Основні засоби фоностилістики

Фоностилістика, на відміну від фонетики, на якій вона базується, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, здійснює вибір фонетичних засобів для звукових ефектів і розглядає способи їх використання. У першу чергу фоностилістика пов’язана зі словами із семантикою руху, звучання, якості, форми, кольору, світла. Головним елементом звукової організації художньої мови є звуковий повтор. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори, серед яких виділяється рима (співзвуччя, переважно в кінці рядків). Є і нерегулярні (непостійні) звукові повтори, серед яких виділяється звуковий паралелізм. Найважливішими фігурами є:

1. Алітерація – повтор одного чи кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного слова: Мов водопаду pев, мов битви гук кpивавий, так нашi молоти гpимiли pаз у pаз (I.Фpанко).

2. Асонанс – повтор одного або кількох голосних в аналогічній ситуації: Сонце гріє, вітер віє... (Т.Шевченко)

3. Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) відповідно на початку слів, рядків, строф, абзаців, розділів:

Чому я так страждаю?..

Чому любов до тебе відчуваю?..

Чому тебе забути я не в силах?..

Скажи мені, о милий! (Маша Ришитюк)

4. Епіфора – повтор однакових звуків (слів) відповідно наприкінці слів, рядків, строф, абзаців, розділів:

Будемо вічно в труді рости,

З серця землі підіймать пласти,

Чорного золота давні пласти(Я. Шпорта).

5. Кільце (епанадиплоса) – повтор однакових звуків на початку одних слів чи рядків і наприкінці наступних.

6. Логогриф – це гра зі складом; вигадлива стилістична фігура, що нагадує словомереживо, утворене усіченням звуків, складів, їх додаванням, поєднаним із алітераціями і асонансом:

Побєдоносців — для синоду, Обідоносців — для двора, Бідоносців — для народу І Доносців — для царя (Л. Трефолев).

7. Звуконаслідування (ономатопоя) – спосіб звукописання, що полягає в імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування. Це один із засобів урізноманітнення мови художньої літератури.

Лексичні засоби стилістики

Вираження синонімії

Для лексикології синонімія – це повний або частковий збіг значень двох або кількох слів як одиниць словника у відриві від контексту.

Стиль (одягу, архітектурний, високий/низький, романтичний, барвистий, сухий, архаїчний, Бальзака тощо) – це специфічний спосіб діяння, відмінний від решти, властивий комусь або чомусь одному. Стиль починається там, де є вибір. Стосовно до мови, вибір – це синонімія. Багатство синонімів – це одна з основних ознак багатства мови взагалі.

Стилістику цікавлять реальні можливості вибору, які дає мовцеві мова для вираження думки. Стилістиці властиве поширене розуміння синонімії. Під нею ми розуміємо не тільки лексику, але й синтаксис (радіти з/від чогось), морфологію (братові/брату, буду працювати/працюватиму), словотвір, фразеологію.

Серед видів синонімії найширше використовуються лексичні, серед яких виділяють ідеографічні (різні відтінки значень): назва-заголовок (у статтях).

Стилістичні синоніми належать до різних стилів і характерні різною мірою експресивного забарвлення, наприклад: іти – топтатися, лізти, тюпати, тягтися тощо; розмовляти – балакати, щебетати, бурчати, варнякати (про п’яну людину) тощо.

Використання синонімів у різних стилях неоднакове. В офіційно-діловому стилі вони вживаються обмежено для пояснення і деталізації. Трохи ширше, як засіб уточнення, у науковому стилі (азбука – кирилиця, алфавіт – із грецької, абетка – українською). Певний час такі синоніми існують як дублети, потім один із них використовується активніше або ж вони розмежовуються між стилями: іншомовні терміни – в суто науковому стилі (лінгвістика), а питомий – у науково-популярному (мовознавство). У публіцистичному стилі, крім загальномовних, використовуються і контекстуальні синоніми (антоніми: стилі барвистий та сухий – офіційний, лаконічний).

Компонентом синонімічного ряду виступають також евфемізми. Це слова чи словосполучення, що передають зміст у пом’якшеній формі: вигадка або фантазія замість брехня; лібералізація цін замість подорожчання; нечистий замість чорт; обійтися за допомогою носової хустки замість висякатися.

Перифрази – описові звороти, за допомогою яких явище, предмет, особа подаються не прямо, а через опис характерних рис: нічне світило, тобто місяць; зануритися в сон замість заснути; цар звірів, тобто лев; чорне золото замість вугілля чи нафти; біле золото, тобто бавовна; легені планети замість ліси; перлини полів, тобот горошок тощо.

Стилістичне використання антонімів

При визначенні антонімів обов’язковою умовою є логічно-семантична співвідношеність позначуваних ними понять. Сюди належать слова, що позначають якості (добрий – поганий), почуття (друг – ворог), простір і час (південь – північ), дії і стани (сумувати – радіти), а також нейтральні та емоційні назви одного і того ж поняття (хлопець – красень, нероба, балакун, базіка(ло) тощо.

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають, як і велика частина займенників. Антонімія пов’язана із полісемією. Багатозначне слово має антоніми на кожне значення або їх частину (зелений, тобто неосвічений). Антоніми допомагають створити контрастну характеристику образів, предметів, явищ. В офіційно-діловому стилі вони вживаються рідко, у науковому – для відтворення шляху логічних роздумів: Енергія припливів і випливів – один з небагатьох видів енергії, не зобов’язаних своїм походженням теплу сонячних промінь.

Найширше антоніми вживаються в публіцистичному та художньому стилях («Війна і мир», «Батьки і діти»). Вони також можуть бути контекстуальними. Антонім лежить в основі таких художньо-зображальних прийомів, як антитеза (протиставлення): Гірко заробиш, солодко з’їси.

Епітет-оксиморон – мовна фігура, в якій поєднуються два протилежні за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття: солодкий біль.

Прийом антонімічної іронії полягає в тому, що слово сприймається не в прямому, а в протилежному розумінні (тобто саме стає антонімом): така гарна вона (іронічно – негарна).

Стилістичне використання омонімів

Основна стилістична функція омонімів – досягнення жартівливого чи іронічного ефекту. Омонімія є основою для створення каламбурів: - Як справи? - Як справа, так і зліва. Каламбурна манера характерна для художньої літератури. Можливості омонімів використовує і публіцистика (заголовки).

Стилістичне використання паронімів

Як і омонімія, пароніми використовуються для створення каламбурів, але пароніми тут мають ширші можливості: розрахунки (бюджет) і прорахунки (помилка), манери й маневри, факт і фактор, таємничий і утаємничений, індійці й індіанці.

Стилістичне використання неологізмів, застарілої, розмовної та просторічної лексики

 Старослов’янізми

Окремою (зі стилістичного погляду) групою виступають старослов’янізми: раб, град, єдиний, приязнь, братство, святиня, небеса тощо. Частина їх уживається в номінативній функції (учитель, глава (уряду), область), проте більшість із них для надає мові урочистого чи сатиричного звучання.

В українській мові є слова, що позначають реалії з життя інших народів – екзотизми: сантим (монета), мді, чайхана (чайна), а також варваризми – для надання мові колориту та посилення експресії. Варваризми зберігають іншомовну графіку: alma mater, têt-à-têt тощо.

Неологізми

Виникнення неологізмів викликане потребою давати назви новим предметам і поняттям у житті, особливо це стосується науково-технічної термінологічної лексики (інтерферон, генотип, генофонд). Ще одна причина появи неологізмів – потреба замінити наявну назву точнішою.

Неологізми поділяються на загальномовні (виконують номінативну функцію і є нейтральними) та індивідуальними (які дають назву поняттю, що вже має словесне позначення у мові). Доля останніх залежить від авторського вміння їх створити. Появою неологізмів особливо характерні періоди докорінних змін у житті суспільства (комп’ютер, дисплей).

Неологізми належать до пасивної лексики, вони сприймаються як нові, поки незвичними є позначувані ними поняття. Потім ці слова стають загальновживаними або зникають із ужитку. Загальномовні неологізми вживаються насамперед в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилях. У художньому стилі вони використовуються для відтворення колориту певного періоду в історії суспільства, а також можуть надавати текстові піднесеності чи гумористичного ефекту. Авторські неологізми характеризують творчу манеру автора.

 Застаріла лексика. Історизми й архаїзми

Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Вони вживаються тоді, коли виникає потреба дати характеристику минулим епохам. Як правило, вони виконують номінативну функцію в історичних працях (науковий стиль), а також в художньо-белетристичних творах, де по-справжньому відтворюють характеристику людей, суспільства, політичного устрою, цілої епохи... Інколи можуть виконувати стилістичну функцію урочистості при зображенні героїчних подій чи вчинків людей.

Архаїзми у номінативній функції не вживаються, а виступають як стилістичний засіб у художньо-белетристичному та публіцистичному стилях. Як правило, це старослов’янські чи староукраїнські елементи. Зрідка вони використовуються в науковому стилі. Окремі в офіційно-діловому. У невідповідному контексті архаїзми набувають гумористичного звучання.

Розмовна лексика

Ця лексика має заряд оцінності та емоційності. Її частиною є розмовно-побутова лексика (назви їжі, одягу, будівель тощо). У розмовному стилі розмовна лексика вживається у нейтральній функції, а коли вона потрапляє до художньої літератури, має потім зовсім інше значення. У поетичних творах розмовна лексика використовується для досягнення іронії чи довірливого ставлення.

 Просторічна лексика знаходиться на межі літературного вжитку або за нею. Це або перекручені слова (ахтобус, транвай), або мова дітей, або слова з різко зниженим експресивним значенням (досвідання, панімаєте...). Компонентом просторічної лексики є вульгаризми – лайка, прізвиська. У художньому і зрідка публіцистичному стилях розмовна і просторічна лексика використовується як засіб гумору і сатири.

Стилістичне використання запозиченої лексики

Основну частину лексичного фонду української мови становлять питомі слова, до яких належать спільна лексика для індоєвропейських мов, а також – для слов’янських. Крім питомої, до лексики належать і слова іншомовного походження, серед яких вирізняються інтернаціоналізми.

Інтернаціоналізми входили в систему мови багато часу назад завдяки безпосереднім контактам мов через посередництво іншої мови або літературних джерел. Інтернаціоналізми й усі іншомовні слова часто виступають як терміни в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилях, виконуючи там номінативну функцію без жодного стилістичного навантаження.

 Терміни – це одиниця історично сформованої системи, що позначає поняття і його місце в системі інших понять та служить для спілкування людей, пов’язаних єдністю спеціалізації (мова фахівців). Нині у розвинених мовах близько 90 відсотків нової лексики становлять науково-технічні терміни, проте історія мови не знає випадку цілковитої заміни термінології якоїсь галузі науки за короткий час. Термін не тільки називає, а й логічно, вичерпно, точно позначає поняття.

За структурою терміни поділяються на однослівні, терміни-словосполучення (важкі метали), питомі й запозичені (займенник, морфема). Більшість термінів – іменники. Термін повинен бути однозначним. Небажаним явищем є синонімія термінів (терміни-дублети). Існує тенденція вживання термінів іншомовного походження в офіційно-діловому стилі та суто наукових працях (академічних виданнях), а у науково-популярних, науково-навчальних та публіцистичних текстах – власне українських.

Від термінів треба відрізняти номенклатурні назви. В основі терміна лежить загальне поняття, у номенклатурній назви – одиничне. Це своєрідні етикетки явищ, понять: серійні марки машин, приладів, найменування підприємств, географічні назви (наприклад, хвойні породи – це номенклатурна назва).

У публіцистичному стилі терміни вживаються не тільки для називання понять, але й розкриття їх змісту. У художньо-белетристичному стилі терміни також вживаються у номінативній функції.

Характеристика основних тропів, їх уживання в різних стилях української мови

Зв’язок між лексикологією української мови та лексичною стилістикою базується на таких засадах, що й між фонетикою та фоностилістикою. Лексикологія дає повну характеристику лексичних одиниць мови з погляду того, як вони відображають дійсність, з якими поняттями співвідносяться. Лексична стилістика виділяє групу слів, здатних створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення. Це тропи – слова, вжиті в переносному значенні для створення образності. Тропи широко вживані в художньому стилі, меншою мірою в публіцистичному, майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому стилях. До тропів належать:

1. Порівняння – троп, побудований на зіставленні фактів, для пояснення одного з них за допомогою іншого. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка найяскравіше виступає у порівнюваних предметах: білий, як сніг; місяць, мов золотий серп.

2. Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Його функція полягає в тому, що він індивідуалізує якусь ознаку, показує предмет із несподіваного боку: усміхнене сонце.

3. Метафора – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням: дощ іде, перша ластівка.

4. Метонімія – троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між поняттями. Зв’язок цей може існувати між:

а) автором і його твором (читати Котляревського);

б) посудиною і вмістом (хоч відро випий);

в) предметом і матеріалом (ходити в золоті);

г) місцевістю і людьми, які там перебувають (Прага прокидається, тобто люди у Празі прокидаються)

Метонімія найчастіше вживається у публіцистичному та художньому стилях.

5. Синекдоха – троп, побудований на кількісній заміні: одне вживається замість множини, видова назва замість родової (частина замість цілого): і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі , тобто буде багато дітей і матерів.

6. Персоніфікація, або уособлення – вид метафори – вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи. Дуже часто уособлення застосовується при зображенні природи, яка наділяється тими або іншими людськими рисами: Ой не крийся, природо, не крийся, що ти в тузі за літом, у тузі (П.Тичина).

7. Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища: я говорив це тисячу разів або

Ти і я - це вічне, як небо. Доки мерехтітимуть світи, Будуть Я приходити до Тебе. І до інших йтимуть Горді Ти. (В.Симоненко)

8. Літота – протилежність гіперболи. Це троп, в якому міститься художнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища: бабуся «малесенька, ледве од землі видно» (Марко Вовчок).

9. Алегорія – зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу. Зв'язок між значенням і образом установлюється за подібністю: лев — сила, влада чи царственість. Як троп алегорія використовується в байках, притчах, мораліте.

10. Антитеза – стилістичний прийом, що полягає у зіставленні протилежних думок або образів для посилення враження. В основі антитези часто лежать антоніми: Згинь старе із мріями — йди нове з героями (П.Тичина). Антитеза вживається в ліриці, художнійпубліцистиці, поширена як ораторський прийом.