Олег Ольжич
1907-1944
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняті:
Любов і творчість, туга і пориви,
Відвага і вогонь самопосвяті!
У XX столітті українська поезія досягла світових вершин. І в цьому значна заслуга Олега Ольжича.
Олег Ольжич (один із псевдонімів Олега Кандиби) народився 8 липня 1907 р. в м.Житомирі. Його батько – відомий український поет Олександр Олесь, мати – вчителька Віра Свадковська, в жилах якої текла українська, бі-лоруська, грецька кров. Їх сина Олега, який вже змалку відрізнявся особли-вими здібностями, можна було б назвати улюбленцем долі. Виключні талан-ти могли забезпечити йому блискуче майбутнє вченого-археолога і видатного українського поета. Але доля обрала його для іншого – для боротьби за сво-боду України.
Шкільну освіту Олег Ольжич отримав у Пущі-Водиці під Києвом, куди переїхала сім’я у 1909 р. У 1918 р. в муках народжується Українська держа-ва. Під час військових негараздів в 1919р. батько Ольжича виїжджає в Буда-пешт як аташе з питань культури Української Народної Республіки.
До 16 років Ольжич жив на Україні, був свідком великих і драматичних подій. Не раз він з хвилюванням згадував рідний Житомир і шкільне навчан-ня в Пущі-Води під Києвом. Його мати, Віра Антонівна, говорила, що коли чоловік виїхав за кордон, вони з Олегом бідували. Олег часто ходив у далекі села вимінювати за різні речі картоплю та борошно. Іноді в сніг і холод ніс на плечах важкий мішок, щоб прогодуватися під час післяреволюційної розру-хи. Незважаючи на негаразди, він охоче й напружено вчився, був дуже здіб-ним. Батько не без гордості говорив, що Олег ще дитиною чудово малював і виявляв здібності до музики, граючи на піаніно та скрипці. «Ви звернули ува-гу на його пальці? Його руки – це руки віртуоза!» Олесь сяяв, коли говорив про свого сина. Ще дитиною Олег Ольжич написав п’єску на три дії про коза-цькі часи і сам її обробив. П’ятнадцятирічним хлопчиком у 1923 р. Ольжич вирушив з матір’ю до Берліна, де тоді перебував його батько, який служив повпредом УНР у Будапешті. Незабаром сім’я Кандиб переїхала з Берліна до Праги, а потім оселилася в Гірських Черношіцах (поблизу Праги).
У 1924 р., здавши успішно екзамени на атестат зрілості в середній шко-лі, Олег Ольжич вступає на філософський факультет Карлового університету прославленого, де слухає лекції та бере участь у семінарах Любомира Нідер-ле, Альбіна Стійкого, Антона Матейчика і інших чеських учених. Згідно його автобіографії, яка знаходиться в архівах Карлового університету, головними предметами його навчання були доісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно Ольжич, як і багато інших українських студентів Карлового уні-верситету, здобував освіту в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавалися тоді не тільки в Радянській Україні, а й у всій Європі. Там він слухав лекції відомого археолога Вадима Щербаківського (1876 – 1957 рр..), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877 – 1945 рр..), істориків Дмитра Дорошенка (1882 – 1951 рр..) та Василя Бєднова (1874 – 1935 рр.).
Ще студентом Ольжич полюбив прогулянки на природі і подорожі. «Природа і людина, – згадує Влас Самчук, – гармоніювали в системі його космосу. Тому він любив мандри і природу. Збере, бувало, свою, як він го-ворив, банду (він мав на увазі коло друзів), і вони відправляються пішки або поїздом оглядати якусь місцевість. Подорожі були його улюбленим видом спорту. Одного разу влітку з товаришем вони об’їхали велосипедом мало не всю Німеччину, а такі місця, як наші Карпати, були відомі йому доскональ-но».
У 30-х роках Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, ювілеїв, літературних вечорів. Зазвичай ставив програми з відповідним ре-пертуаром, запрошував виконавців, займався повним забезпеченням заходів і піклувався про підтримку належного настрою. Деякий час керував студент-ським авангардним театром.
Влітку 1929р. Ольжич захистив у Карловому університеті докторську дисертацію на тему «Неолітична розписна кераміка Галичини». Вона базува-лася на дослідженні трипільської кераміки, яка зберігалася у Львівських та Краківських музеях, а також на багатій різномовній літературі. Кандиба пер-шим запропонував правильні типологічні ряди форм і орнаментів, що дали можливість знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію.
Негайно після захисту Кандиба-Ольжич за пропозицією професора
В. Щербаківського був прийнятий асистентом на кафедру археології Україн-ського Вільного Університету. Це, а також робота в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі (1926 – 1932 рр..) повністю відповіда-ло його науковим інтересам. Досвід вченого-археолога він здобував у різних експедиціях, а також працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Юго-славії, Австрії і т.д. Участь у міжнародних симпозіумах і конференціях, а та-кож безпосередня робота на розкопках поставили його в перші ряди фахівців з слов’янської археології. Свідченням цього були лекції, які він читав на різ-них кафедрах Гарвардського університету. Піклуючись про організацію укра-їнського наукового життя за кордоном, він разом з іншими вченими засновує Український науковий інститут Америки. Під редакцією доктора О.Ольжича в 1939 р. у Празі вийшла збірка наукових робіт цього інституту, що містив праці з різних галузей науки, що свідчило про всебічні інтереси О. Ольжича. Свої дослідження з археології він публікував в українських, чеських, німець-ких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили науко-вого значення і донині. Таким чином, перш ніж стати поетом, О. Кандиба-Ольжич був відомим археологом. Можна з упевненістю сказати, що при від-повідних умовах з нього виріс би вчений світового рівня.
Дивно, але першим солідним друкованим твором Ольжича-літератора стала дитяча розповідь «Рудько», видана у Празі в 1928 р. під псевдонімом О. Лелека. Ще одна його назва – «Життєпис одного півня» – невипадково: ціл-ком серйозно, в манері художнього реалізму описує автор пригоди і лицар-ські поєдинки півня Рудько, а разом з ним і життя інших мешканців подвір’я – собаки Сірко, кота Кирила, дурних качок, пихатих і войовничих індиків і т. д. Можна лише шкодувати, що Ольжич, так любив природу і тварин, у жанрі дитячої літератури більше не творив. Найбільше його цікавила тоді наука. Крім псевдонімів О. Ольжич, О. Лелека, Олег Кандиба використовував також М. Заточний, Д. Кардаш, К. Костянтин. В поезії переважав О, Ольжич.
Можна припустити, що поетичний талант він успадкував від батька, хоча шляхом його поетики свідомо не пішов. На те було багато причин і на-самперед – розходження смаків поколінь. Впливала і духовна атмосфера нав-колишнього середовища, найчастіше ділова і наукова. Поезія квіточок і ін-ших атрибутів розслабленої лірики була чужа вольовій натурі, яку він в собі виховував. Знайомство з Є. Маланюком, Л. Мосендзом, Ю. Клена та іншими кращими поетами української діаспори ще більше відвертав його від сенти-менталізму, направляло до поезії дії, духовної енергії, інтелектуальної та во-льової, здатної виховувати цілісну натуру, сильний характер. Ще більше під-силили ці тенденції археологічні поїздки до Галичини, яка в міжвоєнний пе-ріод перебувала під владою Польщі. У відповідь на терор пілсудчиків там ви-никло революційне підпілля. Сформоване в кінці 20-х років в окрему органі-зацію, воно було спрямоване на захист прав українського народу на західно-українських землях, до яких, крім Галичини, належали Буковина, яка перебу-вала під гнітом румунських бояр, і Закарпаття, що входило до Чехословач-чини. Революційна поезія того часу визначалася крилатою фразою: «Польсь-ким аспідскім терором горить вся Галичина».
У 1929 р. Ольжич стає чинним членом Організації українських націона-лістів. Познайомившись в 1936 р. з головою проводу Євгеном Коновальцем, без роздумів стає його соратником. Як керівник культурної реферантури ОУН, Олег Ольжич ідеологічно і філософськи обгрунтував роль героїчної свідомості в національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність Ук-раїни. Український народ повинен стати господарем своєї землі, а для цього необхідно створити самостійну державу, яке звільнить українця і врятує ук-раїнський народ.
Ольжич стає одним з найбільш активних членів ОУН, згодом – заступ-ником голови проводу. За дорученням цієї політичної організації він брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очолюваної
А. Волошиним і знищеної 14-15 березня 1939 угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортицької в’язниці. Складну і напруже-ну атмосферу галицького революційного підпілля Ольжич увічнив у поемі «Городок 1932». Все, що відбувалося в міжвоєнний період на західноукраїн-ських землях і особливо в Галичині, відбивалося в його поезії.
Хоча перша його збірка «Рінь» (1935 р.) була, так би мовити, аполітич-ною. В ній переважали мотиви праісторії людства, античної Греції та Риму, що відображали не тільки ерудицію, а й інтуїцію вченого-археолога та істо-рика. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їх духовність, ріст і розвиток людини, її соціальна суть, мораль. Він скупими словами і без емоцій переносить нас із музейного залу в древню епоху сло-в’янських племен, які не тільки займалися землеробством, але і вміли захи-щати свою землю.
Найвиразніше проявив Ольжич своє історичне мислення у вірші «Був же вік золотий». У дусі Овідіевих «змін» поет виклав коротку характеристи-ку чотирьох основних епох людської історії.
Зникали тисячолітні цінності, але людський рід розвивався далі, вихо-див на поєдинок «в бою із самим собою», навчався «розрізняти погане і хоро-ше», мале і велике. Позитивно розуміючи діалектику людського розвитку, поет приходить до неминучості безперервної зміни явищ і процесів природи, а з нею і всього людства.
Паралельно з творчою діяльністю Олег Ольжич завзято займається улюбленою справою всього життя – археологією. У 1937 р. в Лейпцігу вихо-дить його наукова робота «Старша група розписної кераміки Галичини». На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі він веде археологічні до-слідження і перекладає твори української літератури на італійську мову. Вже відомим фахівцем він їде в 1939 р. в США і в Гарвардському університеті проводить заняття з американськими студентами, активно друкується в там-тешніх журналах. Організовує наукове життя діаспори, редагуючи «Збірник українського наукового інституту в Америці». Діаспора не забула Олега Оль-жича: у штаті Пенсільванія зусиллями українців йому поставлено пам’ятник.
Друга збірка поета – «Вежі» (1940 р.) метафоричністю своєї назви ви-значає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, закликає до героїзму. Поняття героїзму у Ольжича включає не одну лише чесноту, а й потужний духовний заряд, здатний оновити та морально оздоровити світ по-кори і рабства. Збірник повністю присвячений революційній боротьбі за неза-лежність рідної країни.
Цикл «Невідомома воїна» (1935 р.) композиційно становить другу ча-стину «Веж», ідейно і тематично поглиблює попередню поему і представляє собою поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут перш за все засуджується угодовство лібералів, пасивно поглядають на пригнічення укра-їнської Галичини:
Третя збірка Ольжича «Підзамче» (1946 р.) була видана вже після його трагічної смерті. Він ще встиг переглянути та підготувати її до друку, але з виданням не поспішав – був дуже вимогливий до себе і власної поезії. Це під-креслюють його найближчі друзі. Марія Антонович-Рудницька пише, що «Олег був настільки самокритичний, що ніколи не опублікував би, на його думку, неготові вірші. Спочатку сам старанно просіював всі надруковані і не-надруковані твори, потім довго радився зі знайомими. Часом влаштовували голосування – які з віршів гідні того, щоб увійти у збірку. Зазвичай ми про-сили додати той чи інший вірш,-але Олег був невблаганний. Єдине виклю-чення він зробив, включивши «Ганнібал в Італії» на наполегливе прохання Марка Антоновича. Але потім довго сумнівався і нарікав, що не треба було цього робити. Силою своєї поетичної уяви, фантазії він переносив тему вірша у сфери антропології, археології, геології різних періодів. Допомагала широ-ка зацікавленість і знання всіх цих наукових дисциплін. Він мав дуже тонку і чутливу інтуїцію. Часом в його суспільстві виникало дивне відчуття, ніби він читає ваші думки і в свою чергу хоче, щоб ви розуміли його з півслова або натяки. Здавалося, його обтяжували довгі і докладні пояснення. Притаманні Олегу скупість і стислість виразів переходили в його поезію ».
У «Підзамче» Ольжич досяг найбільшого артистизму, враховуючи, зви-чайно, і те, що він почав друкуватися вже зрілим поетом. Особливо близькі до неокласицизму такі вірші як «Шякунтала», «Сонна Венус», «Люкреція», «Данило» і т. д. В них відчуваються гармонія думки й почуття, урівноваже-ність духу, спокій.
У цілому про творчість Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури, що вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. Неокласицизм більшості віршів збірки «Підзамче» був навіяний також і декількома місяцями сімейного щастя. Ольжич влітку 1943 р. Одру-жився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою дочкою професора Л. Бі-лецького, яка згодом залишила про нього цінні спогади.
Кілька десятків віршів Ольжича, що не увійшли до збірки, залишилися в різних періодичних виданнях. Дещо, можливо, зберігається в рукописах. Стараннями друга поета Олеся Лащенка в 1956 р. у Нью-Йорку вийшло об’єднане видання трьох його збірок, з’явилися спогади про нього як архео-лога, бібліографія його робіт і т.п.
Віра в ідею – ось кредо Ольжича. Ця віра пульсує в кожній його пози-ції. Хоча, слід сказати, що він почасти навіть іронічно ставився до власних творів, та й взагалі не надавав особливого значення своїй літературній праці. Найголовнішою справою свого життя вважав не поезію, не науку, а боротьбу, діяльність професійного революціонера. Ця домінанта часто проступає в його віршах, а ще більше – в житті.
Наприкінці тридцятих років у житті Олега Кандиби-Ольжича відбува-ється корінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходить на дру-гий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється підпільної кличкою «Кардаш».
Він вирішує, що треба залишити затишок кабінету, щоб йти «в рядах Веселих тридцять років Ждановського походу», а якщо доведеться, то в «сі-рій вмерти від шінелі гранати».
До початку війни Олег Кандиба-Ольжич вже не археолог і не поет – він борець.
У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, що належав до фракції мельни-ківців, під час Другої світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із засновників Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст М. Величківський. Ос-кільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, вона перейшла в підпілля, перебравшись до Львова.
У 1942 р. Ольжич-Кардаш разом з О. Телігою та І. Ірлявський при-їжджає до Києва з патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше слово», журнал «Литаври», а й керує підпільної боротьбою мельниківців проти окупантів. Один за одним гинуть товариші – О. Теліга, М. Теліга, І. Ірлявський, професор Бухало. Їх розстріляли в Бабиному Яру. 95% членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були знищені на території «рейхскомісаріату України». Ольжич належав до тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці травня 1944 у Львові його за-арештувало гестапо і негайно перевезло через Берлін в Заксенхаузен – страш-ний концтабір, що поглинув понад 200 тисяч людей з усієї Європи. Відгород-жений стіною, в Закеенхаузене існував секретний об’єкт Целенбау – барак-бункер, в якому тримали особливо небезпечних в’язнів. Там сиділи син Ста-ліна Яків Джугашвілі, французький міністр Рібо, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер, головнокомандувач польської Армії кранової генерал Сте-фан Ровецкі-Грот, польський єпископ Владислав Гораль та багато інших ві-домих постатей. Там же знаходилися майже всі члени проводу ОУН з лідера-ми двох непримиренних крил С. Бандерою і А. Мельником. У Целенбау Оль-жич сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті ланцюгом до цементної підло-ги. Ольжича часто брали на допити. У результаті страшних тортур, які засто-совувало гестапо, він і помер 9 червня 1944 року. Коли звістка про смерть Ольжича поширилася серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслу-жив у своїй камері панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх келіях-«одиночках» молилися – кожен на своїй мові – за загиблого.
Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, він довів геройською смертю. Можна по-різному ставитися до творчості Ольжича, але кожнан чесна людина низько схилить голову над жертвою, яку приніс цей та-лановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини. Творча спадщина Оле-га Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, вона характеризується великим діапазоном тем і сюжетів, починаючи від доісто-ричних часів і закінчуючи сучасністю. Феномен цієї людини, поета і вченого слід розглядати лише в сукупності, у тісному зв’язку життя і творчості з його трагічною смертю. Сьогодні в Україні виходять книги з творами Олега Оль-жича, поставлений біографічний фільм «Я камінь з Божої пращі», його ім’ям названо одну з київських вулиць. Ця видатна і трагічна постать заслуговує і увічнення його пам’яті меморіальною дошкою в Целенбау, де Ольжич був за-мучений. Інші народи вшанували своїх мучеників, повинні це зробити і ук-раїнці.
Прикладом героїчної особистості і поета увійшов в історію української літератури Олег Ольжич. І зразком незламного борця за свободу свого наро-ду ввійшов він в історію українського революційного руху.