Цикл віршів у прозі "Замість сонетів і октав" (1920)

В 1920 році виходить тоненькою книжечкою цикл віршів у прозі "За-мість сонетів і октав".

В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" поет продовжує тему справжньої перемоги добра - в серцях людських: як передумови до пермоги над озвірілим злом в суспільстві. Про терор він писав: "Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть ?".

В цій збірці відбивається поступова зміна світогляду і переконань пое-та. Майже зовсім зникає музичність і милозвучність, яка була так чітко вира-жена в "Сонячних кларнетах". Натомість приходить розуміння світла, яке на-че генерує межу, де кінчається матеріальне і починається невідоме нематер-іальне – Дух. Може, з цього відчуття і вийшли слова Тичини:

Молюся не самому Духу - та й не Матерії.

До речі: соціалізми без музики

ніякими гарматами не встановити.

У збірці "Замість сонетів і октав" Тичина пише про сьогодення з усіма його протиріччями і складністю :

- Товаришу, будем своє із суспільним єднати

Яке б не було воно гірке -

До дна будем пити.Бо в цім наша чесність.

Тичина закликає прислухатись до простого народу, до того, що реаль-но, а не примарно потрібно йому, до того, що звучить у ці дні. Звісна річ, мистецтво нового дня повинно стояти незмірно вище, ніж простенька пісень-ка:"Ой, яблучкко, да куди ти котишся…", але воно мусить бути так само по-пулярним, так само масовим, так само дохідливим, як оце ось "Яблучко", - з зерном великого майбутнього мистецтва.

Поет переконаний, що мистецтво повинно служити людям. Митець за-лежить від суспільства, він мобілізований своїм народом, бо то тільки "трава росте, де захоче".

Роздумуючи про необхідність бути мобілізованим революцією, бути ідейним письменником П.Тичина ставить перед собою і сучасниками гостре і прямолінійне питання: "Хто скаже : що єсть контрреволюція ? ". Відповідь одна : контрреволюція - це коли митець забуває про народ, про його біль та надії.

Проблема політичної визначеності стоїть перед кожним, навіть перед самим автором, який в кінці книжки запитає себе: "Хіба й собі поцілувать пантофлю папи ?", - тобто привселюдно заявити про те, з ким ти і проти кого, а не займати позицію невтручальника або очікувача.

За трагічною напруженістю, емоційністю та філософічністю творчість Павла Тичини порівнюють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії 1948 року. «Цей моло-дий мрiйник з оберненим углиб поглядом, - характеризує його на початку 1919 р. Сергій Єфремов, - у першiй своїй книзi виступає таким дозрілим, та-ким глибоко оригінальним, що не могло бути й сумнiву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свiжа, захоплива й глибока... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання». Поезія Тичини скидається на музичні апасіонати Ференца Ліста, Микалаюса Чурльоніса.

Поезія «Арфами, арфами...»

Під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна» з'явилася І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Г. Клочек писав: «Арфами, арфами» – ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...»

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптиміс-тичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечу-ється самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яс-кравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів і алїтерацій.

Стану я, гляну я –

Скрізь поточки, як дзвіночки,

жайворон як золотий.

З переливами

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й грацій-на, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчувається передчуття авто-ром змін у соціальному житті. «І Бєлий, і Блок...» – вірш зовсім іншого на-строю: сум'яття душі людини в пореволюційний час, проблема вибору, віра у воскресіння українського народу.