§4. Естетичні погляди і теорії

Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку потребує наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів і теорій. Зауважимо: хоча естетична думка покликана до життя прагматичними причинами, однак вона не претендує на нормативність, а навпаки, залишає за естетичною діяль­ністю повну свободу, натомість сама визнає цю свободу, її історичний розвиток, високо цінує її зумовленість.

Можливість теоретичного дослідження втілюється як через емпі­ричний підхід до об'єкта вивчення, створюючи так зване мистецтвоз­навство і теорії мистецтв, так і через теоретичний підхід, що випливає з дослідження абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього тощо, на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.

Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені в Арістотелевій «Поетиці» та в «Поетичному мистецтві» Горація. Щодо філософії прекрасного, то появу її пов'язують із Платоном, який вва­жав, що істинне — це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина, краса. Ці два під­ходи до вивчення естетичної сфери розвивалися паралельно і, взаєм­но збагачуючи один одного, однак залишалися і залишаються понині окремими самостійними науками.

Усталилася думка: для того, щоб розумітися на мистецтві і форму­лювати правильні судження щодо нього, слід передусім любити його, мати певні професійні знання, простудіювати певний обсяг художніх творів різних історичних епох та різних видів мистецтва. Оскільки кожен твір мистецтва є витвором свого часу, належить певному на­родові, певному середовищу і залежить від них, потрібно бути обізна­ним із якомога ширшим контекстом історичних обставин, в яких жив і творив митець.

Уже в межах такого історичного підходу можливі різні погляди, а отже, різні критичні судження щодо позитивних якостей художнього твору. Систематизована і сформульована сукупність поглядів утво­рює в мистецтвознавстві, як і в інших емпіричних науках, загальні критерії і принципи, а в подальшому формальному узагальненні — теорії окремих мистецтв. Саме наявність цих узагальнених характе­ристик щодо окремих творів дає змогу систематизувати їх, віднести розглянуті твори до певного виду мистецтва.

Обізнаність у сфері історії мистецтва, поєднуючись із загальною духовною сприйнятливістю, формує звичайного любителя мистецтв, збагачує та поглиблює світогляд фахівця, спільна справа яких — оці­нювання індивідуальних творів мистецтва.

Філософія прекрасного (естетика) як теоретична дисципліна розвивалась, опосередковуючи як абстрактні ідеї на зразок плато-нівських, так і досвід емпіричних досліджень художніх та естетич­них явищ. Естетична теорія, за Гегелем, повинна вирішити й теоре­тично довести, що за людськими судженнями про естетичне стоїть об'єктивне явище, яке породжує суб'єктивне судження, а не випад­кове почуття, суб'єктивне «подобається». Естетика має відповісти на запитання: що таке мистецтво? За яких умов воно існує? В чому полягає його зміст? Що вирізняє його з-поміж інших видів людської діяльності? Естетичні погляди та естетична теорія відповідно до рів­ня свого розвитку пройшли три послідовні фази: канонічну, норма­тивну та загальнотеоретичну.

Канонічний тип естетичної теорії виражається у створенні сукуп­ності художніх зразків. За мистецтвом визнається існування певної структури і можливості слідувати їй відповідно до низки вказівок, завдяки яким зразки набувають певного втілення. Канонізація мис­тецтва спочатку пов'язана з тим або іншим авторитетом, що вводить у практику мистецтва певний артефакт, який набуває офіційно­го визнання. На канонічному рівні теорія хоч і формувала загальні уявлення про мистецтво, проте критерії художності формулювала в математичній системі пропорцій або навіть у формі наочного зразка, як це було у Стародавньому Єгипті і певною мірою у Давній Греції. Проте якщо в Єгипті художній канон проіснував, залишаючись не­змінним, майже два тисячоліття, то в Давній Греції розвиток мисте­цтва був дуже динамічним і канон змінювався відповідно до нових досягнень мистецтва, орієнтуючись на пошук системи пропорцій, які забезпечили б його довершеність. Видатний давньогрецький скуль­птор Поліклет створив статую «Канон». За повідомленням римсько­го історика Плінія Старшого, «зробив Поліклет також списоносця, змужнілого юнака, її (статую) художники називають «Каноном» і отримують від неї, ніби з якогось закону, основи свого мистецтва, а Поліклета вважають єдиною людиною, яка із твору мистецтва зро­била його теорію»¹. Відомо чимало історичних типів канонів, та хоча мистецтво ще з часів Відродження пориває з ними, однак вони збері­гають в історії мистецтва та й у навчанні його певні функції — функції художнього досвіду.

¹ Цит. за: Лосев А. Художественные каноны как проблема стиля // Вопр. эстетики.—1964.—Вып. 6. С. 354.

Естетична теорія як нормативна не передбачає обов'язкового наслідування зразків (цього вимагає канонічна), бо вона виробляє норми, що є загальними щодо мистецтва, тобто ширшою підвали­ною традиційних приписів канонів. Тут також наявна традиційна структура творів мистецтва, хоча вона й ґрунтується на ширших за змістом нормах, водночас як форми, в яких цей загальний закон має втілюватися в життя, залишаються на розсуд художника. Саме вони забезпечують йому художність, тобто якість, що дає право відносити ці твори до мистецтва, а не до якоїсь іншої сфери діяльності. Зразком такої нормативної теорії є загальновідомий твір «Поетичне мисте­цтво» Нікола Буало, теоретика французького класицизму. Зазвичай нормативна форма естетичної теорії переростає межі художнього досвіду, закріпленого канонами, і намагається спертися на певні за­сади, які дають змогу створювати канони і пояснювати передумови їх виникнення.

Проблематика загальнотеоретичного підходу охоплює загалом весь естетичний досвід і його сутність і потребує вироблення відпо­відного теоретичного апарату.

Виникнення загальної естетичної теорії зумовлює інші форми та інший рівень взаємодії зі світом мистецтва й естетичною діяльністю-загалом. По-перше, вона відкрила можливості для принципової зміни процесу професійної підготовки художника: переведення навчання зі сфери ремісничої підготовки (навчання дії з певним матеріалом і від­повідно до певних норм і зразків) у сферу поєднання теоретичної й практичної підготовки. Це одразу створило умови для розвитку і ви­яву індивідуальних особливостей художників, а отже, стало поштов­хом до появи різноманітних індивідуальних стилів і художніх методів у мистецтві. Адже художній метод утворюється внаслідок засвоєння загальних закономірностей художнього виробництва, що формують­ся в теорії і створюють у художника певне уявлення про мистецтво, його природу і суспільні функції. При цьому йому не задаються ані канонічні, ані нормативні, ані стилістичні параметри творчості, на­впаки, художник вільно добирає їх сам.

Отже, на основі загально-естетичної теорії формується художній метод, що позначає історично зумовлений спосіб створення взірців мистецтва, який ґрунтується на певній усвідомленій і раціонально визначеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення й ху­дожнього перетворення життєвого матеріалу. Поняття художній ме­тод і творчий метод нерідко ототожнюються. Підставою для такого ототожнення є усвідомлення їх художниками і раціональна обґрун­тованість. Якщо творчий метод є характеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певні особливості й не зводитися до певного художнього методу, то художній метод є характеристи­кою конкретно-історичних особливостей художнього процесу і його слід розглядати в одному ряду з поняттями художня епоха, художній напрям, художня течія, художній стиль, що характеризують худож­ній процес загалом.

У новоєвропейській філософії проблему методу вперше порушив Р. Декарт, який у філософському трактаті «Міркування про метод» виклав принципи раціоналізму — необхідність визначення принципів або першооснов як вихідного пункту наукового пізнання. Ці загальні принципи пізнання, що спираються на пріоритет розуму, застосовує і Н. Буало для обґрунтування теорії класицизму.

Поява поняття художній метод значною мірою зумовлена роз­витком теоретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу, ототожненням мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї з форм пізнання дійсності й створенням цілісної естетич­ної теорії Гегелем. Ця свідома установка на дослідження людини й суспільства засобами мистецтва зі сфери естетичної теорії змушує художника так само свідомо ставитися до тих специфічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно.

Термін «метод» стосовно мистецтва вперше вжив Й. В. Гете, од­нак активно його починають використовувати щодо «реалізму» як певного художнього напряму, що виник у європейському мистецтві в 30—40-х роках XIX ст. Саме для художників, які репрезентували цей напрям, був характерним усвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із впливом наукового знання про суспіль­ство й людину. Формування історичного погляду на людину й сус­пільство істотно позначається на розумінні самої людини, сутність, поведінка, психологія якої визначається конкретно-історичними об­ставинами життя. Отже, реалізм як художній метод передбачав сві­дому орієнтацію на вивчення і відтворення соціальної дійсності засо­бами мистецтва.

Починаючи з Е. Золя, який теоретично обґрунтував специфіку свого методу і визначив його як натуралізм, поява нових течій у євро­пейському мистецтві, здебільшого, супроводжувалась і появою «ху­дожніх маніфестів», у яких художники формулювали своє бачення «відношення мистецтва до дійсності» і обґрунтовували свої художні та творчі методи. Розмаїтість і принципова розбіжність художніх те­чій модернізму та постмодернізму певною мірою пояснюються і зрос­лою теоретичною самосвідомістю сучасних художників, які самостій­но визначають свої естетичні й теоретичні засади.

Категорія художнього методу була предметом гострих науко­вих дискусій між радянськими й західними естетиками (Р. Гароді) у зв'язку з теорією так званого соціалістичного реалізму, що була од­нією з найбільш заідеологізованих у радянській естетиці. В західній естетиці XX ст. категорія художнього методу не набула значного по­ширення у зв'язку з появою концепцій інтуїтивної, позасвідомої при­роди творчості, яка не керується раціональними засадами, що були характерні для модерністських художніх течій.

Визнаючи вагомість інтуїтивних та позасвідомих аспектів у твор­чому процесі, не можна заперечувати і наявність панівних у конкрет­ний історичний період, усвідомлених та раціональних принципів художньої діяльності. Очевидно, саме тому категорія художнього методу залишається важливою характеристикою як художнього про­цесу загалом, так і творчої спрямованості окремого митця.

Ще одним важливим наслідком появи загальноестетичної теорії є те, що в умовах багатоманітності, різностильовості мистецтва зростає потреба в об'єктивних критеріях для оцінювання художніх творів. У зв'язку з цим з'являється художня критика, умовою розвитку якої є наявність сформульованих загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва, які дають змогу оцінювати художні твори за єдини­ми вимогами. Критик, як професійно підготовлена людина, від іме­ні суспільства виносить вердикт стосовно творчості художника або окремого твору.

Є ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої без­посередньо залежить від змісту й рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного та художнього виховання.

Уже перше в історії людства вчення про гармонійну людину — давньогрецька калокагатія — безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього вибудовувалися тео­рії про ідеал людини і формувалися певні вимоги до суспільства, виконання яких мало задовольнити можливість реалізації такого ідеалу.

Отже, естетичні погляди і теорії, за всієї складності та неодноз­начності їх впливу на естетичну й художню практику, формують комплекс опосередкування між ними: художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої кри­тики та систему естетичного виховання.

Контрольні запитання |

1. Які чинники впливають на формування естетичного почуття лю­дини?

2. Чи змінюється естетичне почуття протягом життя індивіда?

3. Чи можна говорити про подібність естетичних почуттів певної людської спільноти?

4. У чому полягають антиномії естетичного смаку (за І. Кантом)?

5. У чому полягає специфіка художнього смаку порівняно з есте­тичним?

6. Яку роль відіграє естетичний смак у становленні особистості?

7. Яку роль відіграє естетичний ідеал у ставленні людини до дій­сності?

8. Як співвідносяться ідеал і прекрасне?

9. Що є предметом естетичної теорії?

10. Для чого потрібно вивчати естетику?

Список рекомендованої літератури

Гегель. Эстетика: в 4 т. — М., 1968. — Т. 1. Введение. — С. 7—97. Канарский А. С. Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания. — К., 1974. Кант И. Критика эстетической способности суждения // Критика спосо­бности суждения. — М., 1994. —Ч. 1.— С. 70—210. Лукач Г. Своеобразие эстетического: в 4 т. — М., 1985. — Т. 1. Татаркевич В. Історія шести понять : пер. з пол. — К., 2001. Шопенгауэр А. Основные идеи эстетики // Избр. произв. — М., 1992. — С. 413—475.

О

СНОВНІ

ЕСТЕТИЧНІ

КАТЕГОРІЇ