28 Вересня 1929

Два кольори, мої два кольори

Оба на полотні, в душі моїй оба.

Два кольори, мої два кольори:

Червоне то любов, а чорне то журба.

Дмитро́ Павли́чко

Біографія

Народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в с.Яблунів, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі – в радянській десятиріч-ці.

Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув'язнений за сфабрикованим ста-лінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. У 1971 – 1978 pp. Д. Павличко реда-гував журнал «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Визначальною особливістю творчості Д. Павличка цього пе-ріоду була підкреслена публіцистичність, громадянська напруга художнього слова, хоча, звичайно, молодий поет вимушений був іти й на певні компро-міси з пануючою тоді ідеологією. Та вже збірка «Правда кличе» (1958), яка побачила світ на самому початку хрущовської «відлиги», засвідчила, що він був сповнений віри в можливість появи в тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Однак вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. Етапною для Д. Пав-личка стала збірка «Гранослов» (1968), в якій автор утверджував ідею незни-щенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета роз-крився в його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий со-нет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988). Дми-тро Павличко – один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шев-ченка.

З 21 жовтня 2005 року – народний депутат України (фракція Україн-ської Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Голо-вою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Літературна творчість

У перших збірках Павличка – «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та інших трапляються речі, оціню-вані неоднозначно. Проте треба сказати на честь поета, що він один із пер-ших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післяста-лінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують. – Але все це якось непевно, хто знає – чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати – Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла погляда-ють… Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.

І саме тоді – 1958 року – виходить у Львові збірка поезій Дмитра Пав-личка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона об-кладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націо-налістів. Але книжка була сповнена різким осудом тоталітаризму, який, пев-на річ, не помер разом із Сталіним.

Не побачили цензори і гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукова-на. А тоді майже весь тираж був знищений, уціліло лише кільканадцять при-мірників.

У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павлич-ка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що бу-ли викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори… І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «вели-кий, могучий Союз».

Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недрем-не кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, пере-лякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші: Самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема,

А люди, слухаючи їх, ридали,

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Занадто прозора алегорія не могла не бути поміченою компартійними чиновниками. Окрім вірша про Торквемаду, владу обурював ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова – то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. Ставлення до рідної мови для Павличка — то найвищий критерій мораль-ності, взагалі вартості людини. З рівною пошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона – «Як дерево, з якого буде Колиска чи труна – залеж-но, хто що подарувати хоче Своєму братові». Що вона – як вогонь, котрий може «спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідну мову забув і зра-див, – не зігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго («Лист до одного знайомого в справах філологічних»).

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Пав-личка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного об-даровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників – особливо – І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкара-лупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.

Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид – білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у су-часній поезії жанр притчі.

Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого об-личчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світо-вої літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом гли-бокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.

Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвя-чений гранду нашої поезії Максиму Рильському – на вічну пам'ять. Він пере-йнтий болем утрати. Ряд конкретностей – аж до імені поета – чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть – це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана…»

Другий сонет – це зойк і біль самої історії України – «Не плачте, Ярос-лавно, їде князь – Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Пете-фі, Байрон.

Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада…», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступа-ють реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях – то недовгої відлиги, то стагнації, то жорсто-ких репресій, то облудної перебудови.

Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, об-ражених недовірою, зрештою, розіп'ятих – пригадаймо долю Овідія, Джорда-но Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса.

Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної ліри-ки, де талант його розкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним пра-вом можна зіставити зі славнозвісним «Зів'ялим листям» І.Франка.

Ліричний герой Павличкової збірки – то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим – суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти – як дощ, а я – мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягнення кохання – подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Ти по-винна приходити двічі: Спершу – з неба, а потім – з землі».

Кохання – почуття многогранне, і Павличко, не повторюючись, відо-бражає в стислих, але ємких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся си-вини моєї», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками біг» та інші маленькі (за розміром) шедеври творять могутню сим-фонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім – і тако-го неповторного, належного тільки йому, поету. Своєрідна, закроєна за давні-ми язичеськими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється в явора, стала улюбленою піснею молоді – та й не тільки молоді.

Взагалі чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

Відомий Дмитро Павличко і як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» – то широкі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чисто подійовий сюжет, то пе-рейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньому психологічному сюжеті, багаті на образи-символи («Вогнище»).

Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки – казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою ху-дожнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.

Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три ваговиті збір-ки – «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужньо-го світла» (1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті з історії української літератури – насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федько-вича, В. Стефаника, про сучасників О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу. Ряд праць має синтетичний, узагальню-ючий характер і зачіпає складні проблеми літературного життя.

Втім, Павличко не обмежує рамки досліджень лише рідною літерату-рою: його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників.

Для стилю Павличка-літературознавця характерне поєднання ерудиції та вдумливості дослідника з пристрастю публіциста та багатством і образ-ністю мови поета. Це стосується воістину блискучих праць про А. Малишка «Сонця і правди сурмач», про М. Рильського «Для нас і для майбутніх часів», зрештою – про більшість його праць. Великою заслугою Д. Павличка є вве-дення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цьо-го у нас майже не знаного Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею під такою ж назвою, як і книжка.

Павличко – перекладач

Дмитро Павличко – один з найвизначніших українських перекладачів. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португаль-ської, їдиш та багатьох слов'янських мов.

Захоплення Павличка сонетною формою вилилось у створення уні-кальної антології світового сонета, про яку свого часу мріяв Микола Зеров.

Завдяки перекладацьким та організаторським зусиллям Павличка впер-ше українською мовою з'явилося повне зібрання творів Шекспіра в шести томах (вид. «Дніпро» 1986 р.).

Український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Гвєздославом, Луїсом де Камоенсом та багатьма іншими іменами світової літератури. Свої-ми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Алі-г'єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Гарсіа Лор-ки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йогана Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Яро-слава Івашкевича, П'єра Ронсара, Жозе-Марія де Ередіа, Вітезслава Незвала та багатьох інших.

Павличко – літературний критик

Дмитро Павличко має великий доробок і як літературний критик. Най-повнішим виданням літературно-критичних праць Павличка є двотомник «Літературознавство. Критика», виданий видавництвом «Основи» у 2007 ро-ці. В першому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, до-повіді та виступи автора з проблем української літератури. Тут опубліковано також матеріали про окремі персоналії та літературні явища чи події здебіль-шого за хронологічним принципом. В другому томі представлено літератур-но-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора з проблем світової літератури. Часто ці праці були написані паралельно до прекладацьких про-ектів Павличка й слугують коментарем і доповненням до його перекладаць-кого доробку.

Літературознавство. Критика. Українська література том 1. — Київ: Основи, 2007 — 566 с.

Літературознавство. Критика. Світова література том 2. — Київ: Основи, 2007 — 465 с.

Павличко – дипломат

З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці.

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Саме завдяки його старанням в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку.

Павличко – громадський діяч

Дмитро Павличко – перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка (1989), голова УВКР (Українська Всесвітня Координаційна Рада) – з 2006 р.

Державні нагороди:

- звання Герой України з врученням ордена Держави (2004) – за визнач-ний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершин-них зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність;

- орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (2009), V ст. (1999);

- орден «За заслуги» III ст. (1997);

Лекція № 39

Кількість годин – 3

Тема: Ліна Костенко. Загальний огляд творчості.

Поезії: „Страшні слова, коли вони мовчать...”: ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва.

„Життя іде і все без коректур”: ліричні роздуми про духовні та етичні цінності особистості; „Хай буде легко. Дотиком пера...”; „Недумано, негадано...”: оригінальність пейзажного малюнка як вияв особливості авторського стилю; глибокий ліризм твору, „краса і сила” почуття кохання у жіночій інтерпретації.

„Маруся Чурай”: історико-фольклорна основа роману у віршах; тематика та проблематика твору; образи Марусі, Івана Іскри, Богдана Хмельницького як утілення найвищих духовних чеснот українців

Мета навчальна: ознайомити із творчістю Ліни Костенко, навчитися визначати жанрові особливості “Марусі Чурай”, історично-фольклорну основу твору.

Мета дидактична: розвивати вміння робити ідейно-художній аналіз визначених поезій; коментувати сюжет та головні проблеми твору; словесно створювати образний портрет Марусі, порівняти цей образ із іншими, висловлювати своє ставлення до вчинків героїв, їх морального вибору.

Мета виховна: прививати любов і повагу до творчості українських поетів.

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Міжпредметні зв’язки: історія України.

Методичне забезпечення: портрет поетки, тексти творів, аудіозаписи, відеофільми, опорні конспекти, письмове приладдя.

Роздатковий матеріал, технічні засоби: текст твору.

Література основна:

1. Мовчан Р. В. та ін. Українська література, 11 клас. – Х.: Перун, 1998. – 329 с.

2. Українська література. 11 клас: Хрестоматія/Упорядники О.І. Борзенко та ін. – Харків: «Ранок», 2004. – 752 с.

3. Харахоріна Т. О., Ткачук Т. В., Адаменко В. С. Українська література (хрестоматія), 11 клас. – К.: БАО, 2000. – 386 с.

Допоміжна:

1. Костенко Ліна. Вибране. – К., 1989.

2. Костенко Ліна. Маруся Чурай. – К., 1979.

Хід заняття

3. Організація заняття:

   1. Постановка мети:

Починаємо вивчати творчість Ліни Костенко.

2. Актуалізація опорних знань:

Бесіда за запитаннями:

Твори яких авторів даного періоду ви читали?

Які поезії Ліни Костенко вам відомі?

2. План лекції

1. Ліна Костенко. Яскравий світ художнього слова поетеси.

2. Теми, мотиви і проблеми поетичної творчості.

3. Роман „Маруся Чурай”.

3. Заключний етап:

3.1. Узагальнення та підведення підсумків

Сповнена трагедійних нот поезія Ліни Костенко здатна викликати бла-готворний ефект катарсису – очищення через трагедію. Адже покликання її – в людині будити Людину.

3.2. Домашнє завдання:

1. Підготуватися до СЗ № 20.

2. Вивчити напам’ять поезію „Життя іде і все без коректур”, уривок з роману „Маруся Чурай” (монолог Івана Іскри).

Ліна Костенко

(нар. 1930)

Берегиня української літератури

Уже в першій своїй збірці ("Про-міння землі", 1957) Ліна Костенко напро-рокувала собі нелегку долю. Схильна до афористичного формулювання поетичної думки, вона один із віршів завершила гіркувато-лукавим висновком:

Щастя треба – на всякий випадок.

Сили треба – на цілий вік.

«Треба» – це слово не випадково в неї повторилося. За ним – відчуття свого обов'язку й призначення. Тоді, на початку шляху, власна життєва місія ще тільки вгадувалася. Але доля хутко підтвердила: так, Ліні Костенко суди-лося стати в українській літературі 1960 – 1980-х рр. „цитаделлю духу”. Без-компромісність – ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої крущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі. Але ж недарма вона в тій же збірці «Проміння землі» розповіла нам про художника Верне, який звелів друзям прив'язати його до щогли, коли на морі буде гроіа. Щоб змалювати грозу, передати барвами гул стихії, він мав зустріти її з відкритим обличчям, а не ховатися в каюті, спостерігаючи за нею крізь вікно...

В її поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивіза-ції людини. Неповторність – ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Своєю поезією за часів безмовності й стандарту вона рятувала честь української літератури...

Біографія поета – в його поезії. Так і в Ліни Костенко; зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках стислої довідки. Народилася 19 бе-резня 1930 р. на березі Дніпра – в містечку Ржищів, що на Київщині. Батько – людина неординарного хисту – за часів сталінщини зазнав лихоліть: був ре-пресований, пройшов крізь ГУЛАГ. Із шестирічного віку Ліна Костенко меш-кає в Києві. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спіл-ці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному ін-ституті. В 1952 – 1956 рр. – Москва, Літературний інститут ім. М. Горького... Закінчила його з відзнакою.

Водночас із Ліною Костенко в тому інституті навчалися Роберт Рож-дественський, Юнна Моріц, Фазіль Іскандер, вірменський поет Паруйр Се-вак. О тій самій порі, що й вона, яскраво заявили про себе молоді поети А. Вознесенський та Є. Євтушенко, популярність яких стане однією з прикмет духовного життя періоду суспільної «відлиги», У колі старших друзів Ліни Костенко – М. Светлов: у його семінарі вона навчалася...

Після повернення з Москви додому Ліна Костенко могла пересвідчити-ся, що і в Україні дедалі сміливіше розправляє плечі молоде покоління – «шістдесятники».

Духовна біографія Ліни Костенко тісно переплелася з долею україн-ського «шістдесятництва».

Три її перші збірки з'явилися одна за одною: «Проміння землі» – 1957, «Вітрила» – 1958, «Мандрівки серця» – 1961 р. Наступна ж побачить світ аж... 1977 р.

У віршах, що увійшли до збірки «Проміння землі», домінує замилуван-ня красою світу, те відчуття органічності та яскравості буття, яке в молодості дарує людині ілюзію її вічності. Первозданність, чистота, органічне злиття з поетично-чарівним світом природи...

...І ось – після збірки «Мандрівки серця» – шістнадцятирічне мовчання. Здається, поетеса собі його таки напророкувала – ще тоді, коли писала про схожу на зелених птиць папороть, яка рветься до неба, але лісова гущавінь тримає її, що аж крила переплутались («Папороть»). А ще більше, коли про-зорою алегорією натякала на задуху, втрачену свободу, – це у вірші про вели-ких риб, яких море викинуло на берег і вони закам'яніли на граніті, «щоб зна-ли люди, як то важко рибам навічно залишатись без води» («Гранітні риби»).

Алегоричні «гранітні риби» Ліни Костенко – чи не найпереконливіша відповідь на питання про причини її затяжного вимушеного мовчання. Все мало значення. І громадянська поведінка поетеси з її принциповим нонкон-формізмом (небажанням пристосовуватись), який виявлявся у дисидентстві, порушенні численних ідеологічних табу. І сповнені волелюбних мотивів вір-ші, частина яких друкувалася в закордонних виданнях. І просто – незалежна вдача поетеси, її яскравий талант, що дратував різних чиновних «людей у футлярі». Вона відчайдушно захищала своє право бути самою собою. Не ви-знавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й ре-дакторів. Хай ліпше не виходять зовсім, аніж мають з'являтися читачеві пока-ліченими...

Але мовчання бувас красномовнішим за слова. Присутність Ліни Кос-тенко відчувалася в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати й перепони.

Сталося це 1977 р. Вже значно пізніше Ліна Костенко зізналася, що її збірка «Над берегами вічної ріки» змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Перед тим дві поетичні збірки Ліни Кос-тенко – «Зоряний інтеграл» 11963 р.) та «Княжа гора» (1972 р.) – були забло-ковані цензурою.

Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор – у ліриці ж Ліни Костенко нерідко переломлювалися драматичні колізії бут-тя. І це, загалом, фундаментальна особливість її таланту – трагедійний харак-тер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені бо-лю» (А. Макаров). Дисонанси й катаклізми спонукають її до творчості значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є, звісна річ, чимось самодостатнім. За нею вчувається госгре жадання більш розумного й щасливого влаштування людського життя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи...

„Гармонія крізь тугу дисонансів...”

Лейтмотиви поезії

Після 1977 р. (збірка «Над берегами вічної ріки») вона видала історич-ний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), книжку віршів та поем «Непов-торність» (1980), поетичну збірку «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Ви-бране» (1989).

У літературних періодичних виданнях друкувалися фрагменти її поеми «Берестечко», нові поетичні цикли, уривок із повісті про Чорнобиль.

У 1987 р. за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» Ліна Костенко була пошанована Державною премією України імені Тараса Шевченка. А 1994 р. за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи.

Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вби-того війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашист-ської навали, довго мучило пам'ять, відлунившись у низці поетичних творів Ліни Костенко (як і в прозі Є. Гуцала, Г. Тютюнника, М. Вінграновського, В. Близнеця).

«Мій перший вірш написаний в окопі» – той перший вірш, що його дів-чинка з містечка над Дніпром написала «мало не осколком» на стіні окопу, не зберігся; упав снаряд, і стіна з великими дитячими літерами осипалася. Але залишилися спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, непри-родного, антилюдяного. З цього почуття й постали такі вірші Аши Костенко, як «Смертельний падеграс». «Я виросла у Київській Венеції», «Мій перший вірш написаний в окопі», «У Корчуватому, під Києвом...», «Пастораль XX сторіччя».

За всіма канонами пастораль вимагає ідилічного змалювання сцен сіль-ського життя. У «Пасторалі XX сторіччя» Ліни Костенко теж с пастушки, але яка далека вона від ідилії! Перед нами трагедія: смерть трьох сільських хлоп-чиків, яких убила війна. Пасучи череду, знайшли залишену в полі гранату, взялися розбирати її – і всі загинули.

Пронизлива драматургія вірша підсилена контрастом. Замість ідилії, обіцяної назвою вірша – смерть пастушків. Є в цьому різкому протиставленні своя сумна іронія: які вже там пасторалі в цьому кривавому XX сторіччі...

Але вибухова сила контрасту в трагічній «пасторалі» Ліни Костенко ос-таточно вивільнюється аж у новелістичній кінцівці вірша, де несподівано в разючому зближенні виявляються смерть і життя. Мати одного з загиблих пастушків, приголомшена потрясінням, «розродилась, і стала ушосте – ма-ти». Це нове народження постає у фіналі вірша про парадокси XX сторіччя як бунт самої природи проти нищення, наруги й безуму.

Поважне місце у доробку Ліни Костенко займають вірші, які в її «Ви-браному» складають великий розділ «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Більшу їх частину об'єднує мотив іронії історії, парадоксального зв'язку ча-сів.

Ліна Костенко любить зближувати епохи. Історія часто присутня в її поезії. «Душа тисячоліть» озивається до читача своїми уроками, долями, при-страстями. Всім тим, що можна назвати неповторним ароматом часу.

Минуле цікавить поетесу найчастіше своїми перегуками з днем ниніш-нім і вічністю. Воно має «звичку» так чи так повторюватися – і саме ця пов-торюваність змушує думати про іронію історії. Звідси – лукава багатознач-ність цілої низки віршів Ліни Костенко. Ви читаєте про забуте Богом плем'я тода (у вірші, який так і називається «Плем'я тода»), чи про перших румун-ських художників у вірші їх пам'яті, – і швидко починаєте розуміти, що вам говорять про важливі сучасні речі, які стосуються й вас самих.

Натяки, які складають підтекст вірша, у літературознавстві називають алюзіяші. Цей спосіб надзвичайно поширений у поезіях Ліни Костенко з циклу «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Порядки і звичаї соціалістичної ери змушували українського митця тримати зброю езопової мови напоготові.

Тією ж метою – вимушеним маскуванням правдивого слова, адресова-ного здогадливому читачеві, – зумовлена й притчовість цілої низки віршів Ліни Костенко («Перш, ніж півень запіє», «Притча про ріку», «Місто Ур»). В основі притчі лежить принцип параболи: мова заходить про віддалений від сучасного автора світ, щоб потім повернутися до дня нинішнього; якийсь окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і ставлення автора до нього. У вірші «Кольорові миші», скажімо, йдеться про дівчинку Анну з «шістсот якогось року», яку судять у Вишгороді за дивний «гріх»: з багряних кленових листочків «вона робила... кольорові миші», як повідомляє судові сусід-скаржник. Від тієї забавки немає спокою, каже сусід: «чаклунка» Анна збила з пуття його дітей, які забули про свої цяцьки, адже тепер «вночі їм сняться миші кольорові».

Змальована кількома колоритними штрихами сцена суду оголює суть конфлікту й морального змісту вірша: зіткнулися неповторність і стандарт.

Власне, дівчинку Анну судять за те, що вона – з її незрозумілою для оточення яскравою фантазією – не така, як усі.

Фантастичне закінчення вірша змушує задуматися про вічні істини, про нас самих, нашу здатність протистояти уніфікації й насиллю над індивідуальністю.

З-поміж минулих віків поетесу чи не найбільше ваблять до себе княжі часи – епоха Київської Русі. Причому майже завжди поштовх для поетичного роздуму дають їй саме драматичні, а то й трагічні моменти в долях людей і народів – цілком у згоді з особливостями світовідчування Ліни Костенко.

Прикметною рисою характеру її ліричної героїні с максималізм, а він не визнає компромісів, запобігання перед сильними світу цього, мімікрії. Максималіст про все судить за високими моральними мірками, але й самому собі виставляє суворі вимоги. Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в ії поезії мотиву морального стоїцизму митця, який став на прю зі «світом». Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка. Пушкіна, – тих, кого світ ловив, але не впіймав...

У віршах Ліни Костенко про поетів-співців не раз прохоплюється щось особисте, зі сфери її власних болей і гіркот.

Поет, співець у Ліни Костенко – обов'язково з терновим вінком на чолі. Він гордо і саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення, він, кажучи словами Пушкіна, «сам свій вищий суд». У портреті незалежного, болісно-гордого митця, що його бачимо в ліриці Ліни Костенко, є й така риса: непіддатність компромісам, неприйняття суєти й пристосуванства.

Про те, що конформізм згубний для таланту, знали давно, але кожна доба створює свої альтернативні ситуації, в яких художникові належить про-йти крізь випробування. За змови з власною совістю, половинчастість, ком-проміси доводиться платити – в українській літературі багато підтверджень цієї істини (від «Лісової пісні» Лесі Українки до балади «Крила» І. Драча й роману «Спектакль» В. Дрозда). Ліна Костенко теж не раз говорила у своїй поезії про саморуйнацію таланту в ситуації, коли його упіймав світ. Своєрід-ним підсумком роздумів поетеси про місію митця, його свободу і стосунки з владою, про тиск гнітючих обставин, що ламають одних, а інших перетво-рюють на фортецю духу, є її драматична поема «Сніг у Флоренції».

І знову маємо справу з алюзією: на сторінках поеми йдеться про XVI ст., французьке містечко Тур, де в монастирі усамітнився старий італійський скульптор Джован-франческо Рустичі, – але, по суті, у творі Ліни Костенко змодельовано духовно-психологічну ситуацію в Україні 1970-х рр. З діалогу двох ченців, яким починається поема, стає ясно, що по обидва боки монас-тирського муру склалася атмосфера, яка гнітить особистість, пробуджуючи страх і покору.

А на перший план невдовзі виступає Старий – скульптор Рустичі, який на схилі літ приходить до невтішного висновку: «Мене немає. Був». Нерв поеми – диспут Рустичі з флорентійцем, тобто – самим собою, моральний са-мосуд героя. Історія Рустич – це історія руйнування таланту під тиском ком-промісів. Світ зловив його своїми спокусами – настала тяжка розплата. Бли-скучий митець перетворюється на раба владик і юрби!

Моральна колізія знаходить у поемі максималістську розв'язку. Якщо ти справжній митець, то знай, що ноша твоя незмірно важка. Суєтне бажання змінити терни на лаври обходиться надто дорого – саморуйнацією таланту. Тому, взявши на себе тягар творця, неси свій хрест до кінця, будь сином на-роду, не розмінюйся на спокуси, стоїчно долай незгоди, втішайся тим, що вічність – спільник твій, а не скороминущих властителів.

Дивовижна метафора є в поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції» – створена зі снігу статуя, що розтає, коли пригріє сонце. Слава вельмож ефе-мерна, вона минає разом із владою. Генії ж – залишаються, як антипод Русти-чі Мікеланджело Буонарроті, який не зламався: замкнувся в гордій самотині, у болях за долю республіки, перетворився на фортецю духу, а возвеличувати земних володарів не захотів.

Що ж, нетанучі скульптури щастить створити тільки незламним.

Своєю спрямованістю, характером конфлікту, духом максималізму поема «Сніг у Флоренції» близька до драматичної поеми Лесі Українки «Оргія».

Найбільше гармонії та душевної злагоди – у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою. Хоч і їх не назвеш ідилічними картинками («Слайди», «Гроза проходила десь поруч», «Ліс», «Біднесенький мій ліс...»). Відчуття гармонії – від абсолютного взаєморозуміння й взаємодо-віри природи та розкритої навстіж душі ліричної героїні. Деякі з пейзаж-них малюнків поетеси сповнені язичницького духу – щось первісне є в її одухотворених, «олюднених» деревах, річках, дощах, горлицях... Згадки про Стрибога, Берегинь, Перуна тут не випадкові: атрибутика поганства цілком органічно населяє світ природи у Ліни Костенко. Звідси – гостре відчуття причетності до чогось первозданно-буйної о, віковічного, власне – до «душі тисячоліть».

Цікаво, що язичницька атрибутика притаманна саме пейзажній ліриці Ліни Костенко, християнські ж, біблійні образи вона найчастіше використо-вує як імпульс для алюзій і притчовості.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Репутація «царя природи», як колись було названо людину, у літературі трьох останніх десятиріч серйозно похитнулася. Надто реальною стала загро-за самознищення людства, надто тривожні «сигнали» подає природа, у храмі якої людина сьогодні нерідко поводиться просто по-варварськи. Стогін рік і морів, виснаженого, а то й отруєного хімікатами чорнозему, розростання грізних озонних «дір» щодня нагадують про це. А що вже казати про вели-чезну кількість зброї (в тому числі й атомної), накопиченої на нашій малень-кій та беззахисній планеті і призначеній для нищення, вбивання, плюндру-вання! А тепер ще й моторошне чорнобильське відлуння...

Колись Ліна Костенко написала про новітніх «неандертальців»: «Зда-ється ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла...». Втім, її гірка іронія, сарказм, зняття ореолу з «царя природи» – це не розчарування в «пото sapiens». Це біль і сором, це бажання зачепити сарказмом за живе, ви-вести людину зі стану агресивної бездумності словом гірким і гострим. За іронією Ліни Костенко, викликаною гримасами цивілізації, нерідко криється скрушне зітхання або й вигук тривоги, здивування, образи. Сарказм поетеси – то зворотний бік її гострої туги за гармонією.

Рубіконом для неї став Чорнобиль. Чорнобиль – це межа, трагічний знак, фатум. Людство звідтоді почало нагадувати метелика, який летить на світло, щоб згоріти. І яка сила може зупинити той його самовбивчий лет?

Іронія в останніх поезіях Ліни Костенко стає дедалі уїдливішою, гост-рішою. Вона замішана на трагічних відчуттях.

Чи є така біда, яка здатна чомусь навчити «homo sapiens»? У назві нового великого циклу поетичних мініатюр поетеси – «Коротко – як діагноз» – є слово з медичного лексикону: йдеться ж бо про хворий світ...

Слово поетеси тяжіє до крайнього лаконізму й афористичності. Колиш-нє лукавство й кепкування над недолугими сучасниками змінилося тоном трагічної іронії. Голос поетеси долинає вже мовби з прийдешнього – її уява побувала там, зафіксувавши безум зникання життя. Мініатюри-інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис, її contra spem spero.

Певно, несподіванкою для давніх читачів Ліни Костенко була поява в її ліриці останніх років мотиву прощания із селянською Атлантидою, «остан-ньою в світі казкою». У збірці «Сад нетанучих скульптур» є низка віршів, у яких запеклися біль порожніх хат, самотня печаль останніх жителів «непер-спективних» сіл («Затінок, сутінок, день золотий», «Дзвенять у відрах кри-жані кружальця», «На спиляному осокорі»). Очевидно, тема селянської Ат-лантиди прийшла до Ліни Костенко разом із спогадами, пронизливим відчут-тям проминання часу, який тече, як пісок крізь пальці, з напружено-драма-тичними пошуками «слідів роду», що їх поетеса сподівається знайти «у пла-чах і легендах», з усім комплексом питань, пов'язаних із роздумами про те, що залишає по собі людина – на землі та в пам'яті нащадків.

У вірші «Українське альфреско» виразно бачиш добрих і печальних ді-да та бабу, що сидять на призьбі своєї хати, наодинці зі «стомленим леле-кою» та любистками і жоржинами, якими щедро засаджено двір.

Над шляхом при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід і баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Поки що тільки слово «самота» в другому рядку дещо порушує гармо-нію, казкову інтонацію. Услід за поглядом поетеси наш зір стрімко рухається «від цілості до часті», як писав у трактаті про секрети поетичної творчості І. Франко. Щойно окреслилися пунктири панорами (аж ген, при долині, видні-ється старий граб), – як ураз усе наблизилося, наче за чарівним помахом ру-ки, аж видно стало «вишні чорноокі» на гіллі. Деталі увиразнюються, увага загострюється.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще садять.

Я знаю, дід та баба —це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Чуже дитя на руках у самотніх діда та баби, до яких не їдуть їхні власні діти й онуки, – це і е той пуант, образне «вістря» поезії, що вражає чи не най-більше. Ідилія перших двох строф обернулася пекучою драмою.

Дорога і дорога лежить за гарбузами,

і хтось до когось іде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин...

Яка все-таки разюча й вибухова сила контрасту: казкова атрибутика, зовнішня узвичаєність – і терпкий біль двох літніх людей, які без надії спо-діваються, біль, що набирає особливої концентрації в останній метафорі.

Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика Ліни Костенко, пронизана мотивом любові ял прекрасної стихії ніжності й осяяння душі. У книзі «Вибраного» вона складає розділ «Безсмертним рухом скрипаля».

Кохання в ліриці Ліни Костенко – це кристал із безліччю граней. Свято. Полон. Шаленство. Наслання. Хвороба. Сон. Чаклунство... Це самозреченість І відчай, втіха і смуток, беззахисність і сила; це поразка раціо та безмежжя ніжності, викликаної співзвучністю двох душ, які озиваються назустріч одна одній.

Слово «ніжність» походить від слова «нега», що означає розкіш, бла-женство, солодке забуття. Ніжність – супутниця любові. Для її пробудження потрібен, кажучи мовою психологів, об'єкт кохання, а значить – захоплення, обожнювання, замилування.

Люблю до оніміння,

до стогону, до сліз...

Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й там характерні, що в них – бунт проти ерзац-по-чуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» – вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдете пошире-ної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічномолоді сонети Данте, Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я пам'ятаю мить чудову», як Лосине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...».

«Моя любове, я перед тобою...».Можна сказати, що це – вірш моління. Так звертаються до Всевишнього. Ліричне переживання в цій поезії Ліни Костенко породжене тією миттю, коли душу переповнюють передчуття лю-бовного полону, блаженство і тривога, яка вже не в силі зупинити сердечну повінь. Стихія вже поруч; уже ти в її владі, як човняр, нанесений у розбурха-не море. І що обіцяє воно тобі – ласку, порятунок чи загибель?

Моління ліричної героїні вірша сповнене благань. Але викликані вони не стільки острахом, скільки відчайдушною і самозреченою готовністю самій стати часткою стихії.

Любові блаженні сни... «Блаженні» – лукавий епітет. У ньому значення переливаються, як сонце на морській гладіні. Блаженство? Так. Але блажен-ний – це ще й божевільний. І святий – теж (згадайте біблійні тексти: «Бла-жен, хто вірує...»). А в рядках Ліни Костенко присутні всі ці відтінки водно-час!

Воістину бездонне слово...

Бо й саме почуття любові – також бездонне...

Ще одним свідченням цього у довгому ряду аргументів від літератур-ної класики є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Роман у віршах «Маруся Чурай». Історична основа, сюжетна канва. Майстерність автора у змалюванні характерів

Роман „Маруся Чурай”

Відблиски легенди. Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» писав-ся Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання. Цей твір поетеси пред-ставляє в українській літературі рідкісний жанр.

Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чу-рай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Ліни Кос-тенко: О. Шаховського, Л. Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю...» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»...

Композиція.Роман у віршах «Маруся Чурай» роману „Маруся Чурай” це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона й отруїла, роману „Маруся Чурай” за те, що той, зра-дивши їхнє кохання, пішов до іншої. Любов, зрада і помста роману „Маруся Чурай” саме ця колізія лежить в основі однієї з пісень, що приписуються Ма-русі Чурай («Ой, не ходи, Грицю...»).

Дев'ять розділів роману у віршах «Маруся Чурай» – це надзвичайно яс-крава картина, на якій є: багатостраждальна українська історія з її трагічною героїкою; колоритні народні типи, взяті з різних «поверхів» українського життя XVIII ст.; кохання дівчини-козачки, яке відкривається безміром душев-них іраней та переживань – поетичних і трагічних; сповнений пристрасті роз-дум про місію слова, поезії в людському житті загалом, і в українській долі – зокрема. Причому доля героїні Ліни Костенко не замкнута в локальну істори-ко-етнографічну рамку: вона відкрита до вічних питань та істин. Як літера-турний персонаж Маруся Чурай виявляється в одному ряду з Дон Кіхотом і мадам Боварі, датським принцом Гамлетом і Джен Ейр, Мавкою і героїнями романів Жорж Санд... Невичерпністю й величчю своєї особистості, страж-даннями і злетами духу вона обернена до людей – незалежно від того, в яку добу і на якому материку вони живуть.

Багатотемність, поліфонізм роману Ліни Костенко потребували витон-ченої, «багатоярусної» композиції. «"Маруся Чурай" нагадує класичний архі-тектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею, – писав з цього приводу І. Дзюба. – Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за зако-ном внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності. Кожна частина необ-хідна для цілості, а цілість надає кожній частині вищого значення. Все живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням».

Нерівня душ: Маруся і Гриць. Роман Ліни Костенко – невичерпний сво-їм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, за-гальнолюдською та національною проблематикою. Це кристал, у якому без-ліч граней. Кожна з них притягує сама по собі, але ж існує вона не самодо-статньо, а в поєднанні з іншими, створюючи разом довершене ціле. Так буває лише з творами високої художньої проби, позначеними печаттю глибокого таланту.

Їхня безмежність, неосяжність, невичерпність відбиває безмежність і неосяжність самого життя.

Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто ви-різнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про тра-гічне кохання дівчини та її зраду, роман «Маруся Чурай» завершився б разом із розділом «Страта», Але таке могло бути в тому разі, коли героїня його була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетично-го хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Ліни Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималіст-ське начало. Є такий тип людей, які свідомо чи несвідомо керуються принци-пом; «Все – або нічого», пропонуючи і собі самим, і оточенню надзвичайно високі моральні мірки. їм нелегко живеться, так само, як нелегко живеться поруч із ними людям звичайним. Маруся Чурай, схоже, й сама це розуміє. А Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне – бо не ви-знає компромісів, відкидає на-півпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.

У коханні, звісно, передусім. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, ке питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. На пи-тання, за що одна людина любить іншу, не існує відповіді: є в почутті любові якась ірраціональна стихія, що бере людину під свою владу. Так і тут; спів-чутливий розум міг би здивуватися – так ось же, Марусю, твоє щастя, – зов-сім поруч, і звати його – Іван Іскра! Любляча – і теж незглибима! – душа, ко-зак, який тонше за будь-кого розуміє й відчуває Марусю, і немає меж його щирій самовідданості! Іван якось каже дідові Галерникові, маючи на увазі Марусю Чурай і себе; «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один ле-лека нас приніс». Але чи не тут якраз і заховано початки Іванової драми? Можливо, замало любові одного лелеки? Можливо, існує щось таке, що фа-тально роз'єднує споріднені душі, і через те по-справжньому велике взаємне – рідкість?

Життя любить демонструвати дисгармонії; в оркестрі життя – нагадай-мо слова самої Ліни Костенко – гармонія нерідко звучить крізь тугу дисонан-сів, і роман «Маруся Чурай» ще раз змушує задуматися над цією істиною.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ – пое-тично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть за-чатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в'язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Мон любов сягала неба.

а Гриць ходив ногами по землі.

Важливо тільки відчути, що в цих словах – не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, тута...

Отже, небо – і земля. Поезія – і проза. Максималізм – і прагматизм. Ду-шевний порив – і практичний розрахунок. Безоглядність – і та «тверезість», яка багатьма якраз і розуміється як уміння жити...

Вічна колізія людського життя...

І якщо для Галі Вишняківни не існує якихось моральних альтернатив, то Гриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею». Маруся чи Галя – ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору, – перед нами постає драма людини, яка не відбулася.

Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись»?

Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарность, але – характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив І таки впіймав... Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозу-мілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття...

Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бобренків-ський» вибір, і трудність його ще й у тому, що він – не однократний, а що-денний, повсякчасний, довічний...

Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки.

«Трикутник» Маруся – Гриць – Галя нагадує «трикутники Мавка – Лу-каш – Килина. Цілий ряд аналогій проглядає і за зіставлення «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, ко-зачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загост-реною патріотичною свідомістю постають як опозиція компромісності, не-цільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада – в одному випадку коханій, в іншому – Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Споріднени-ми є також образи Івана Іскри у Ліни Костенко та Степажшого брата Івана у «Боярині»...

Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. Свідченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і твор-чих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості – як і в житті.

«У тебе й мука піде у пісні», – каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, ідо для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець – означало б щось неможливе; неможливе – бо неприродне для неї.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому за-питанні. Якщо казати високими словами, то пісня для неї – такий же священ-ний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити.

І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні – вона жінко, а значить, буває ніжною та беззахис-ною, зачарованою і змученою, пристрасного – і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі но-вітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компроміси ості, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником.

У її поезії прекрасно згармонізовано ліричне й епічне начала: одкровен-ня авторського «Я» поєднується зі словесним живописом, об'єктивною, зіпер-тою на картини та сцени, розповіддю, сюжетністю, умінням малювати харак-тери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у історичному романі у вір-шах «Маруся Чурай».

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи клю-чів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'яза-ний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спо-гляданням плину життя. Спілкування а великим культурним досвідом люд-ства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Лі-ни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматич-ного часу – все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити гідність людську...

Сповнена трагедійних нот поезія Ліни Костенко здатна викликати бла-готворний ефект катарсису – очищення через трагедію. Адже покликання її – в людині будити Людину.

Теорія літератури

Ром́ан у вірша́х – різновид змішаного жанру, який поєднує багатопла-новість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам.

Роман у віршах став популярним у 19 – 20 ст. Межують з ним драма-тична поема, віршована повість.

В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60 – 70-ті 20 ст. (хоча представлений він і у 30 – 50- ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Теорія літератури

Модерні́зм (фр. modernisme) – загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу зміс-ту. У літературі – письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці – традиційне поняття ключа було замінене на ато-нальність; в архітектурі – центральними концепціями виступають функціона-лізм і відсутність декоративності.

Реалізм (лат. realism – дійсний) – мистецький напрям ХІХ століття, що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях. Його основні ознаки: соціальна зумовленість характеру людини,

змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю героїв; історизм у відтворенні явищ дійсності (бачення історичної перспективи, взаємодія минулого, теперішнього і майбутнього); психологізм, відтворення внутрішнього світу героїв; гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм

соціального і духовного поневолення людини.

Соціально-побутовою повістю називається порівняно великий розповідний твір, у якому описи приватного життя кількох персонажів упродовж тривалого часу поєднуються з широкими соціальними узагальненнями. Такі твори відзначаються гостротою соціального конфлікту, що розгортається на тлі повсякденного життя, підвищеною увагою до етнографічних деталей, описів побуту, пейзажів тощо.

Багатоголосся (у творі) – це висловлення кожним персонажем власної думки, відображення його особистісних поглядів на світ, принцип багатоаспектного оцінювання подій і явищ.

Соціально-психологічний роман – це один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування в контексті соціального середовища. Для соціально-психологічних творів характернее розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, у яких увага митця прикута до повсякденного життя, зримих, передусімсоціальних, причин і наслідків поведінки персонажів, автор соціальноопсихологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Комедія – драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища. Майстрами комедійного жанру вважають Лопе де Вегу, Кальдерона де ла Барку, Вільяма Шекспіра, Жана Батіста Мольєра, Олександра Грибоєдова, Миколу Гоголя, Івана Котляревського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

Трагедія — драматичний твір, в основу якого покладено гострий конфлікт. Головна дійова особа трагедії переважно діє в екстремальних ситуаціях, потрапляє у безвихідне становище і гине фізично або морально, здійснюючи подвиг або спокутуючи свою вину. Для трагедії характерна висока амплітуда напруги, перипетії сюжету такого твору постійно вимагають від головного героя особистісного вибору, герой переживає широку гаму пристрастей, розчарувань, мук совісті, жалю, відчаю, гніву тощо.

Гротеск – поєднання реального і фантастичного , правдоподібності і карикатури, гіперболи і алогізму.

Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

● зацікавленість глибинними психічними процесами;

● заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

● оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

● суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Неоромантизм – течія в мистецтві (перш за все, в літературі) рубежу XIX-XX століть, що виникає як реакція на реалістичні і натуралістичні тенденції другої половини XIX століття. У загальному значенні слова може бути визначений як відродження літературних настроїв першої чверті і половини XIX століття в Європі (Романтизм). Може розумітися як рання фаза або одне з крил модернізму.

На формування неоромантизму мала значний вплив філософія Ніцше і Шопенгауера, тому в центрі неоромантичного твору часто стоїть особистість особливої сили.

Серед яскравих представників неоромантизму – такі письменники, як Етель Ліліан Войнич, Джек Лондон, Майн Рід, Рафаель Сабатіні, Жюль Верн, Артур Конан Дойль, Генрік Ібсен, Кнут Гамсун, Редьярд Кіплінг, Ейно Лейно, Едмон Ростан, Роберт Стівенсон, Герман Гессе; в Росії – ранній Максим Горький, Микола Гумільов, Олександр Грін, Володимир Набоков.

Драма-феєрія (або просто феєрія; фр. féerie, від фр. fée – фея, чарівниця) – один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Сценічна дія феєрії відрізняється використанням сценічних ефектів та трюків.

Драми-феєрії виникли в Італії у 17 столітті. Пізніше, у 18 – 19 століт-тях, жанр феєрії було активно задіяно у європейському театральному, оперному мистецтві та балеті.

Найвідомішою феєрією в українській літературі є драма «Лісова пісня» Лесі Українки.

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921 – 1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Символізм (франц. symbolisme — знак, символ) - одна із стильових течій модернізму, що виникла в останній третині ХІХ ст. у Франції спочатку в поезії, а згодом поширилась на живопис і театр, вплинувши на європейську й американську літературу ХХ ст. Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського Я» за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності.

Основоположником символізму в Франції був С.Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б.Лесм’ян, в Австрії — Р.-М.Рільке, в Бельгії — М.Метерлінк, автор п’єси «Синій птах». Український символізм до революції 1917 р. репрезентували М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка, П.Карманський, М.Філянський, деякими аспектами Б.Лепкий.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів аванґардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.

Ця течія в мистецтві зарадилася в першому десятилітті в Італії, його маніфест написав поет, син мільйонера, Ф.Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті «Фігаро» 1909 р. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців поривати з традиціями, а тому стару культуру порівнював з плювальницею, музеї — з смітниками. Мовляв, нова доба вимагає створення нового типу людини, схожої на мотор, з новим складом душі, в якій би було знищено моральні страждання, ніжність та любов. Такі маніфести проголошувалися й в інших країнах.

У Франції Г.Аполлінер в «Антитрадиціоналістському футуристичному маніфесті» (1913) посилав під три чорти музеї, Венецію, Монмартр, Данте, Шекспіра і Л.Толстого.

У Росії футуризм яскравий свій вияв знайшов в особі В.Маяковського, але в цьому річищі з 1911 р. творив І.Севирянин. У декларації «Ляпас громадському смакові» (1913), авторами якої були московські поети В.Хлєбніков, брати Микола та Давид Бурлюки, В.Каменський, писалося про М.Горького й О.Блока: «З висоти хмарочосів ми поглядаємо на їхню нікчемність».

Конструктиві́зм (від лат. constructio — побудова) — авангардистський метод (стиль, напрямок) в образотворчому мистецтві, архітектурі, художньому конструюванні, літературі (див. Конструктивізм у літературі), фотографії, оформлювальні та декоративно-прикладному мистецтві, що отримав розвиток в 1920 - початку 1930 років. Характеризується суворістю, геометризмом, лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду.

В архітектурі конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва. В образотворчому мистецтві та літературі прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму

Неореалі́зм — напрям в італійському кіно та літературі 1940-х — 50-х років. Визначальними рисами неореалізму є наявність документальної основи твору (принцип вірності факту), увага до життя пересічної людини.

Неореалізм найтиповіше проявився у творчості режисерів Р. Росселіні («Рим — відкрите місто»), Л. Вісконті, В. де Сіки, Дж. де Сантіса та інших. Представниками неореалізму в літературі були Р. Вігано, І. Кальвіно, К. Леві, Е. де Філіппо та ін.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизм, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Визначальні риси експресіонізму:

зацікавленість глибинними психічними процесами;

заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Кордоцентризм –властиве ментальній свідомості українців прагнення пов'язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному — абсолютне.

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організа-ційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначило-ся не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературно-го напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, мі-фологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні зем-них насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середи-ні XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бур-гардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагну-ли наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-куль-турній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось неви-знанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров,

П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволю-ційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменни-ків «Гарт» (1923).

До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе на-родництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модер-нізму.

Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

Кларнетизм – термін Ю. Лавріненка та В. Барки на означення стилю раннього П.Тичини. Кларнетизм включає одушевленість життя, енергію світ-ла, гармонію людини і Всесвіту, людини і Бога. Особливе місце займає му-зична стихія, завдяки якій П.Тичина досягнув синтезу мистецтв – мети всіх модерністів (поет поєднав поезію, музику і малярство).

Філософічність художнього твору - стильова характеристика твору, введення до твору складних філософських міркувань на “вічні” теми (буття, його сенс, місце людини у світі, логіка світобудови, першопочатки світу тощо). Філософічність вимагає високого інтелектуального рівня як автора, так і читача. В той же час від автора вимагається не втратити емоційну складову твору. В українській літературі філософічність особливо притаманна творчості Т.Шевченка, поетів “празької школи” (О.Ольжич, Є.Маланюк, О.Теліга), “неокласиків” (М.Зеров, М.Рильський), Л.Костенко.

Імпресіонізм – художній напрям, заснований на принципі безпосеред-ньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Фран-ції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гам-суна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

Визначальні риси імпресіонізму:

- зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчу-вати, виражати – в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури);

- імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

- відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;

- часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

- герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

- найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Усмішка – різновид фейлетону та гуморески, введений в українську лі-тературу Остапом Вишнею. Своєрiдність жанру усмішки – в поєднанні побу-тових замальовок із частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепно-сті.

Види комічного:

Сатира – вид комічного, вкрай гостра форма комедійного, емоціональ-на критика.

Гу́мор – доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад.

Кіноповість – твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова "кіно" на слово "повість". Так, К. називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, К. називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру К. був О.Довженко ("Зачарована Десна", "Україна в огні" та ін.).

24