Розділові знаки при прямій мові, діалозі, цитатах

Чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить, називається прямою мовою.

Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називаються словами автора.

Зверніть увагу! Пряма мова береться з обох боків у лапки. Причому в лапки беруться також знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка і кома виносяться за лапки. Якщо є вже знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні кома, ні крапка після них не ставляться.

Розділові знаки при прямій мові схематично можна зобразити так:

Позначення у схемах:

а) П – пряма мова з великої літери;

б) п – пряма мова з малої літери;

в) А – слова автора з великої літери;

г) а – слова автора з малої літери.

1. А: «П».

З них один промовив: «Браття! Часу маєте доволі, щоб Бертольда покарати»(Леся Українка).

2. А: «П?(!)»

Усміхнувсь поет на теє: «Не турбуйсь за мене, пане. Маю я багатства стільки, що його й на тебе стане!»; Тут поет йому говорить: «Що ж на се тобі пораджу?»(Леся Українка).

3. А: «П...»

Лицар стиха одмовляє: »Я, мій друже, закохався...»(Леся Українка).

4. «П», – а.

«Коли не зможу нічим любій Вітчизні прислужити, в усякому разі з усієї сили намагатимуся ніколи ні в чому не шкодити», - проголошував великий український філософ і патріот Григорій Сковорода.

5. «П?(!)» – а.

«Прощай, наша Січ-мати, хай же Бог тебе боронить від усякого нещастя!» – сказали запорожці майже в одне слово (О.Довженко).

6. «П...» – а.

«З первовіку не було гір, лиш вода...» – додав Микола стиха (М.Коцюбинський).

7. А: «П», – а. Або А: »П», а.

Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле (Нар. тв.).

8. А: «П?(!)» – а.

Стою та роздивляюсь, коли чую: «Здорова була, дівчинонько!» – як на струні брязнуло обік мене (Марко Вовчок).

9. А: «П...» – а.

Аркадій Петрович стиха промовив: «Не одрікаюсь од своїх слів...» – і стримав образу (М.Коцюбинський).

10. «П, – а, – п».

Якщо слова автора переривають одне речення, то після них ставиться кома.

«Голос маю, – каже лицар, – та не тямлю віршування»(Леся Українка). Порівняйте: «Голос маю, та не тямлю віршування».

11. «П, – а. – П».

Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень, то після слів автора замість коми ставиться крапка.

«У сніжні ночі сполохи не сяють, – промовив дід. – Се просто місяць сходить»(Леся Українка).

12. «П?(!) – а. – П».

Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень і після першого з них ставиться знак оклику або знак питання, то після слів автора замість коми ставиться крапка.

«Де ж він, де? – гукнув Бертольдо. – Що ж він криється між вами?»; «Гей! – кричить він. – Обережно!»(Леся Українка).

13. «П, – а. – П?(!)»

«Се він про Марічку, – з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало в грудях. – Ось чого вона зникла!»(Коцюбинський).

14. «П, – а (додав, доповнив тощо): – П». Або «П?(!) – а (додав, доповнив тощо): - П».

«Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом»(А.Головко).

Зверніть увагу! Між двома реченнями, перше з яких закінчується прямою мовою, а друге починається прямою мовою, ставиться тире: Сизі сполошилися: »Що за сумнівна масть?» – «Бридко й дивитись!» – підхопили попелясті. «Та він просто потвора!» – затуркотіли рябенькі (Д.Лук’яненко).

Діалог

Діалог – це різновид прямої мови, одна з форм передачі мови двох і більше осіб.

Репліка – це слова кожної особи, яка бере участь у розмові, тобто вони є власне прямою мовою.

Кожна репліка діалогу починається з нового рядка і в лапки не береться; перед кожною реплікою звичайно ставиться тире.

Зверніть увагу!

1. Пряма мова може супроводжуватися словами автора. У такому випадку зберігаються всі розділові знаки, зазначені у пунктах 4, 5, 6, 10, 11, 12, 13 цього параграфа.

2. Якщо слова автора не стосуються репліки і несуть у собі додаткову інформацію, потрібну для розуміння діалогу, то вони пишуться з абзацу і без тире.

3. Після слів автора перед початком діалогу може ставитися двокрапка або крапка. Це залежить від того, чи є у словах автора лексеми, які вказують на те, що далі буде йти діалог, чи ні.

...Добирався додому пізно ввечері автобусом, примостившись у його хвості зі своїм мисливським причандаллям. Юнак, який поруч, несподівано кинув:

– Що ж ви, дядьку, не зайця, а віника дружині везете?

А я візьми та й скажи:

– Не віника, а червону руту.

І не гадав, що мої слова викличуть стільки зацікавлення в усіх без винятку пасажирів.

– Хіба вона буває червоною? – запитав сусід справа.

– Може, це цвіт папороті?

– Покажіть, будь ласка, – попросила жінка. – Стільки чула і ніколи не бачила...

Я відламував пахучі гілочки, тикав у простягнені руки:

– Візьміть! Подивіться!

І розквітали усмішки довкола, ясніли очі...(За Євгеном Шморгуном).

Цитата – це дослівно переданий уривок із чийого-небудь висловлювання, тексту, що наводиться для підтвердження чи пояснення своїх думок.

1. Якщо цитата супроводжується словами автора, то використовуються ті ж розділові знаки, що й при прямій мові. Наприклад: «Як много важить слово, одне сердечне, теплеє слівце!» – писав Іван Франко.

2. Якщо цитата виступає частиною речення, то вона починається з малої букви і записується в лапках. Якщо цитата наводиться не повністю, то на місці пропуску слів ставиться три крапки. Наприклад: Франко висловлював упевненість в тому, що «... прийде нове життя, добро нове у світ».

3. Якщо після цитати подається посилання на автора, то воно береться в дужки, після яких ставиться крапка: Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох (Франко).

4. Цитата, яка є віршованим текстом, не береться в лапки тоді, коли вона і слова автора знаходяться на окремих рядках:

Книги – морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить, –

писав Іван Франко.