§4. Природа в структурі естетичної діяльності

Наше уявлення про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики було б неповним, якби ми обмежились лише сферою пра­ці, суспільних та міжособових взаємин. Існує ще одна, велика сфе­ра естетичної діяльності й водночас предмет естетичної насолоди — природа. Ставлення до неї внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку дедалі більше звертається до природи як до джерела естетичних пе­реживань і естетичних цінностей, з іншого — своєю діяльністю завдає природі непоправної шкоди, створюючи загрозу екологічної кризи і власному існуванню. Розв'язання такої суперечності слід вбачати в переході від вузькоутилітарного до суто естетичного, духовного став­лення до природи як естетичної норми для людського суспільства. Людство впродовж своєї історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відтинок часу тривав період культури збирання і полювання, коли людство цілковито залежало від природи, що да­вала йому засоби для існування. Цей стан позначений відносною гар­монією, хоча вона й не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тварин­ного світу, їх взаємозв'язку породжувало спроби людини осягнути навколишню красу і процеси, збагнути й відобразити їхню сутність у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рос­лин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — усе це засвідчує поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, що ставали силою людини й забез­печували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило кар­тину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під куль­турні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшу­ється кількість свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський, характер діяльності спричинює дисгармонію. Як відомо, перші зем­леробські цивілізації залишили по собі пустелі.

Однак упродовж багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим зумовлене особливе місце природи в естетично­му досвіді людини та її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно співіснувати з нею, вносити в цей храм пев­ний естетичний аспект.

Закони природи й закони людського співжиття потребують вза­ємоповаги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: со­ціальною діяльністю людини, яка створювала відповідний для себе просторово-природний осередок, і природи, здатної пластично зли­тися з формами культури і в певному розумінні визначити їй пара­метри. Це властиво будь-якому національному ландшафту і водночас пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа й куль­тура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрід­не поєднання людяності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил — природної й соціальної — становить у певному розумінні зразок для людини, етичну й естетичну норму здо­рового й істинного в житті суспільства та в художній творчості.

Характер цілеспрямованого естетичного впливу на природу, ви­значений тут конкретно-історичними уявленнями про красу, що творилася предметно-практичною діяльністю людини й мистецтвом. Безсумнівно одне: що могутнішою відчувала себе людина, то більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, вводячи її в систему від­носин певної конкретної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає абсолютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної неперевершеності викликає в нас вигляд льо­довика, безмежної пустелі або океанської далечини. Це і є відчуття світу, який нам зовсім чужий.

Людина почала наближати природу до свого житла, спочатку створюючи сади й парки. Причому натуральна природа була ще надто складною для естетичного сприймання, отже, людина надавала садам і паркам форм, притаманних предметам культури: прямі алеї, рівно підрізані чагарники, газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями, альтанками, фонтанами. Минуло кілька тисячоліть, перш ніж людина навчилася бачити красу натурального природного ландшафту, де панують власні закони співжиття ґрунту, рослин, тва­рин, річок та озер, найскладніший геобіоценоз.

Пейзаж на картинах художників з'явився порівняно пізно, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не помічала своє­рідності природи раніше, — просто довкілля ще не стало для неї предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигає і залишається на самоті. В ній, зануреній у тишу, ніби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже й подекуди вороже людині, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. В європей­ській культурі тільки мистецтво романтизму змогло перемогти само­достатній характер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало за­фіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, підне­сення, тривоги тощо.

Отже, потрібен був тривалий час культурного розвитку, щоб лю­дина виявила, що природа — унікально талановитий творець, і люди­на тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми в жодному разі не владарюємо над природою так, як завойовник владарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від усіх інших істот, навчилися пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний по­гляд на можливості людини поки що не виправдався. Наша здатність правильно використовувати набуті знання виявилася недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський ви­словив сподівання на те, що «краса врятує світ». Можна приєднати­ся до його міркувань за умови, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно збіг, отже, лишився єдиний шлях до виживання — виховання мудрої естетичної взаємодії з при­родою. Уявлення про неї як про середовище для життя має поступи­тися місцем усвідомленню їх єдності й спорідненості.