Загальний огляд творчості

У поетичній палітрі В. Барки – елементи різних стильових шкіл та на-прямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою пояснює важкість сприйняття Баркового вірша. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього сло-ва, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав’язливого моралізу-вання. Слід наголосити на особливій дикції барокової строфи В. Барки. Йде-ться насамперед про інтонаційні паузи, за допомогою яких завжди можна ви-значити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому автор ак-центує. Барка уриває фразу, перенасить її в наступний рядок, в інших випад-ках видовжує:

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут –

за дверцятами залізними!

І вони стоять, коралові разки перебирають...

Прошу: берези в мережаних мантіях, отам –

під фарбованими хмарами – ждіть!

І вони стоять, зелені сповіді шепчуть...

Барка – майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчут-ності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто про-тиставляє й окремі ситуації, ідилічне – трагічному (вірш «Рай»):

Грім на хмарі Біблію читає...

тополя пошепки: страшний який

твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває..

тополя закричала: он який

мій рай, Ісаіє!

Роман “Жовтий князь”

Тема голоду в Україні 1932 – 1933 pp. – найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна – романи «Жовтий князь» і «Рай».

Аналізуючи «Жовтого князя» Л. Плющ, підкреслював певний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Письменник не ігнорує досві-ду попередників, хоча «відлітературні» сюжети, які він переносить з творів Тичини, Данте, Сервантеса, а часом і Блока, – лише певні прийоми, що допо-магають охопити повну картину всенародної драми – в її політичних, соці-альних і психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантас-тику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору.

У романі «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади оче-видців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину сво-го брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Літера-турознавці вважають твір романом, хоча його можна було б назвати сімей-ною хронікою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року.

Дійові особи роману – люди однієї епохи, одного часу, здебільшого од-ного соціального класу. Але в кожного з них – своя мета в житті, свої цінно-сті та ідеали: у Мирона Катранника – глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна – фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради «світлого майбутнього». Отже, їхні життєві філософії – діаметрально протилежні. Звідси й неминучість кон-флікту. До тою ж всі образи твору можна поділити на три групи: носії зла (Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родина Катранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква, церковна чаша, жовтий князь). Простий селянин Мирон Катран-ник і представник влади Григорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона – християнська з її десятьма заповідями; у Григорія – партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне, життя» таким, як Отроходін. Така різноспрямованість життє-вих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації. Але зіткну-лися герої на предметі великою мірою символічному – коштовній церковній чаші. Партієць допитує на зерновому складі Катранника, намагаючись зломи-ти того й дізнатися, де сховано церковну чащу: «Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина, – чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для від-знак: через твою невдачу. Ні! Краще – так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками». Чи-таючи роман, ми неодмінно маємо поставити собі запитання, чому селяни згодні ризикувати життям, переховуючи та оберігаючи чашу, чому Катран-никові пропонують обміняти чашу на порятунок родини та його самого, чому для Мирона втрата чаші асоціюється з втратою душі? А відповідь дуже про-зора: чаша – символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Недаремно Андрієві уявилася така картина: «Коли оглянувся на садибу па-січника, – там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого го-ріння, ніби там могутності ненашого життя стали й підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно поми-раючи одні за одними в приреченому полі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок». Наступний символ – церква. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Данилович має сили вистояти, не за-бувши проповідь священика: «Заповідано нам... тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба...». Неабияка майстерність Барки виявляється у влучному поєднанні слів, наданні їм різ-них, навіть символічних значень. Млин на початку твору – це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий – муку, по-барківському – мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть. Назва роману теж символічна. «Жовтий князь» – символ зла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. По-всюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Символічним є і образ Андрійка Катранника, який сам один вирушив у далеку життєву мандрівку – до відродження українського народу.

Складається таке враження, що В. Барка, працюючи над твором, усе продумав, усе передбачив, бо навіть прізвища персонажів є доволі символіч-ними: Катранник («катран» – лікувальна рослина, що росла в степах і вико-ристовувалася як гірчичник), Кайданець – від, «кайдани», Кантарик – «кан-тар» – діалектне «вуздечка», Вартимець – від «варта», бо голова колгоспу; Безрідний – хоч має дружину й дітей, але не має притулку духовного, бо став безбожником, Отроходін – щось від російського «отродье», Шкірятов нага-дує слово «шкіритися» – «сміятися зі злом» чи жаргонне «шкіра». Гостроту трагедії відтворює і новий селянський календар: «Тепер місяці нові – вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбо-єнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень... Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень…». Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті.

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глиби-ною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії люди-ни можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої лю-дини, вбити й з'їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабкішого), – ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не мо-ралізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, про-сто описуючи події: Андрій «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь – і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен – собі». Однак через хвили-ну стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стоя-ла жінка, там і застигла... не гукає, непросить. Лише дивиться як снохода: Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклав-ши на папір, простягнув жінці; «Тітко, візьміть!» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки корениться в од-вічній українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі. Відродження душі хлопчика, зму-ченої голодом і втратою матері, настає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі – потворної і жорстокої – побачив квіти: з білими промінцями вкругі охристими очками посередині». Його сер-це не байдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. «Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красу і полягає ідея твору» (О. Ковальчук). І ще одне питання хвилює В. Барку: чому все: ж так? Україну спіткало таке страшне лихо? Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу потре-бує обов'язкової: спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі – братовбивство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць го-рів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні. Кров, за Біблією і Василем Баркою, – це правда, яка обов'язково стане відомою, це також помста й спокута. Згадаймо епізод із самогубством секретаря райкому: «Колір крові ніби скував Мирона Данило-вича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! – її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, – чи вдоволе-ний червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хо-тів? чи радуєшся?.. «Ні!» – знялося, наче скрик, на серці: бо бачив невикуп-ливою кров секретаря – проти моря нещастя людського, таким, як він, запо-діяного». Релігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може, – іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому», – за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з ча-су скоєння цього гріха. Далі з тексту випливає, що причина біди – нешаноб-ливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння.

Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932 – 1933 pp., показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама – «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям за-лишатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігає нащадків від повторення помилок історії.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки поезій «Апостоли», «Білий світ», епічна поема «Судний степ», романи «Рай», «Жовтий князь».

Лекція № 34

Тема: Улас Самчук. Роман„Марія” (оглядово або скорочено – за вибором викладача) .

Загальний огляд творчості письменника; активна участь у літературному процесі української діаспори.

„Марія” – перший в українській літературі художній твір про насильницьку колективізацію, про нещадне винищення справжніх трудівників землі, страшний голодомор 1933 року

Улас Самчук

(1905—1987)

«ЗА НАМИ ДОВГЕ СКИТАННЯ»

16 липня 1941 р. Улас Самчук і Олена Теліга як члени культурницької референтури ОУН поверталися в Украї-ну. Вбрід перейшли річку Сян, де проля-гав кордон. Незабутні почуття пережива-ли вони в той момент: "Схвильовані ви-ходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є: мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без страху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. – Вітаю тебе, рідна! – виривається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зо-всім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитания. Перед нами... невідоме".

Улас Самчук із юних літ мріяв про велику Україну. Однак і це повер-нення було короткочасним. Його життя в цілому так і пройшло в Європі, по-тім у Канаді.

А народився майбутній прозаїк 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Во-лині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п'я-тьох дітей у родині вижив тільки він. Батько був заможним селянином. Про нього У. Самчук згадає так: «Ціле його життя було виповнене працрю на зем-лі, громадськими справами і турботами "вивести в люди" своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це "не дасть йому хліба", але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь доктором чи інженером».

Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Кременецька гімназія ім. І. Сте-шенка, яку не скінчив через мобілізацію до війська. Служив у Західній Поль-щі, але скоро дезертирував до Німеччини.

Ще раніше, 1924 р., спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здо-бути лише там, де «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягну-ло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналі "Наша бесіда" (Варшава) навесні 1926 року... але що новелька. У мо-їй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голосі ще грубіші пляни. Десь з 17 ро-ком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я пи-сав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися бать-ки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства"».

З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одночасно студію-ючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно-науковий вісник" (Львів), «Самостійна думка» (Чер-нівці), «Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехо-Словаччини, навчається в найпрестижнішому для української еміграції вищому навчаль-ному закладі Європи – Українському вільному університеті у Празі.

У той час там було жваве українське культурно-мистецьке життя. Пе-ред вела, звісно, національно свідома студентська молодь: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська та ш. Сюди потрапляла преса з Радянської України, приїздили делегації письменників. Ті роки найбільше вплинули на становлення світобачення Самчуха. Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», „Кулак”, «Марія», збірка новел «Віднайдений рай». У 1933 – 1939 рр. як кореспондент працює в Закарпатті. У 1940 р. переїздить до Польщі, по-селяється в Кракові.

З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдовзі – на окупова-ну німцями Україну. Київ, омріяний з юних літ, зустрів Уласа Самчука, ін-ших українських патріотів ще теплим жовтневим сонцем. Щоб уявити тодіш-ню атмосферу в столиці, варто перегорнути спогади митця, правдивого оче-видця тих далеких подій. «Ольжич, Ротач, Штуль, Олійник, Чемєринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають га-зети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена у рух. Виявилось, що ми потра-пили тут у справжній вир найрізноманітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі ві-рили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десяти-літтями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відно-вити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Всі сходились, радились, плану-вали. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити», – так описує У. Сам-чук діяльність українських націоналістів в окупованому Києві. Дещо потала-нило зробити, наприклад, видавати газету «Українське слово», а після її забо-рони – журнал «Літаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга... Окупантам не сподобалася така активність із боку українців, цих «пропагаторів із заходу» з їхніми незалеж-ницькими амбіціями. Скоро почалися заборони, арешти, розстріли...

Щоправда, Улас Самчук був у Києві недовго, але постійно стежив за тамтешніми справами. Ідентичною була його діяльність у Рівному. Очолив українську газету «Волинь». Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максимально своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, забо-ронені радянською владою. Спочатку фашисти особливої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редактора «Так було – так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув'язнення тривало місяць – якось ви-крутився. Виїхав до Німеччини.

Ще в листопаді 1943 р. відвідав рідні місця. Зустрічі з численними ро-дичами, односельцями, друзями дитинства ще довго живитимуть його твор-чість.

Залишатися в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетяною Праховою, в минулому акторкою, монтажистом, емігрує до Німеч-чини, Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. Про все це він згодом напише в мемуарах «П'ять по дванадця-тій».

1945 рік. Улас Самчук входить до ініціативної групи зі створення МУРу, стає першим його головою. Це було об'єднання українських пись-менників за кордоном, які займали антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі.

У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку. Щоправда, організаційним питанням Улас Самчук приділяв ува-ги менше, аніж найголовнішому – художній творчості.

У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повісті, мемуари. Ось як у 50-х рр. Самчук розцінював свій пройдений шлях: «Маю сорок років життя. Народився під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, мадярська в'язни-ці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, ЧехоСловаччини, Карпатської України, протекторату, Генерального губерна-торства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імперато-ри, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932 – 1933, концентраційні табори... І вічне вигнання».

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто.

У 1988 р. у Торонто відкрито музей-архів Уласа Самчука.