки, хоч категорія прекрасного як «чуттєвого явлення ідеї», як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою естетичного у сфері мистецтва.

З розвитком позитивізму проблеми «філософії мистецтва» зали­шаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетич­ні феномени за рахунок емпіричних досліджень та даних окремих наук. Саме з цього розпочинається проблема розмежування та ви­значення своєрідності «художнього» й «естетичного», естетичної ді­яльності і мистецтва тощо. В цей час великого поширення набувають соціологічні (Спенсер, Конт), психофізіологічні (Фехнер), психо­логічні (Ліппс), культурологічні (Тайлор) дослідження естетичних феноменів як таких, що вийшли далеко за межі мистецтва і ототож­нювалися з усією сферою культури.

З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, та ідей Кассірера про символічну природу культури й мистецтва на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність естетичного як ціннісної експресивної форми, властивої всій людській культурі.

Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетичного пі­шов марксизм, який пов'язував естетичне з практичною діяльністю людини через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне ставлення і сприйняття. Універсальною характеристикою способу існування людини у світі є процес опредметнення та роз-предметнення, тобто самовиявлення людини та її сутнісних сил через предмет і в предметі, який закарбовується у зовнішніх формах, що сприймаються почуттями. Естетичне і є усвідомленою цінністю цієї культурної форми, споглядання якої викликає почуття задоволення. Постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зрос­тає і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалеж­ності її від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби і підніма­ється до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета.

Проблеми співвідношення естетичного та раціонального, есте­тичного та етичного, естетичного та утилітарного, естетичного та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики.

Отже, естетичне є найзагальнішою категорією естетики, яка ха­рактеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відріз­няє їх від усіх інших форм людської діяльності. Як уже зазначалося, категорія естетичне сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і тривалий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та по­чинаючи із середини XVIII ст., коли Баумгартен увів термін «есте­тика» як загальний, такий що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично обґрунтувати й визначити межі естетичних явищ. Вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.

Сутність естетичних явищ, як зазначалося в попередніх розділах, вдалося з'ясувати лише на ґрунті більш різнобічних філософських і гуманітарних досліджень. Адже правильне розуміння сутності есте­тичного можливе, якщо людину, її сутнісні сили розглядати в умовах життєвих обставин, які її оточують і роблять тим, чим вона є насправ­ді. Крім того, потрібне й розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індивідів — його невід'ємних складників й активних перетворювачів.

Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони зумовлюють ту особливу структуру людського пізнання, яка робить можливим і необхідним естетичне ставлення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, що істо­рично виникають у ході розвитку людської спільноти.

Естетичне сприйняття завжди зосереджене саме на суспільній значущості речі, явища, вчинку. В акті естетичного ставлення довко­лишній світ цікавить людину не сам по собі, а в тісному зв'язку з її діяльністю і змістом життя. Це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйняття водночас пізнавати суспільну сутність явища, оцінювати його з погляду найвищого інтересу, що ґрунтується на всій сукупнос­ті суспільних характеристик людини. Відомий український вчений А. Канарський у праці, присвяченій цій проблемі, зауважував: «Сама по собі речова, природна сторона предмета або явища не становить змісту феномена чуттєвого: суто предметного, природного ставлення людини до навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відо­бражує ставлення людини до іншої людини, до суспільства, до класу людей, в підсумку — через відношення її до самої себе. Тому і немає такої речі, яка в дії тільки одного відчуття визначала б чуттєвий стан людини»¹.

¹ Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса // Диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1979. — С. 132.

До естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, уже Баумгартен ставив вимоги бути водночас і теорією чуттєвого ді­знання, і теорією художньої діяльності, мистецтва. І справді, вона не могла обмежитися лише вивченням чуттєвого пізнання, бо втратила б своє самостійне значення, перетворилася б просто на розділ філософ­ської теорії пізнання. Якщо естетиці обмежитися тільки теорією мис­тецтва, вона втратить свій зв'язок із філософією, логіко-гносеологічну основу, необхідну для розуміння природи мистецтва, естетичної діяль­ності людини взагалі. У такому разі вона стала б суто емпіричним опи­сом різних видів мистецтва, або їхньою історією. Ось чому перед есте­тикою стоїть нині завдання органічно пов'язати ці два різні аспекти і створити або таку теорію пізнання, яка стала б теорією мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і її теорією піз­нання і логікою. Так писав у 70-х роках відомий філософ П. Копнін¹.

Вітчизняна естетика, спираючись на досягнення світової науки, у 60—80-х роках здійснювала послідовне комплексне дослідження при­роди естетичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його сутності. Ці дослідження були представлені різними школами і напрямами — «природниками», «суспільниками», представниками так званої трудової концепції і «діяльнішого» підходу. Однак за всієї розмаїтості підходів до вирішення проблеми естетичного саме пред­ставники української школи П. Копнін та В. Шинкарук, В. Мазепа, В. Іванов, А. Канарський та інші створили теорію, що значно розши­рила предмет естетики, вивела її за межі філософії мистецтва.

¹ Див.: Копнин П. В. Гносеологические и логические основы науки. — М., 1974. — С. 263.

Зрештою сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уяв­лення про естетичне як специфічне духовне, чуттєве ставлення лю­дини до світу. Найважливішою характеристикою такого ставлення є здатність людини самореалізуватися цілісно й усебічно. Постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зростає і роз­вивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від навколишнього середовища, від природної необхідності. Світ ес­тетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного ставлення до дійсності безпосередньо пов'язаний із зростанням мате­ріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.

Отже, естетичне ставлення до предмета відрізняється від одно­бічного, утилітарно-практичного тим, що відображає міру досягну­того людством багатства всебічності і цілісності суспільної практики й відповідно багатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному ставленні людина, позбавлена вузькоегоїстичного ін­тересу і вигоди, підноситься до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета. Саме тому естетичне ставлення є водночас духовним — воно розвиває духовний світ людини. Однак не можна забувати, що духовне ставлення виростає на основі добре розвине­ної чуттєвості. Буденна свідомість здебільшого вбачає у чуттєвому задоволенні щось грубе, обмежене і протилежне духовному. Духовне на цьому рівні мислення розглядається як умоглядне, побудоване на аскетичному запереченні чуттєвого задоволення.

В історії світової культури відповідно до такого уявлення фор­мулювалися два основні стереотипи людей: перші схильні до задо­волень і тому деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих потреб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духовного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обмежену можливість для людини гармонійно розвиватися, не аб-солютизуючи природні потреби і суспільні якості. Саме естетичний розвиток суспільства є історичною мірою такої чудової гармонії при­родного й соціального, коли чуттєва потреба може бути задоволена без обов'язкового фізичного володіння предметом. У цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної по­треби, що ґрунтується на якійсь частковій, хисткій основі й не може зумовлювати цілісності людини в будь-якому частковому ставленні її до світу.

Таким чином, процес всесвітньо-історичного розвитку суспіль­ства збігається з естетичним розвитком, оскільки передбачає послі­довний рух суспільства від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктується матеріальними потребами, до відносної свободи, де го­ловним завданням є не виробництво матеріальних благ як самоціль, а розвиток творчих здібностей людини в усіх сферах життя, універсаль­ний і гармонійний розвиток сутнісних сил. Слід пам'ятати, що така свобода здобувається лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил суспільства і самої людини. Отже, категорія естетичного є визна­чальним поняттям, що характеризує специфічно людський чуттєвий аспект всесвітньо-історичної практики, яка усуває суперечність між свободою і необхідністю людської діяльності. Принцип практики (ді­яльності), закладений у розуміння культури, дає змогу розглядати естетичну (формотворчу) діяльність як родову ознаку культури. Це свідчить про певну цілісність культури в межах окремих історичних епох, яка виявляється в єдності стилю — загальної суми якостей, що охоплює всі культурні форми.

У категорії естетичне, як вона тлумачиться в сучасній естетиці, закладено фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універ­сального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу та універсального, практичного ставлення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».

Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-новому піді­йти до вирішення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа творчих здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його зв'язок із продуктивною працею, ставлення мисте­цтва до дійсності, його соціальні функції та завдання естетичного ви­ховання.

Унаслідок такого розуміння естетичного формуються методоло­гічні засади для розрізнення естетичної діяльності як загальної ка­тегорії та мистецтва як її специфічної форми. Співвідношення есте­тичного та художнього виявляється в тому, що естетичне стосується будь-якої суспільно значущої форми, тобто вся людська культура несе в собі естетичний зміст (знакова функція естетичного), водно­час художнє, або мистецтво, виникає лише в разі, якщо естетична діяльність розвивається до створення нових культурних структур. Таким чином, естетична діяльність створює семіотичну (знакову) сферу культури, художня — нові структури (системи) культури. Це дає можливість зрозуміти механізм виникнення мистецтва з певної форми естетичної діяльності і, навпаки, поступову втрату певним ви­дом мистецтва свого суто художнього статусу й перехід на рівень ес­тетичної цінності.

Слід також наголосити, що сучасна естетична наука виявляє особ­ливий інтерес до категоріального апарату естетики. Запропонована нами низка естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути значною мірою доповнена. Складність полягає в тому, що вчені не мають одностайності щодо розуміння і тлумачення принципів об­ґрунтування категоріального статусу понять.

Контрольні запитання |

1. У чому полягає своєрідність естетичних категорій?

2. Як пов'язане поняття міри з поняттям гармонії?

3. Яка різниця в поглядах на прекрасне у Платона та Арістотеля?

4. Як категорія піднесеного сприяє розумінню змісту мистецтва?

5. Як пов'язані моральне та естетичне в героїчному?

6. Як Гегель пояснює різницю між трагедією і нещастям?

7. Як співвідносяться свобода і необхідність у трагічній колізії?

8. Чому почуття гумору є позитивною якістю людини?

9. Чому категорія «естетичне» є найширшою за змістом?

10. Як співвідносяться категорії «естетичне» та «художнє»?

Список рекомендованої літератури |

Аристотель. Об искусстве поезии // Античная литература. Греция: Анто­логия.— М., 1989.— Ч. 2. — С. 347—365.

Вінкельман Й. Й. Про художній ідеал прекрасного. — К., 1990.

Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. — М, 1968. — Т. 1,2.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. — М., 1978.

Любимова Т. Б. Трагическое как эстетическая категория. — М., 1985.

Мовчан В. С. Героическое в системе эстетических категорий. — Л., 1986.

Мукаржовский Я. Исследования по эстетике и теории искусства. — М.,

1994.

Платон. Пир. Федр // Соч.: в 4 т. — М., 1970. —Т. 2.

Шестаков В. П. Эстетические категории. Опыт систематического и исто­рического исследования.— М., 1983.

Е

СТЕТИКА

ЯК МЕТАТЕОРІЯ

МИСТЕЦТВА