82. Підстави виникнення господарських зобов`язень.

Зв'язок між суб'єктами та іншими учасниками господарських відносин здійснюється у формі господарських зобов'язань, яким присвячений цілий розділ (IV) Господарського кодексу з відповідною назвою - «Господарські зобов'язання».

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК.

Сторонами зобов'язальних відносин є: зобов'язана сторона і управнена сторона. Змістом господарського зобов'язання є дії господарського чи управлінсько-господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконати чи від вчинення яких має утриматись зобов'язана сторона. При цьому сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарський характер дій зобов'язаної сторони полягає у виконанні робіт/послуг, переданні майна, сплаті грошей, наданні інформації тощо для задоволення господарських потреб управненої сторони чи утриманні від таких дій. Управлінсько-господарський характер дій може проявлятися, зокрема, у поданні визначеного законом комплекту документів для реєстрації суб'єкта господарювання, отримання ліцензій та інших дозволів, затвердження інвестиційного проекту будівництва, укладенні договору, його пролонгації та ін.

Підстави виникнення господарських зобов'язань передбачені ст. 174 ГК України та ст. 11 ЦК України. Господарські зобов'язання можуть виникати:

• безпосередньо із акта законодавства (ГК, закону, підзаконних нормативно-правових актів), що регулює господарську діяльність;

• з акта управління господарською діяльністю (в т.ч. прийняття рішення про створення суб'єкта господарювання, його реєстрації чи відмові в ній, виданні чи анулюванні ліцензій та ін.);

• з господарських договорів;

• інших договорів, передбачених законом, а також з договорів, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

• інших правочинів, що не суперечать законові;

• внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання;

• придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом гос-іодарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

• у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів;

• внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

• на підставі рішення суду (якщо, наприклад, суд зобов'язує вчинити певні дії, спрямовані на відновлення становища сторін зобов'язання, яке було до порушення зобов'язаною стороною свого обов'язку.

83. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Законом України "Про економічну самостійність України" встановлено, що Україна самостійно здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосередню участь у міжнародному поділі праці та розвиває економічне співробітництво з іншими державами на основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди. Підприємства і організації мають право вступати у прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами та організаціями інших держав, створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми, союзи, інші об'єднання (ст. 12 Закону).

Безпосереднє здійснення підприємствами зовнішньоекономічної діяльності регулюється державою в особі її органів, недержавних органів управління економікою (товарних, фондових, валютних бірж, торговельних палат, асоціацій, спілок та інших організацій координаційного типу), самих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється для забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та створення найсприятливіших умов для залучення економіки нашої держави до системи світового поділу праці та наближення її до ринкових структур розвинених країн світу.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба України відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а також органи місцевого самоврядування.

Однією з форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України. Такий режим встановлений Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким водночас визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Наступною формою є митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яке здійснюється згідно із Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Митним кодексом України.

Ліцензування та квотування експорту та імпорту як форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності запроваджуються Україною самостійно у випадках, передбачених ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Відповідно до зазначеної статті в Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) ліцензій:

- генеральна ліцензія - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певними товароми та/або з певною країною протягом періоду дії режиму ліцензування цих товарів;

- разова (індивідуальна) ліцензія - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший ніж необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції;

- відкрита (індивідуальна) ліцензія - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Крім того, можуть встановлюватися ще такі ліцензії, як: антидемпінгова (індивідуальна), компенсаційна (індивідуальна) та спеціальна (індивідуальна).

Для кожного виду товару встановлюється лише один вид ліцензій.

Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видаються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі на підставі заяв суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):

- глобальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару (товарів) без зазначення конкретних країн (груп країн), в які товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

- групові квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням групи країн, у які товар експортується або з яких він імпортується;

- індивідуальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням конкретної країни, у яку товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись.

Крім того, запроваджено антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні квоти.

Для кожного виду товару встановлюється лише один вид квоти.

Відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватися й інші форми державного регулювання зовнішньоеквномічної діяльності: використання спеціальних імпортних процедур, запровадження спеціальних економічних зон та інших спеціальних правових режимів, застосування спеціальних санкцій за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність тощо.

84. Господарський договір. Істотні умови господарського договору. Загальний порядок складання господарських договорів. Загальний порядок виконання господарських зобов`язань. Досудовий порядок врегулювання господарсько-правових спорів.

Господарський договір – це майнова угода, укладена між суб`єктами господарювання, яка встановлює, змінює, припиняє зобов`язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності: при виробництві та реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Зміст господарського договору становлять умови договору. За своїм юридичним значенням всі умови поділяються на істотні, звичайні і випадкові. Істотними визнаються умови, що необхідні і достатні для укладання договору. Договір не буде вважатися укладеним доти, поки не буде погоджена хоча б одна з його істотних умов. Звичайні умови не мають потреби в узгодженні сторін. Звичайні умови передбачені у відповідних нормативно-правових актах і автоматично вступають у дію в момент укладання договору. Випадковими називаються такі умови, що змінюють або доповнюють звичайні умови. Вони включаються в текст договору за бажанням сторін. їх відсутність, так само як і відсутність звичайних умов, не впливає на укладання договору.

Господарський договір вважається укладеним лише в тому випадку, якщо між сторонами в передбачених законом порядку і формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов.  Сторони господарського договору при укладенні господарського договору зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну і строк дії договору. Законодавцем ці умови господарських договорів визначені як істотні, і без досягнення згоди щодо цих умов господарський договір не може вважатися укладеним. Істотними є умови про предмет договору. Без визначення того, що є предметом договору, неможливо укласти договір. Так, не можна укласти договір поставки, якщо між покупцем і постачальником не досягнуто згоди про те, які товари будуть поставлені відповідно до даного договору.

Порядок укладання господарських договорів

1. Порядок висловлення пропозицій (оферта) та її прийняття (акцепт) значною мірою формалізований

2. Доарбітражне (досудове) врегулювання непорозумінь та розбіжностей, що виникають при укладенні

3. існує спеціальний порядок окремих видів господарських договорів (форми, строки, зміст регулюються нормами права, напр., кодексами, статутами, типовими положеннями тощо).

Загальний порядок виконання господарських зобов`язань.

Порядок виконання господарських зобов'язань, у яких беруть участь кілька управнених господарюючих суб'єктів, передбачається ст. 196 Господарського кодексу України. Зокрема, кожний із таких суб'єктів має право вимагати виконання зобов'язань у своїй частині. При солідарномувиконанні господарських зобов'язань будь-який із солідарних кредиторів має право пред'явити до боржника вимоги в повному обсязі заборгованості. Солідарний кредитор, який отримав кошти при погашенні боржником заборгованості, зобов'язаний відшкодувати суму, яка належить іншим кредиторам в рівних частках, якщо інше не передбачено із відношень між ними.

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначенимдоговором. Якщотаке місце не визначено договором, тост. 197 Господарського кодексу України визначає виконання зобов'язань таким чином: - передача земельних ділянок та будівель—за місцем їх знаходження; - грошові зобов'язання—за місцем знаходження управленої сторони на момент виникнення зобов'язань або за новим місцем її розташування, якщо управнена сторона повідомила про нього зобов'язану сторону; - інші зобов'язання виконуються за місцем постійно діючого органу управління зобов'язаної сторони. Черговість виконання грошових вимог відповідно до ст. 198 Господарського кодексу України така: 1. Відшкодовуються збитки кредитора по поверненню боргів. 2. Виплачуються відсотки заборгованості. 3. Повертаються суми боргів, які залишились не повернутими. Невиконання господарського договору реально породжує право кредитора вимагати цього примусово.

Досудовий порядок врегулювання господарсько-правових спорів.

Суть досудового врегулювання господарських спорів зводиться, головним чином, до пред'явлення претензії одним контрагентом іншому для своєчасного і належного вирішення господарських непорозумінь. Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським процесуальним кодексом України (ГПК). Згідно зі ст. 5 цього Кодексу, сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою. Його значення полягає в тому, що він виступає правовим засобом, який дозволяє кредиторам — суб'єктам господарювання своєчасно за спрощеним порядком захищати порушені майнові права без втручання суду.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення на заставлене майно. Стосовно цих категорій спорів угода сторін про обов'язковість їх досудового врегулювання не може укладатися.

Поняття претензії й претензійного порядку. Претензія — вимога кредитора до боржника про сплату боргу, відшкодування збитків, сплату неустойки (штрафу), пені, усунення недоліків проданої продукції за договором поставки чи речі за договором купівлі-продажу або виконаної роботи. Претензія у формі заяви викладається тільки в письмовій формі з конкретним наведенням вимог і дотриманням необхідних реквізитів.

Претензійний порядок (порядок пред'явлення претензії) — форма захисту цивільних (господарських) справ, урегулювання спірних питань між кредитором і боржником до передання спору на вирішення судовим або іншим компетентним органам. Кредитор у випадку добровільного невиконання боржником зобов'язання перед ним має право пред'явити до боржника вимогу (претензію), а боржник зобов'язаний дати на неї відповідь в установлений термін. При повній або частковій відмові боржника задовольнити претензію, або неотримання в термін від нього відповіді, кредитор має право пред'явити позов.

Підприємства чи організації, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які отримали пропозицію про зміну чи розірвання договору, повинні відповідати на неї не пізніше 20 днів після отримання пропозиції. Якщо підприємства та організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неотримання відповіді у встановлений термін з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.