14.5. Загальна характеристика права власності

Право власності розглядається у об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності у об'єктивному ро­зумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відно­сини з приводу володіння, користування та розпорядження 196

майном. Право власності у суб'єктивному розумінні - це міра можливої поведінки особи при реалізації належних їй право-мочностей щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право володіння полягає у фактичному пануванні над річчю і виражається у ставленні особи до речі як до своєї, їй належної. Володіння може бути законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним. Право користування озна­чає можливість вилучення з речі її корисних властивостей, що полягають у використанні самої речі, а також у привласненні плодів, доходів або продукції, які отримані в результаті її участі у цивільному обороті. Право користування полягає та­кож у можливості використання майна для здійснення під­приємницької діяльності (ст. 320 ЦК). Право розпорядження полягає у можливості власника визначити подальшу юридич­ну долю належної йому речі - продати, обміняти, подарувати, передати за договором ренти, викинути або навіть знищити.

Суб'єктами права власності є український народ, юри­дичні та фізичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст. 318 ЦК). Кожен із суб'єктів права власності повинен здійснювати його з урахуванням ви­мог закону, не порушувати права інших осіб, не завдавати шкоди довкіллю і додержуватися моральних засад суспільства. Право власності захищається на випадок порушення речовими та зобов'язальними позовами. Власник зобов'язаний нести тя­гар утримання належного йому майна (підтримувати його у на­лежному стані, забезпечувати у разі необхідності його охорону, ремонт, сплачувати податки тощо). Право власності є непору­шним. Ніхто не може бути протиправне позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Законом можуть пе­редбачатися випадки сплатного чи безоплатного примусового позбавлення права власності шляхом його реквізиції (ст.353 ЦК) або конфіскації (ст. 354 ЦК).

197

14.6. Право спільної власності

Відповідно до ч.І ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином, право спільної власності характеризується двома ознаками: єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів права власності.

Перша ознака вказує на те, що право власності осіб розповсюджується на річ у цілому, а не на її окремі частини. Частки співвласників у майні реально не виділені. В іншому випадку існувала б не спільна власність на одну річ, а влас­ність декількох осіб щодо окремих речей. У праві спільної власності кожен із співвласників має право на невиділену в натурі ідеальну частку в праві на річ. Об'єктом права спільної власності можуть бути будь-які речі, які не вилучені з цивіль­ного обігу - жилі будинки, квартири, земельні ділянки, засоби пересування, інше рухоме та нерухоме майно.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спіль­ної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам — співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіаль­ні громади тощо. Отже, у даному випадку має місце багато-суб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відносин. Тому, наприклад, для продажу, дарування або здачі спільного майна за догово­ром оренди потрібна згода кожного зі співвласників.

Право спільної власності може виникнути з різних підстав, не заборонених законом (ч.З ст.355 ЦК):

— унаслідок спадкування одного об'єкта кількома суб'єктами;

- набуття одного об'єкта кількома особами за цивіль­но-правовим правочином (купівля-продаж, дарування, міна тощо);

— унаслідок об'єднання майна для загальних цілей (до­говір про спільну діяльність);

-унаслідок будівництва об'єкта кількома особами;

при приватизації державного майна членами сімї тощо.

Спільна власність може бути частковою або сумісною. Відповідно до ч.І ст.356 ЦК спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них. Частка, яка належить співвласникові в праві власності на майно, у цивільному праві отримала назву ідеальної част­ки. Поряд з цим існує поняття реальної частки. Ця частка розглядається як частка не в праві, а безпосередньо в майні (речі). Таким чином, ідеальними є частки в праві власності на річ, а реальними - частки майна в натурі. Такий розподіл по­нять хоча і викликає певні теоретичні зауваження, має важли­вий практичний сенс. В першу чергу він набуває значення при визначенні порядку користування спільним майном, виділі частки спільного майна або його поділі. Так, кожен із співвла­сників має право на надання йому у володіння та користуван­ня тієї частини спільного майна в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (ідеальна частка). Кожен із співвласників майна має право на виділ із нього частки в натурі (реальна частка), яка відповідає його частці в праві власності на майно (ідеальна частка) і т. ін.

Спільна сумісна власність - це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч.І ст.368 ГК).

Для спільної сумісної власності характерні такі ознаки:

- при існуванні спільної сумісної власності частки співвласників не визначені. Вони визначаються тільки у разі припинення спільної власності (наприклад, при поділі майна);

- у зв'язку з невизначеністю часток співвласник не вправі розпоряджатися своєю часткою (продати, обміняти, подарувати, та ін.);

- під час створення спільної сумісної власності вклад кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спору­дження) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної власності при її визначенні (при поділі майна та виділі з нього частки у разі припинення спіль­ної власності).

198

199

Режим спільної сумісної власності може бути встано­влено як законом, так і договором. Відповідно до законодавс­тва право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, яке було:

- набуте подружжям за час шлюбу (ч.З ст.370 ГК, ч. 1 ст.60 СК);

- набуте чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю, але не знаходяться у шлюбі між собою (ст.74 СК);

- набуте в результаті спільної праці членів сім'ї (ч.4 ст.ЗУОГК);

- придбане особами, які ведуть селянське (фермерсь­ке) господарство;

- отримано внаслідок приватизації житла - квартири чи будинку та ін.

Право спільної сумісної власності може встановлюва­тися також договором. Як уже зазначалося, нове цивільне за­конодавство України не встановлює обмежень щодо суб'єкт­ного складу учасників. Тому договори про створення такої власності можуть укладатися фізичними та юридичними осо­бами, а також державою, територіальними громадами, якщо інше не встановлено законом. За договором спільна сумісна власність перш за все встановлюється фізичними особами.