Поезія 20-30-х років

Найпомітніші зміни сталися в поезії, здатній мобільніше, ніж інші літе-ратурні роди, реагувати на довколишні процеси, що набули особливого дра-матизму у першій половині XX ст. Ентузіазм докорінного оновлення віршу-вальної техніки надто захопив авангардисті в, передовсім футуристів, які за-взято епатували традиційні смаки, вдавалися до цікавих експериментів із поетичним звукописом та синтаксисом, захоплювалися одивненням метафо-ри намагалися прозаїзувати лірику, розмиваючи її береги. А втім, що різкіше поривалися зв'язки з класихою, що активніше виходили авангардисти за межі мистецтва у спорт, у побут, у політику, то очевиднішою ставала безперспек-тивність їхніх домагань: адже, втративши навіть у ситуації гри художнє чуття міри, вони самі позбавляли себе підстав бути митцями. Інтерес до руйнівних чинників, хоч би якого походження вони були, привів італійського футуриста Дж. Марінетті до фашистів, російського кубофутуриста В. Маяковського до більшовиків. Слідом за ними рушив і український пан-футурист М. Семенко. Його творчість, зокрема за часів «Нової генерації», звелася до так званої фун-кціональної поезії, тобто до кострубатого римування компартійних гасел, де вже згасла енергія епатаційного етикету, що спостерігалась у ранній період так званого кверофутуризму (передфутуризму). Тоді його доробок відсвічу-вав елементами бароко, естетики вертепу й карнавалу, іронії романтиків, роз-гортався несподіваною віршованою грою у значеннєвий «хаос». Недарма

М. Семенко дав собі автохарактеристику: «І футурист, і антиквар», винуватець неспокою в літературі.

У подібній ситуації опинились і конструктивісти, або ж «динамісти-спіралісти», як їх називав В. Поліщук. У його претензійних теоретизуваннях, в альманахах «Авангард» (1928 – 1929) маніфестувався зв'язок мистецтва з індустріальною добою, обстоювалася вимога писати лише верлібри, що ніби одні, на відміну від класичних форм, відповідають її темпоритмам. Проте до-робок В. Поліщука та його нечисленних послідовників майже не позначений рисами справжнього конструктивізму з його чіткою раціональною спрямова-ністю. Натомість поета постійно викривала його емоційна вдача, зумовлю-ючи романтизування науково-технічних явищ.

Сердечна натура української душі (кордоцентризм) виявилася визна-чальною для багатьох ліриків 20-х рр., а для деяких із них – і рідною стихією, як, наприклад, для В. Сосюри. Його пристрасне переживання реалій, його любовні осяяння відразу знаходили відгук у юного читача, ще не зіпсованого більшовицькою фразеологією, перейнятого жагою чогось особливого, незвичайного, окриленого: «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Чи не тому так щиро сприйнявся дебют дев'ятнадцятилітнього О. Влизька: збірка «За всіх скажу» (1927) відразу стала подією літературного життя, вражала глибиною сердечної пристрасті, якої поет не позбувся в період тимчасового захоплення авангардизмом.

Звісно, самими лише емоціями, навіть яскравими та свіжими, поети

20-х рр. не обмежувалися. Вони прагнули магії слова, доводячи його до ви-тонченої філологічної філігранності. На це спромігся Майк Йогансен, якого критика слушно називала «ювеліром форми», «майстром алітерацій». До ін-шої манери тяжів М. Бажан, що віднайшов її у бриластому, ущільненому ме-тафоротворенні, з виразними ознаками барокової культури поетичного мов-лення.

Особливе місце в українській поезії посідають «неокласики» – нефор-мальне товариство вільних поетів-інтелектуалів (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. ДрайХмара, Юрій Клен (О. Бурґардт). їх об'єднувало світо-сприймання, позначене рисами «аристократизму духу», тяжіння до гармонії між розумом і почуттям, до шляхетної культури художнього мислення. Тому закономірне їхнє захоплення досконалістю античної лірики, французьких «парнасців», представників російського «срібного віку», що поєднувалось із неослабним інтересом до української класиків Своїми поезіями вони спро-стовували закиди вульгарної критики у нібито відстороненні від життя. На-справді – не дозволяли собі фальшувати ні принципом краси, ні принципом правди. Свідчення цьому – різьблені сонети й олександрійські вірші М. Зеро-ва («Обрії», «Лукроза», «Київ з лівого берега» тощо). А такий сонет, як «Pro domo» (лат. «В обороні, на власний захист» мав початкову назву «Молода Україна», містив естетичну програму національного відродження:

Класична пластика і контур строгий,

і логіки залізна течія –

оце твоя, Україно, дорога.

Згодом «Україно» було замінено на «поезіє», що значно змінило сми-слове навантаження твору. Єдина збірка М. Зерова «Камена» (1924) – явище в українській літературі першої половини XX ст.

Могутнім життєлюбством і витонченим естетичним світовідчуванням виповнилася також лірика М. Рильського, який прагнув згармоніювати люд-ську душу і природу.

«Неокласикам» було затісно в античних пейзажах, що їх вони наклада-ли на київські краєвиди. Навіть почувалися незручно у канонічних віршова-них формах, намагалися експериментувати з ними, як-от М. Зеров, зберігаю-чи при цьому чуття міри. Тому слід говорити про некласичну «неокласику» в українській поезії, позначену впливами інших стилів – неоромантизму, ім-пресіонізму, символізму тощо (особливо у доробку П.Филиповича та М.Драй -Хмари). Незважаючи на відсутність власної літературної школи, «неокласи-ки» здійснювали духовне оновлення нації, виводили її культуру з провінцій-ного стану на широкі творчі обрії, дисциплінували емоційну стихію поколін-ня «розстріляного відродження». Водночас вони спромоглися розкрити су-часність в ЇЇ історичних рисах на відміну від а пролетарських поетів», котрі римували ідеологічні гасла, міфологізували так звану романтику буднів, вигадану в середовищі «Молодняка».

Те, що можна не брати участі у життєвій метушні, але перебувати в осередді світу, засвідчила лірика Є. Плужника. Він у хвилини душевного усамітнення знаходив зв'язки з потаємними джерелами всесвіту. Ліричні ме-дитації його збірки «Рання осінь» (1927) набували філософської місткості. Наступна його поетична книжка «Рівновага» була підготовлена до друку 1933 р„ але побачила світ 1947 р. в Аугсбурзі (Німеччина), коли її автора вже було репресовано.

Ближчим за творчою вдачею до Є. Плужника був В. Свідзинськин – по-стать, не дуже відома читачеві тих літ. Очевидно, певну роль відіграла тут шляхетна скромність автора, притаманна справжньому талантові. В. СвІдзин-ський володів проникливим і чуйним поглядом на світ. Кожен його троп вра-жає витонченою грою розуму і почуття, глибиною національного міфобачен-ня.

Павло Тичина. Загальний огляд творчості поета. Поезії: „Арфами, арфами...”, „Пам’яті тридцяти”, „Гей, вдарте в струни, кобзарі...”: емоційні переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів; оптимістично-трагедійні настрої ліричного героя

ПАВЛО ТИЧИНА

(1891 – 1967)

Йду в простори я, чумний, тривожний

(Гасне день, облiтає, мов мак).

В моїм серцi i бурi, i грози,

Й рокотання - ридання бандур.

Павло Тичина

Як страшно!... Людське серце

до краю обiднiло...

(П. Тичина)

Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київ-ському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церков-ної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й – на-самперед! – виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громад-ськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та усі діти та-кож мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) – і природженим малярем.

У 1901 – 1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907 – 1913 pp. – в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завіду-вачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науко-вий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913 – 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богосло-віє».

Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Сте-ценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драма-тичну поему «Дзвінко блакитне».

У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ен-тузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно орга-нізованого місячника «для широких кіл інтелігенції» – «Червоний шлях», бе-ре активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно засно-ваній тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збір-ка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у твор-чості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимуше-ності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко са-мобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в українській лі-тературі, «Феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив ге-нія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі кон-такти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстрі-ляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм бо-ротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці ста-лінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять – «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витри-мано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета –«Чернігів»(1931), «Партія веде»(1934), «Чуття єдиної родини»(1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебу-вав в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «По-хорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми – свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфо-нію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писа-лась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась

У 1923 – 1934 і 1939 – 1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди – не випадкова, адже Гри-горій Сковорода – духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особ-ливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональ-них взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрець-ку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюрксь-ких і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Протягом 1943 – 1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти Украї-ни.

Помер поет 16 вересня 1967 р.