Лекція № 30

Тема: Література в Західній Україні (до 1939 р.): загальний огляд творчості Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Олега Ольжича, Олени Теліги: позаідеологічність, дотримання національних традицій, ідейно-тематичне багатство

У перших десятиліттях ХХ ст. розвиток української освіти в Галичині обумовлювався кількома важливими суспільно-політичними чинниками: пе-ребуванням українських земель з кінця XVIII ст. в Австро-Угорській імперії, а з 20-х рр. ХХ ст. до 1939 р. − у складі Польської держави

Нелегке становище української освіти на західноукраїнських землях за влади Габсбургів погіршилося в часи польського панування. Поляки ставили офіційну мету ополячити українців, прикладали до цього потужні державні зусилля, але українська політична думка, громадські та політичні організації оперті на, хоча і недовгий, історичний досвід самостійного існування Украї-ни у 1917 – 1920 рр. та широке самоврядування українства у попереднє сто-ліття в Галичині, чинять активне протиборство. Продовжують існувати і роз-виватись українські школи, гімназії, у Львові діє підпільний університет.

Створюються, хоча й під наглядом польських освітянських властей, оригінальні навчальні програми для українського шкільництва, підручники.

У 20−30-х рр. поширюються утраквістичні (двомовні українсько-поль-ські школи). Навіть коли в українській школі було кілька поляків, то школа ставала утраквістичною. То був не найкращий час для українського шкіль-ництва.

Свідки тих подій так згадували про становище української освіти: "В часі польського режиму від половини 1919 до 1939 р. цей стан, очевидно, по-гіршився, бо народне шкільництво полонізовано на основі права і безправ'я, а в фіктивних українських школах правила вчили польські вчителі, які навіть не знали української мови.

Замість Краєвої Шкільної Ради створено уряд Шкільного Куратора для 3-ох східньо-галицьких воєводств: львівського, станіславівського і тернопіль-ського з відсуненням громадського елементу. Куратор підлягав безпосеред-ньо міністрові освіти в Варшаві.

Український народ у боротьбі за шкільництво почав масово закладати приватні українські школи, яким польська влада і польське громадянство ста-вило всякі перешкоди, правні й фактичні. Отак, українське громадянство му-сило платити податок на утримання польських державних шкіл, а крім того удержувати свої приватні школи".

У кращих підручниках із літератури того часу реалізовувавалися су-спільно-політичні і педагогічні ідеї, вироблені у відносно сприятливих умо-вах існування української школи в Австро-Угорщині. Українські освітяни, вчені і педагоги, прагнули формувати національно свідомі покоління школя-рів на кращих патріотично наснажених і високохудожніх творах української літератури і здобутках вітчизняної літературної критики. Хоча, звичайно, так було не завжди.

Початок ХХ ст. характеризувався остаточною перемогою над москво-фільськими вподобаннями окремих груп української інтелігенції, орієнтацією українського суспільства на одну українську літературну мову, боротьбою з полонізацією національної школи, прагненням розвивати демократичні прин-ципи освіти.

Цими ідеями були наповнені нові підручники з літератури, що розвива-ли кращі традиції навчальної книжки, закладені М. Шашкевичем, Я. Голо-вацьким, В. Ковальським, О. Торонським, О. Барвінським, П. Кулішем,

О. Огоновським та ін. У ХХ ст. навчальну книжку з літератури удосконалю-вали західноукраїнські вчені й вчителі Й. Застирець, Ю. Романчук, О. Попо-вич, К. Лучаковський, А. Крушельницький, М. Возняк, Б. Лепкий, В. Радзи-кевич та ін.

Важливе значення для вивчення літератури в школі мали літературо-знавчі і педагогічні погляди видатного письменника, критика і літературо-знавця І.Франка. Його літературні огляди, відгуки у пресі на підручники, оцінки стану викладання художнього слова залишаються актуальними для середньої і вищої школи й сьогодні. Художнє слово письменника, його лірич-ні, епічні та драматичні твори від початку ХХ ст. посіли вагоме місце у під-ручниках і хрестоматіях, збагачуючи школярів естетичними образами пре-красного, патріотично наснаженим словом, українською національною ідеєю.

Орієнтація на національну ідею пронизувала увесь творчий доробок

І. Франка, особливо яскраво спалахнувши у його поетичному слові, зокрема в політичній поезії "Не пора, не пора..."

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить!

Не пора, не пора, не пора

За невігласів лить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира, -

Для України наша любов!

Як характерну рису існування українського суспільства в Галичині тре-ба відзначити, що воно, позбавлене національної державності, створювало громадські структури самоуправління та активно підтримувало розвиток ба-гатьох напрямків українського життя у духовній і матеріальній сферах.

Погляди на зміст національної освіти, її пріоритети були справою ши-рокого кола інтелігенції, української громадськості, які не з примусу влади чи якоїсь партії ставили і вирішували актуальні завдання навчання і вихован-ня підростаючого покоління, тримали в полі зору стан освіти українських ді-тей в усій Польській державі, на Буковині і в Закарпатті. Симптоматичним у цьому зв'язку є витяг із резолюції, ухваленої загальним з'їздом вчителів Гали-чини у Львові 16 травня 1932 р. з нагоди 50-річчя освітньо-виховного товари-ства "Рідна школа". Цей документ цілком переконливо свідчить про прогре-сивні, натхненні національною ідеєю, суспільні і педагогічні пріоритети УК-раїнців Галичини у сфері освіти, про їхню стурбованість станом формування національно свідомого покоління в умовах денаціоналізації. У цьому доку-менті українці закликались:

■ домагатися такого змісту навчання і виховання (програми, підручни-ки, виховна система), щоб державні (під Польщею − О. В.) і приватні школи усіх типів і ступенів відповідали національним, культурним і суспільним по-требам українського народу та спиралися на джерела його культури і тра-диції;

■ домагатися, щоб Управа українського шкільництва була в україн-ських руках і щоб в українських школах українську молодь вчив і виховував український вчитель.

"ІІ Загальний з'їзд звертається до всіх одиниць вчителів і до всього УК-раїнського громадянства з зазивом зосередити усі сили довкола змагань за українську державну школу всіх типів, за національний зміст школи".

Цей документ свідчить про глибоке усвідомлення українською громад-ськістю національної спрямованості освіти, про громадянську стурбованість українців як нації, що живе в умовах іншомовної держави.

Організатором багатьох освітніх заходів у краї було Руське Педагогічне Товариство, яке з часу свого створення у 1881 р. діяло під різними назвами до 1939 р. (з кінця ХІХ ст. до 1912 р. воно мало назву Руське Педагогічне То-вариство, з 1912-го − Українське Педагогічне Товариство, з 1926-го − "Рідна школа"). Громадське об'єднання, діючи у складних умовах політичної кон-фронтації з польськими владними структурами за українську освіту, заснову-вало школи з рідною мовою навчання, "було найважливішим шляхом до збе-реження українцями своєї національної окремішності, формування в молоді національної свідомості та гідності".

Після поразки визвольних змагань українського народу 1917 – 1920 рр. Центральна Рада не втратила своїх завоювань у багатьох сферах народного життя, зокрема у шкільництві. Сотні українських освітян, що активно впро-ваджували національну освіту на Наддніпрянській Україні у 1917 – 1920 рр. змогли реалізувати свій досвід навчання дітей і підручникотворення у Захід-ній Україні, знайшовши тут розуміння і підтримку не тільки серед україн-ства, але до певної міри і серед польського суспільства.

Так, видатний український історик культури і церкви, церковний і культурний діяч І. Огієнко не тільки працював на викладацькій ниві в Гали-чині після ліквідації УНР, але й видавав тут книжки для широких мас україн-ського населення, закликаючи народ плекати рідне слово, культуру і школу.

Характерним для його патріотичної позиції і діяльності було видання у 1936 р. у Жовкві своєрідного катехізису – правил щодо використання рідної мови широкою громадськістю − "Наука про рідномовні обов'язки". Катехізис сповнений високим пафосом любові до рідної мови, "наріжного каменя існу-вання народу як окремої нації", без якого немає самостійного народу, а тому й незалежної Української держави.

І. Огієнко зумів розглянути практично всі напрямки взаємин українців із рідною мовою. Він розкрив взаємини держави з рідною мовою, рідномовні обов'язки кожного свідомого громадянина та десять його найголовніших мовних заповідей. Вивів такі важливі правила для українців Галичини, як "одна літературна мова, один правопис, одна вимова для одного народу", сформулював обов'язки перед рідним словом письменників, журналістів, уч-нів і студентів, практично всіх верств народу. Отже, навіть в умовах унітар-ної Польської держави українці мали можливість плекати свій національний дух.

Особливого значення надавав І. Огієнко плеканню рідного слова у шко-лі − "найсильнішому джерелу вивчення й консервації своєї рідної мови взага-лі, а літературної зокрема". Щодо дотримання норм літературної мови в під-ручниках та в інших навчальних книжках він стверджував:

■ ціле громадянство мусить пильнувати, щоб усі підручники по його школах були писані тільки соборною літературною мовою, і то такою зразко-вою мовою, щоб на ній мовно виховувалася молодь...;

■ кожна школа повинна подбати про зразковий добір книжок для шкільної бібліотеки, оминаючи все, що писане не чистою літературною мовою;

■ кожна школа мусить конче мати підручну бібліотечку для вивчення рідної літературної мови з необхідними граматиками, словниками, довідко-вими книжками й мовними журналами...".

Правила мовної поведінки українського громадянина, сповнені пафосу національної ідеї, − це критерії поведінки у найважливішій галузі національ-ного буття, у мовній сфері. Позиції, виголошені І. Огієнком, мали вагомий вплив не тільки на українців в Галичині. Вони й сьогодні, на початку ХХІ ст., залишаються актуальними для виконання українцями в західній діаспорі, ста-ють важливим чинником виховання широких народних мас у незалежній Ук-раїні, де національна ідея стає провідним фактором формування молодого покоління. Як бачимо, духовна єдність українського народу забезпечувалася всупереч багатьом негативним чинником силами провідних діячів україн-ської культури.

Суспільно-політична активність українців у Галичині, педагогічні тра-диції минулих десятиліть безпосередньо впливали і на зміст підручників з лі-тератури, на їхнє призначення у сфері формування світогляду і художніх сма-ків українців. Про пошуки нових за змістом підручників з літератури, які б відповідали вимогам часу, педагог Й. Застирець на початку ХХ ст. писав: "Брак відповідного короткого підручника історії нашої словесності відчувала наша суспільність від довшого часу взагалі, а молодь обох полів (статей − В. О.) в особливості.

...Підручники гімназіальні подають справді багатий апарат науковий, але з предовгими вступами, в котрих русин-учень при наших обставинах не може орієнтуватись, не говорячи вже о студентах інших народностей в неруських гімназіях".

Такий підручник, який би враховував потреби певного типу учнів, Й. Застирець видав 1902 р. власним коштом. Автор-укладач чи не вперше в методиці української літератури прагнув створити навчальну книжку, так би мовити у скороченому варіанті, для учнів-неукраїнців, які в неукраїнських гімназіях Галичини могли б опановувати українське художнє слово.

Серед джерел, що увійшли до змісту підручника, Й. Застирець називає лекції О. Огоновського і О. Колесси, професорів Львівського університету, а також власні дослідження літературно-художньої творчості.

"Історія..." Й. Застирця, − це, власне, хрестоматія, яка охоплює, за класифікацією упорядника, староруський період її розвитку до кінця XVI ст. (Берестейська унія), потім наступний період − псевдокласицизм (від 1696 р. до появи "Енеїди" І. Котляревського) і, нарешті, третій період − від 1798 р. "по нинішній день" − початок ХХ ст.

Слід відзначити, що автору не вдалося перебороти деякі з не найкращих традицій підручникотворення в Галичині у попередні десятиліття. Так, зокрема, до книжки введено не тільки найвидатніші явища українського художнього слова, але й такі, що не витримували перевірки часом як малохудожні чи належні до відкинутого вже на той час українською інтелігенцією москвофільського письменства. Такими були введені до підручника твори Б. Дідицького, Д. Зубрицького та ін.

Підручник викликав гостру критику з боку І. Франка щодо його невисокого мовного рівня та маси фактичних помилок у критичних текстах, дібраних автором-укладачем. Від цієї критики Й. Застирця не врятували ні позитивні відгуки на рукопис книжки шкільних інспекторів, ні архієпископське благословення, яке, як він пише у вступі, прийшло до нього в час друкування підручника.

І. Франко гостро критично, виявляючи свій принциповий погляд на роль і зміст навчальної книжки для школи, вказував у своїй рецензії: "...а, мабуть, єдино в ній ( у книжці − В. О.) цілі, щоб задокументувати, як мало руської мови і літератури вміють тепер деякі гімназіяльні вчителі сього предмета" і далі: "...приходилося б корегувати майже кожну сторінку...".

Й. Застирцю І. Франко протиставляє позитивний приклад навчальної книжки з літератури О. Барвінського, про якого він пише у рецензії: "...такі огляди далеко ліпші, ніж сей (тобто Й. Застирця − В. О.), находяться в читанках О. Барвінського".

Отже, спроба урізноманітнити зміст навчальної книжки з літератури, зробити його цікавим для учнів-неукраїнців автору-укладачеві вдалася не зовсім: підручник не витримав високих вимог щодо мовної культури та засвідчив ряд прикрих фактичних помилок.

Слід додати, що спроби повернення на уроках літератури до деяких забутих засобів і прийомів, властивих словесності як навчальному предмету, постійно виринають протягом усього ХХ ст. у методиці літератури, затухаючи і з'являючись знову, звичайно, за певної демократизації в освіті, в умовах вибору.

Серйозне літературно-мовне розширення у книжці Й. Застирця могло б мати значний сенс у старших класах шкіл і гімназій, якби не та обставина, що підручник призначений дітям 5 класу. Сьогоднішня ж психолого-педагогічна наука таких перевантажень не вітає. До того ж на початку ХХ ст. цей підхід до вивчення словесності був прийнятним літературознавством і мовознавством, але не шкільною практикою.

Цікавим фактом для історії становлення підручника з літератури на поч. ХХ ст. є хрестоматія "Взори позії і прози" К. Лучаковського, викладача класичної філології, призначена для 5 класу середніх шкіл.

Ця книжка цікава перш за все тим, що К. Лучаковський широко поєднав принцип вивчення української літератури із зарубіжною європейською. Хрестоматія викликає певний інтерес підходами до засвоєння літературознавчої термінології, обсягом і характером залучуваних до вивчення у середніх класах творів вітчизняних письменників.

Укладач прагнув охопити широке коло зарубіжних письменників, поміщаючи їхні твори поруч з аналогічними за жанрами творами українських авторів. Так, зокрема, у розділі народної й авторської поезії поруч з українськими епічними творами він вміщує уривки з Гомерової "Одісеї", а поруч із драматичними − "Енеїду" Вергілія. У розділі балад автор подає для порівняння з українськими творами "Короля Ліра" Шекспіра.

Серед включених до хрестоматії авторів ми бачимо твори Байрона, Квінта Горація, Піндара, Вергілія, Сервантеса та ін. Отже, давня плідна традиція включення до навчальних книжок творів зарубіжної літератури від часів Київської Русі ("Ізборники Святослава") простежується через середні віки у навчальних книжках із риторики, граматики, поетики, у ХІХ ст. через підручники В. Ковальського та О. Торонського, на початку ХХ ст. − у хрестоматії К. Лучаковського.

Відзначимо, що протягом ХХ ст. ця традиція − один із провідних принципів вивчення літератури в школах України, а на кінець ХХ ст. зарубіжна література стає окремим самостійним предметом, збагачуючи українських школярів високими досягненнями і світового художнього слова.

Цікавим і перспективним у посібнику К. Лучаковського є підхід до шкільного курсу літератури як до словесності − інтегрованого курсу мови і літератури. Це проявляється у тому, що учням пропонуються не лише твори художнього типу, але й науково-публіцистичного як зразки різноманітних стилів української словесності. Так, в другому розділі хрестоматії можна побачити нарис із подорожніх вражень М. Грушевського "Венеція", історичне оповідання І. Кокорудза "Мікени", нарис Я. Окуневського "З подорожі по Єгипту", уривки з подорожніх записок Є. Олесницького "Вибух Везувія" та ін. Автором включено до хрестоматії листи Т. Шевченка до М. Костомарова, лист В. Барвінського до Л. Гусара, а також уривки з щоденника Т. Шевченка та ін.

Значний вклад в українське підручникотворення на поч. ХХ ст. вніс відомий письменник, педагог і громадський діяч А. Крушельницький. Його букварі, читанки і підручники з літератури прийшли замість навчальних книжок О. Барвінського, О. Огоновського, О. Партицького та інших вчених-педагогів і вчителів-практиків.

А. Крушельницький мав значний досвід педагогічної діяльності, який нараховував понад 30 років. Протягом цього часу він працював учителем у кількох галицьких гімназіях: в Ярославській, Коломийській та Рогатинській. Директором − у Станіславській, Рогатинській та Городенківській.

А. Крушельницький уклав і видав на початку ХХ ст. "Руську читанку для 1-го класу середніх шкіл", "Українську читанку для 4 класу", здійснив видання серії книжок дитячої літератури "Нашим найменшим" та "Читаночки української дитини".

Про використання підручників А. Крушельницького в одній із галицьких гімназій у перші десятиліття ХХ ст. свідчить педагогічне дослідження Е. Клоса і І. Курилка, які писали: "Рідну літературу в гімназії вивчали з читанок О. Барвінського та книги К. Лучаківського "Взірці прози та поезії для 5 класу шкіл середніх", а також із "Староруської хорестоматії для висших кляс" О. Огоновського. У 1911/12 шк. р. в УАГ поступово починають вводити для вивчення української літератури читанки А. Крушельницького, які спочатку витіснили старі читанки із молодших класів, а з 1913/14 шк. р. стали єдиними книгами для вивчення літератури в усій нашій гімназії...

Ці підручники, укладені з глибоким знанням справи та розумінням психології підлітків, зробили вагомий внесок у методику викладання української мови та літератури в гімназіях".

Сучасний дослідник творчості А. Крушельницького Микола Дубина дав високу оцінку підручникотвірній праці педагога: "З-поміж відомих читанок ці (А. Крушельницького − В. О.) виразно відрізнялися логічністю педагогічних засад, продуманістю композиції і більшою насиченістю творами (чи фрагментами з них) українських митців, багатьма взірцями народонопоетичної творчості. В них була найширше представлена література Наддніпрянської України, і зокрема творчість Тараса Шевченка. За правдиве її висвітлення в західноукраїнському літературознавстві, і зокрема на сторінках підручників з літератури, А. Крушельницький боровся впродовж усього свого життя".

Видані Крушельницьким підручники і посібники переходять межі Галичини, стають популярними на Наддніпрянській Україні у часи УНР, а також у західній діаспорі.

Важливим внеском у шкільне вивчення літератури була праця відомого українського літературознавця М. Возняка − підручник-хрестоматія "Старе українське письменство". Робота ця була створена вченим на основі власного широкого і глибоко наукового курсу тритомної "Історії української літератури", виданої у 1922−24 рр.

"Старе українське письменство" було видано 1922 р. у Львові громадською організацією Українське Педагогічне Товариство. В книжці простежується широкий науковий історико-літературний підхід до становлення українського письменства від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

За науковою глибиною і широтою охоплення досліджуваного матеріалу ця навчальна книжка далеко виходила за межі потреб звичайної середньої школи. Глибокий коментар до історії українського письменства та зразки текстів, які подаються в уривках-оригіналах, а також тлумачний словник старих давньоруських слів надавали підручнику наукового значення. Літературний процес розглядається автором на широкому тлі української духовності, зокрема розвитку української освіти в різні часи.

Розділами цієї навчальної книжки є "Давня доба (віки ХІ-XV)" і "Середня доба (віки XVI−XVIIІ)". За жанрами та типами художньої творчості давня доба представлена церковним письменством, перекладною літературою, повчаннями та проповідями, житіями і легендами, літописами, посланнями і дружинним епосом. Середню добу представлено письменством першого відродження, творами представників Київської Академії, шкільною драмою й початками комедії, письменством історично-національної традиції, поезією мандрівних студентів та дяків і творчістю Г. Сквороди.

Періодизація української літератури у праці М. Возняка випливає з його наукових уявлень про закономірності розвитку історії українського народу, розвинутих в історичних працях М. Грушевського та в історико-літературних дослідженнях І. Франка. Методологічні підходи історика літератури пізніше явно не влаштовували радянських літературознавців, які охрестили його принципи аналізу української літератури буржуазно-націоналістичними, такими, що ворожі вимогам радянської науки.

Особливо гострій критиці піддавалися погляди вченого на автохтонність українського народу та споконвічність української мови, яка виникла ще в доісторичний період, а не в середні віки, як це стверджували радянські вчені. "Зрозуміло, − писав зверхньо один із них, − що, на думку М. С. Возняка, і українська мова є "споконвічною" мовою Київської Русі, а література Київської Русі − "специфічно" українською літературою, продуктом "специфічного українського національного духу, так само, як і найдавніший билинний епос. Великороси прийняли, мовляв, "готову" українську культуру і літературу і "пристосували їх до свого особливого характеру".

Утвердження ідеї споконвічності українства на своїх землях явно не подобалося адептам радянського літературознавства, які разом із владою плекали антигуманну ідею створення єдиного радянського народу, звичайно, з єдиною російською мовою спілкування, народу, позбавленого власної історичної пам'яті та національної свідомості.

Хоча "Історія літератури" М. Возняка написана на початку 20-х рр., вона була для радянської науки більмом в оці і в пізніші часи, аж до розвалу СРСР. Тому радянські літературознавці не забували підтверджувати свою лояльність до влади саме на критиці поглядів М. Возняка, тим паче, що галицький літературознавець був живий до поч. 50-х рр. і доступний для їхньої голобельної критики. Такий щасливий момент вони ніяк не могли ігнорувати і по черзі протягом десятиріч, уже й після смерті літературознавця, вправлялись у демонстрації вірності марксистсько-ленінській ідеології. Деякі з них навіть вимагали публічного каяття перед усім народом: "Але для того, щоб усунути будь-які непорозуміння, − виголошував у 1950 р. дійсний член АН УРСР М. К. Гудзій, − і для того, щоб, спираючись на науковий авторитет М. С. Возняка, апологети українського націоналізму не знаходили собі підтримки в його працях, йому слід було б прилюдно відмовитись від тієї націоналістичної ідеології і від тих методологічних помилок, якими пройнята його книга".

До кінця 30-х рр. підручник-хрестоматія М. Возняка активно виконував у школах Галичини свою важливу науково-педагогічну справу: він формував історичний світогляд, національну свідомість і високі художні смаки підростаючого покоління українців на кращих зразках національної літератури.

Цікавою і, як виявилося згодом, вдячною справою було видання "Першої лемківської читанки" для малої західної гілочки українського народу − лемків. Ця книжечка, що була розрахована на дітей і дорослих, знайомила їх із історією, культурою і літературою краю, давала спільні історико-етнічні ознаки, що органічно єднали Лемківщину з Україною. Вона була видана у Львові 1934 р. Іваном Тиктором у серії книжок бібліотеки "Наш лемко".

У читанці представлено ряд художніх творів, оповідань і віршів, лемківських письменників − В. Гливи, О. Костаревича, Ю. Тарновича, С. Верхоляка, Г. Маринді, Л. Гірняка та ін., з яких постає трагічна історія маленького народу, відірваного від матері-України. У читанці вміщено рекомендації для успішного ведення сільського господарства, як доглядати за худобою, як написати скаргу тощо. Є навіть анекдоти з народного життя.

Видання читанки для лемків носить прогресивний і гуманний характер, як і аналогічні видання для русинів-українців у Воєводині (СР Югославія, м. Нові Сад ). Хоча ця частина українського народу географічно і відірвана державними кордонами від України і за довгий час цієї відірваності там розвинулася власна говірка й своєрідна літературна мова, все ж цей невеличкий народ не забуває свою давню батьківщину, шанує її мову і видатних письменників.

Слід зазначити, що до навчальних посібників, які використовувались на уроках літератури в Галичині, належали науково-популярні історично-літературні дослідження Б.Лепкого, що мали педагогічне призначення. Це, зокрема, "Начерк історії української літератури" (ч.1, 1909 р.; ч. 2, 1912 р.), "Маркіян Шашкевич" (1910 р.), "Нарис української літератури" (1930 р., польською мовою), "Наше письменство" (1941 р.).

Погляд на розвиток методики викладання української літератури в Галичині не може бути повним без урахування тогочасних досягнень методики польської літератури. Та історія впливів на розвиток вітчизняної методики літератури європейських досягнень ще чекає на своїх дослідників. Ми ж обмежуємося деяким переліком та коротким коментарем до праць польських вчених-методистів в Галичині, що до певної міри висвітлює контекст розвитку нашої педагогічної науки на поч. ХХ ст.

Так, зокрема, у польських школах Західної України вчителями-словесниками використовувалися методичні праці таких вчених, як Е. Естковський ("Методика письма і читання"), П. Хмельовський ("Методика історії літератури польської"), Л. Скочиляс ("Як пояснювати поетичні твори в школі", "Вивчення повісті в середній школі"), К. Войцецький ("Літературний розбір у школі. Підручник для вчителів") та ін. Перелічені праці далеко не вичерпують методичних видань для польських вчителів-словесників, але вони, без сумніву, використовувалися польськими вчителями у кінці ХІХ − поч. ХХ ст. у Львові, де й досі з тих часів знаходяться у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Деякі з них були видані у Львові, деякі − в інших містах Польщі. Загальна їхня спрямованість полягає в допомозі вчителям у викладанні польської літератури: її історії та деяких жанрів.

Так, у посібниках Л. Скочиляса " Вивчення повісті в середній школі" вирішуються актуальні для того часу проблеми навчально-виховного характеру, зокрема такі:

критика звичайних методів вивчення літератури;

гедонізм як наступність асиміляції;

зміни психіки молоді під впливом гедонізму;

бібліотека − осередок контролю за учнівськими враженнями.

Автор "Літературного розбору в школі" К. Войцецький розглядає проблеми вивчення польської літератури як специфічного шкільного предмету з урахуванням досвіду вивчення словесності у кількох країнах Європи: у Франції, Швейцарії та Німеччині. Він аналізує програми з літератури та розглядає вимоги до викладання літератури міністерств освіти цих країн, зміст шкільних реформ і найбільш відомі дискусії з приводу викладання літератури як шкільного предмета.

Сьогодні вершинним досягненням польської педагогічно-методичної і літературознавчої думки є видання 2001 р. "Metodyka literatury" у 2-х томах. Здобутки польської науки середньої і вищої школи в галузі літературної освіти за понад 150 років тут представлено повно і широко. З цього видання можна скласти уявлення про вагомі досягнення польської науки, а також відчути гостру необхідність порівняльного аналізу досягнень польської та української наукової думки в цій галузі народної культури.

Отже, методика і практика вивчення рідного письменства в Галичині в першій третині ХХ ст. знаходились у колі європейських традицій вивчення літератури, орієнтувалися на них, творячи власну теорію вивчення рідної літератури і власні підручники з цього предмета для школи.

У Галичині ще з середини ХІХ ст. видавалися читанки найрізноманітнішого спрямування і призначення, вони використовувалися і в перших десятиліттях ХХ ст. і поділялися на:

навчальні книги-підручники для всіх типів шкіл та гімназій, для професійної освіти;

для дошкільного і позашкільного читання;

читанки для родинного читання;

книги-читанки для дорослих з різноманітними освітніми завданнями: етнічно-національними, професійними, побутовими (для селян і міщан) та ін.

Західноукраїнська освітянська думка протягом десятиліть плекала і розвивала підручник із літератури. За свідченнями сучасного дослідника галицьких читанок Г. Корнєєвої, з 1850 по 1939 рр. у бібліотеках Львова було розшукано і досліджено близько 130 видань та перевидань українських читанок, друкованих спочатку у Відні, потім у Львові, а в поодиноких випадках у Станіславі, Косові, Коломиї, Володимир-Волинському.

Протягом першої третини ХХ ст. змінювалася тематико-жанрова структура читанок, галицькі вчені і методисти поступово переходили від уявлень про вузько-локальний характер літератури, обмежений західноукраїнським регіоном, до розуміння загальноукраїнського літературного процесу. Якісно змінюється у навчальних книжках із літератури культура мови: вона стає на початку ХХ ст. загальноукраїнською. Вдосконалюється спосіб подання матеріалу, тематико-жанровий підбір творів для вивчення, враховуються психолого-вікові особливості дітей різного віку. До шкільних читанок і підручників із літератури активно включається дидактичний апарат, що інтенсифікує навчання і розвиває самостійність мислення учнів.

Читанки і підручники з літератури в першій третині ХХ ст. виконували у західноукраїнському суспільстві важливу роль національної освіти і виховання, сприяли розвитку естетично-художніх смаків та формуванню історичної пам'яті.

Лекція № 31

Тема: Еміграційна література.

Організація МУР, „празька поетична школа” української поезії

Мистецький український рух

Друга світова війна завдала нищівного удару по українській літературі. Окупація Волині та Галичини більшовиками знищила всю пресу, яка видавалася на цих землях, а більшість критиків та письменників змушені були емігрувати. За часів німецької окупації була виключена можливість заснування та роботи різних літературних груп і організацій. Був дозволений лише Союз письменників та журналістів з осередком у Львові. На іншій території України українська література не визнавалася і тому була неможливою будь-яка легальна видавнича діяльність. Спроби організувати незалежні українські видання(“Українське слово” та “Літаври” у Києві) були подавлені, а видавці та редактори знищені ( Олена Теліга, Іван Ірлявський та ін.). У Західній Україні режим окупації був трохи ліберальніший: дозволена самостійна видавнича діяльність (“Українське видавництво”). Але попри всі негаразди було створено низку творів, відзначених та нагороджених. Представники української інтелігенції в еміграції намагалися консолідувати мистецькі сили, щоб далеко від рідної землі підтримувати та розвивати українське слово. Так у вересні 1945 році, в місті Фюрті(Німеччина) було засноване літературне об'єднання українських письменників в еміграції МУР(Мистецький Український Рух), який ставив перед собою мету: у високомистецькій та досконалій формі служити своєму народові, відкидаючи при цьому все, ідейно вороже українській ідеї. Об'єднання було відкрите для всіх діячів слова та художників.

Ідея створення Мистецького українського руху належить групі літераторів, які опинилися за межами Радянського Союзу після війни: І. Багряного (голова об'єднання), В. Домонтовича, Ю. Косача, І. Костецького, І. Майстренка, Ю. Шереха (Шевельова). . Очолював організацію, що нараховувала бл. 60 членів, У. Самчук. МУР намагався об'єднати всіх визначних українських письменників за кордоном, які стояли на засадах національної ідеології, та стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямків у тогочасній українській еміграційній літературі.МУР був організацію, яка мала б консолідувати українських культурних діячів, безвідносно до їхнiх ідеологічних переконань. З МУРом пов’язані імена таких першорядних письменників, як Віктор Петров- Домонтович, Ігор Костецький, Євген Маланюк, Юрій Шерех-Шевельов… Всі вони активно співпрацюють у багатьох мурівських журналах, зокрема в мюнхенській «Арці», яка була одним iз кращих українських видань ХХ століття. І взагалі, це є перша післявоєнна літературна організація.

Митці, які входили до Муру, були свідомі того, що мали виконувати провідне завдання: мистецькими засобами творити синтетичний образ України, її духовність у минулому, теперішньому та майбутньому. Завдання українського мистецтва, як вбачали засновники Муру, в основному ті самі, що і десяток років тому: беззастережно, повно та віддано стояти на сторожі інтересів нації, що боролася в усі часи за утвердження себе в правах, які їй належать. Мур об'єднував митців різних стилів та напрямків саме для того, щоб підкреслити, загострити, збагатити всі стилі, ідеї та напрямки. І завданням, яке ставила перед собою організація, було: велика свобода в ідеї та вислові, повний творчий вияв особистості. Відкидалася будь-яка політична заангажованість, література повинна перестати служити політиці.

21 – 23 грудня 1945р. у Ашаффенбурзі був проведений Перший з'їзд організації поетів та письменників “Мистецький український рух”, головою якого було обрано Уласа Самчука. При націоналістично зорієнтованому “Часі” виходила “Мала бібліотека Муру”. Саме тут вийшли друком: вступ до “Попелу імперій” Юрія Клена з післямовою Г.Шевчука, розділи з “Юності Василя Шеремети” У.Самчука з післямовою Б.Подоляка, “Оповідання про переможців” І.Костецького з післямовою В.Державина. При демократично зорієнтованому часописі “Наше життя” вийшла друком новела Ю.Косача “Ноктюрн б-моль” з післямовою Г. Шевчука. Загалом у “ Малій бібліотеці Муру” було заплановано понад двадцять книжок.

Пізніше була створена видавнича комісія Муру, яка давала дозвіл поставити на виданні марку “Золота Брама”, що свідчило про апробацію даної книжки Муром і гарантією високого рівня твору. З цією маркою вийшло чимало видань.

Організація українських письменників в еміграції пережила багато внутрішніх та зовнішніх суперечностей і труднощів. Через фінансові труднощі всі її періодичні видання були неперіодичними. Окрім серії “Мала бібліотека Муру”, видавалося також декілька газет та журналів: “Рідне слово”, “Українська трибуна” (Мюнхен), “Заграва” (Авсбург), “Літературно-науковий вісник”(Гайденава), “Українські вісті” (Ульм), “Неділя”(Авсбург), “Час”(Фюрст). Виходив журнал “Литаври”(Зальцбург), де співробітничали Юрій Клен, І.Кошелівець, Ю.Лавріненко, І.Качуровський. Найбільш представницькою була “Арка”, що виходила у Мюнхені, і проіснувала аж два роки (1 9 47-1949). Тут з'являлися художні твори, рецензії, мистецтвознавчі, філософські та культурологічні статті, критичні огляди. У 1946р. І.Качуровський підготував та видав збірник “Хорс” і “Календар-альманах за 1947 рік”.

У березні 1947р. в Ульмі відбувся другий з'їзд Муру, головою якого знову було обрано У. Самчука, заступником Ю.Шереха. Центром уваги з'їзду були літературно-творчі питання: доповіді Ю.Шереха “Року Божого 1946”, В.Державина “Наша літературна проза 1946 – початку 1947 року”. Обидві доповіді були продовженням дискусії в межах Муру. Спеціальна доповідь Ю.Косача про “Обрії нової драми” була присвячена обговоренню проблем сучасної західноєвропейської та української драми.

У Майнц-Кастелі у листопаді 1947р. було проведено драматичну конференцію. Це була перша спроба (і єдина за всю історію існування Муру) перейти від критико-теоретичних питань до обговорення конкретних творів. На цій конференції, окрім творів “Домахи” Л. Коваленко, “Morituri” І. Багряного, “Близнята ще зустрінуться” І.Костецького, була прочитана драма У. Самчука “Шумлять жорна”. Цей твір так і не побачив світу після переїзду письменника до Канади; є примірник часопису “Вежі”, де було надруковано лише частину драми.

У ІІ пол. 1947р. почав виходити літературно-мистецький місячник “Арка”, що був задуманий спершу при газеті націоналістичного спрямування “Українська трибуна”. Але через певні обставини журнал почав виходити у співпраці з видавничою комісією Муру. Головним редактором журналу був В. Домонтович, якого пізніше замінив Ю.Шерех. Хоч журнал мав успіх серед інтелігенції, через грошову реформу в Німеччині він припинив існування. У квітні 1948 р. на третьому й останньому з'їзді Муру почали проявлятися особисті конфлікти, створені переважно політикою партій, що призвело до загибелі організації.

«Празька школа» поетів в українській літературі – феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо по-в'язаний з процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української політичної нації. Будь-яку розмову про феномен творчості «пражан» годі починати без ґрунтовного аналізу тієї суспільно-по-літичної ситуації, в якій опинилася міжвоєнна Європа. Насамперед, це зумов-люється тим, що ідейно-естетична платформа поетів «Празької школи», пев-ною мірою, була дотичною до ідеологічного характеру мислення, а їхня твор-ча практика досить активно вбирала провідні політичні, культурологічні, фі-лософські ідеї, які породжував європейський інтелект.

Перша світова війна – як прояв небувалої досі «системної» цивілізацій-ної кризи – в художньому та інтелектуальному мисленні викликала своєрідну агонію, пов'язану із загибеллю Старого світу, загибеллю «фаустівської» ци-вілізації (Шпенглер), яку переживали філософи, художники, письменники. Рільке, Мандельштам, Тракль, Бенн, Мунк, Шестов – яскраві приклади цьо-му. Виникає особливий тип історіософського світогляду – катастрофізм. Оте спустошення, яким виявилася дійсність – дійсність початку XX століття, ко-тра була вражена масовими психозами, логоцентристськими, раціоналіст-ськими «експериментами» у всіх сферах життя людини і котру Томас Стернз Еліот правдиво виразить метафорою «безплідної землі», – для «Празької школи» було сфокусоване на національній трагедії українства, через призму чого сприймалися європейські «сутінки».

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світо-глядом поетів, а саме – Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Л. Мосендза, Ю. Клена, О. Ольжича, Н. Лівицьку-Холодну, Ю. Липу, О. Стефановича, О. Лятурин-ську, Г. Мазуренко, О. Телігу, А. Гарасевича та ін., уперше була вжита про-фесором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945 – 1947)», отже, зваживши на час і дату її написання, несла, певною мірою, репрезентативний та осмислений характер. Ця назва відобра-жала незаперечне літературно-мистецьке явище і конституювала його ідейно-естетичну самобутність. Попри те, що навколо поняття «Празька школа» то-чилися різні суперечки, – закидали, що як літературний гурт чи осередок «Празька школа» не існувала, оскільки не виробила жодних маніфестів, про-грам та інших документів, які підтверджували б її соціо-літературне функціо-нування, – тим не менше, не викликає жодного сумніву, що «пражани» були своєрідним «творчим клубом», в якому циркулювалася низка художніх, філо-софських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмов-никами. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, перед-бачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самос-тійні художні практики «пражан», об'єднані лише певними загальними риса-ми.

Ще одним суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивіду-альних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятурин-ська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська госпо-дарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогіч-ний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазурен-ко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазурен-ко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегапо-лісів українського наукового, літературного та політичного життя на емі-грації.

Проте, в літературознавчій науці існують певні розбіжності щодо чітко-го окреслення «Празької школи» як колективного феномена. Скажімо, до-слідник Микола Нервлий у своїй розвідці «Празька поетична школа» до цієї групи літераторів зараховує І. Ірлявського, І. Наріжну, І. Колоса, М. Гриву, натомість відсторонює від неї Ю. Липу та Н. Лівицьку-Холодну (вочевидь, за «розкольницьку» лінію – створення варшавської літературної групи «Танк»), На нашу думку, творчий доробок Ірини Наріжної та Максима Гриви так і не визрів із літературного початківництва до оригінальної творчості як самобут-ньої художньої моделі, а поезії Івана Колоса взагалі близькі до графоманії, не кажучи вже й про те, що цей автор украй мляво брав участь у літературно-мистецькому житті еміграції, а в повоєнні роки свідомо порвав будь-які кон-такти зі своїми приятелями та українськими літераторами, і, як багато інших початківців, виявився випадковою постаттю у діяльності «Празької школи».

Ще перші інтерпретатори творчості поетів «Празької школи» відзна-чали посилену увагу до історичного, як не лише до минулих епох, але й кон-тинуальної, цілісної картини національного буття.

Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чітки-ми просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм як особливий тип філо-софського, культурологічного, художнього мислення має давнє походження, і в цьому сенсі поети «Празької школи» є продовжувачами унікальної інте-лектуальної традиції. Перші спроби історіософського осмислення реальності були помітні ще в античності (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм набуває за доби романтизму та німецького ідеалізму. У філо-софських розробках Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного набуває концептуального значення. Ще в руках романтиків, як пише історик філосо-фії Віндельбанд, «історичне дослідження перестало бути зібранням курйозів, і саме через те, що вони підвели під нього філософський масштаб загального розвитку».

Будь-яке ж осмислення історії як універсальної схеми поступу чи ста-новлення тих чи інших соціокультурних, етно-національних тощо феноменів передбачає, в першу чергу, визначення її суб'єкта. Історіософська чи мета-історична поетика творчості пражан уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією. Оскільки нація, за пражанами, проголошується основною «персоною» історії, зрозумі-ло, що остання прочитується чи художньо реконструюється ними в площині національного буття як єдиного реального простору існування.

З'ясування інтелектуальних ідеалів та переконань пражан важливе хоча б із тієї причини, що достатньо повнокровно відображує ту творчу, ідейну чи навіть ідеологічну атмосферу, в якій працювали поети. Національне буття пражани уявляли як тяжкість, на котру впродовж історії впливали різноманіт-ні чинники: візантійський вплив на становлення культури, варязький вплив на зародження адміністративної та військової традиції, Дике поле (степ) – ко-чівники, які хвилеподібно вривалися на терени України, після занепаду київ-ської княжої держави та королівства Данила Галицького – небезпека інозем-ної інтервенції з боку поляків, угорців, а після Переяславської угоди 1654 ро-ку – початок московського володарювання.

Якщо врахувати й те, що поети-пражани за життя стали свідками краху державних інститутів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і поневолен-ня України радянським режимом, стає цілком зрозуміло, чому в поетиці їх-ньої творчості загострюється почуття трагічного, котре набуває подекуди гі-перболізованих форм і перетворюється в надзвичайно напружену метаісто-ричну «матрицю». Трагічне є наслідком конфлікту реального та ідеального і виникає на фоні конкретного історичного фактора. В основі трагічного – су-перечність, яка породжує страждання або ж відчуття катастрофи. Крім того, трагічне пов'язане з активними діями людини, крах намірів якої увиразнює й загострює колізію трагічного, особливо тоді, коли звершуються «великі спра-ви». Відтак трагічне цілком сонорне з піднесеним, бодай утому, що воно не-від'ємне з ідеєю величі та достоїнства людини. Що ж було піднесеним для «Празької школи»? Насамперед – боротьба за власну «землю обітовану» – за державу, бо лише ця ідея мала для них сенс і вирішальне значення. Ще Ге-гель називав державу «дійсністю моральної ідеї», моральним духом, стверд-жувальною волею, яка «мислить і знає себе, виконує те, що вона знає». Не-дарма ж Євген Маланюк в одній із поезій зізнається: «Я волю полюбив дер-жавну». Тому трагічне для пражан є ознакою загальноісторичного, універ-сального розвою, оскільки поразки зазнала споконвічна боротьба, й епохаль-ною колізією трагічного є втрата державності, а відтак – втрата сенсу буття. Тут варто торкнутись іще однієї площини, яка є ключовою для творчості «Празької школи», – це психологеми степу. В історичній долі України вирі-шальну роль відігравали дві основні культурно-цивілізаційні, антропологічні домінанти: осілість і переміщення. Перша знаменує собою наявність хлібо-робсько-земельної традиції (характерна для європейської спільноти), друга – рухливо-кочівницької (показова для азіатського світу). Якщо ж такі супереч-ності охарактеризувати ментально, то це буде конфлікт індивідуального світу з колективістським. У російського культуролога В. Топорова є слушне заува-ження, що основною ознакою степу є «безмежність (в екстенсивному плані) й особливо (в інтенсивному плані) – коливальні рухи, які, фіксовані й візу-ально, й акустично, індуціюють відповідний ритм». Таке первинне, архетип-не визначення природи степу збігається і з розумінням багатьох представни-ків «Празької школи». Впродовж багатьох століть східні племена на терито-рію України вторгалися хвилеподібно (скіфи – сармати – алани – готи – угри – авари – тюрки – печеніги – половці – монголо-татари). Недарма у статті «Начерк культурного процесу» Євген Маланюк пише: «фатальний коридор степової полоси (курсив авторів – А.Д., О. А.) . творив як би постійний топо-графічний «протяг», що як би «втягав» собою періодичні азійські хмари та бурі, періодичні расово-чужі навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню».

Але не тільки песимізм, як може здатися на перший погляд, був прита-манний історіософській поетиці «Празької школи». Ніби бінарною опози-цією, антитезою до трагічного у багатьох поетів-пражан виступає ідея возве-личення всього героїчного, мілітарного (військового), переможного, що знала українська історія. Героїчне, по суті, постає «ідеальним часом» у поетичних візіях Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича, а в творчості О. Лятуринської на-буває частково романтичних ноток. Цим і мотивується помітна ідеалістична романтизація історичних персоналій, зафіксована чи присвятами, чи згадка-ми імен у поезії пражан (Олександр Македонський, Ганнібал, Святослав За-войовник, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Карл XII, Симон Петлюра, Беніто Муссоліні та інші). Бо тільки експансивно-пасіонар-ний ідеал вождя, лідера – для поетів – здатний надихнути мільйони на под-виги в ім'я становлення національної спільноти. Скажімо, глибоко символіч-ною для «Празької школи» є постать гетьмана Івана Мазепи. Мазепа став не просто символом хоробрості й мудрості, а перш за все фундатором націо-нальної ідеї, тим необхідним «кодом», котрий поєднав два великих «матери-ки» української історії: «давньоукраїнський» (Русь, Галицько-Волинська держава, козаччина) і «модерний» (символи якого – Шевченко, Франко, УНР, процеси становлення політичної нації у XX столітті). Код «Мазепа», за пра-жанами, ніби здійснив, якщо казати сучасною мовою, своєрідну «дефрагмен-тацію» національної історії – подолав «розрив» між державними епохами. Джерело сепаратизму, самосвідомості та етнічної пам'яті про золотий час (давні українські держави) бачив Дмитро Донцов у житті і діяльності Мазе-пи. Євген Маланюк називав великого гетьмана «людиною епілогу Козацької Доби».

Поезія «Празької школи» мала широкий резонанс на еміграції, а з по-чатком демократичних віянь в Україні – отримала численних шанувальників на Батьківщині. Поза сумнівом, представники цього літературного феномену гідно поповнили ряд української літературної класики, і не лише як послідов-ники національної традиції – традиції українського героїчного епосу, козаць-кого фольклору, творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, мілітарних пі-сень Українських Січових Стрільців, а й як останні поети-воїни – прадавня, особлива каста людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а пое-зія – митями справжності на полі честі. Також поети-пражани заклали особ-ливий тип художньої мови в XX столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні по-коління. В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань ук-раїнської літератури XX століття, пражани залишилися самобутніми й орга-нічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, котрі були їм властиві, лише поповнили невичерпальні мож-ливості українського художнього слова.

Тема: Євген Маланюк (стисло про письменника). Поезії: “Під чужим небом”, “Істотне”, “Стилет чи стилос?..”, “Земна мадонна”: художнє осмислення життєвих проблем, ностальгічні мотиви, філософічність поезій

Євген Маланюк

1879 – 1968

Протягом свого довгого і склад-ного життя, що було виткане з «перехо-дів і виходів» Євген Маланюк жодного разу не зраджував собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. Це нам доводять його поетичні книги, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті. У Євгена Маланюка, дослідника, публіциста, УК-раїнського поета у творчості існує лише один адресат і один герой – це його рід-на кохана Україна. Письменник її то ве-личає спевою Елладою, то називає її «Пріска гетьмана Петра».

А починалося дитинство Євгена Маланюка в маленькому провінційно-му містечку Новоархангельськ, яке десь далеко загубилося в степу, і довго було кордоном князівської Русі і половецького степу, Гетьманщини і Дикого поля, Запорожжя і Речі Посполитої.

Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в Архангельську. Не маючи за плечима ні університету, ні навіть гімназії, він, завдяки природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архан-городської інтелігенції. Був ініціатором фонду театру в місті, дбав про від-криття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, любив історію. А ще старожили пам’ятають його повіреним містечкового су-ду, вчителем, і … незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Цей книгозбірник теж прислужився майбутньому письменникові.

Мати Евгена Маланюка була родом із збіднілої дворянської сім’ї ко-лишніх сербських Осадчих. 2 лютого 1897 у молодого подружжя народився син Євген. Гликерія Яківна (мати письменника)принесла в сім’ю музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Мабуть, все це стало приводом того, що в місцевій початковій школі Євген Маланюк поміт-но вирізнявся між однокласниками. Але навіть не дивлячись на матеріальну скруту, батьки віддають свого старшого сина (Євген мав ще молодших бра-тів: Сергія – в 1898 році та Онисима – 1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища.

Дід Євгена Маланюка Василь був першовитоком національно-патріо-тичних рис письменника. В кінці 50-х років в одній з автобіографій поет пи-сав, що в їхньому будинку – на дві половини – у першій, дідовій, панував дух віків, а в другій, батьковій, – дух нової української інтелігенції, пробудженої 70, – 80-ми роками XIX століття, інтелігенції, яка лише піднімалася на ноги.

У роки навчання Євгена Маланюка, м. Єлисаветград славилося як куль-турний центр півдня Російської імперії. «Жодна зі столиць світу – ні Париж, ні Нью-Йорка не справили на мене такого враження, як Єлисаветград», – пи-сав у своїй автобіографії інший відомий краянін Л. Троцькій. Звісно, звучить це досить парадоксально, але деяка частина істини в тій емоційній оцінці, на-віяній дитячими спогадами, все ж існувала. Єлисаветград мав могутні теа-тральні традиції, і його не обходила жодна відома театральна трупа. У місті залишилася майже половина з 47 виставок художників-передвижників. Тут функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне і громад-ське комерційне училища були відомі в усій імперії.

Як свідчить сам Є. Маланюк, писати вірші він почав ще навчаючись у гімназії в 13 років. Мабуть найважливішим стимулом для цього стали серйоз-ні гуманітарні традиції реальної школи: живопис і театр, позакласне читання, які були предметом особливої уваги педагогів. Під час навчання Євген Мала-нюк знайомиться із творчістю видатних письменників, таких як Шпільгаген, Амічіс, Рільке, Д’орвільі, Уайльд, Гамсун, По, Гюго, Верлен, Рембо, Метер-лінка, Блок, Білий, Сологуб та інші. Хлопець обожнював читати. Пізніше в Чехії, Євген Маланюк писав у листі поетесі Наталі Лівіцькій-холодній: «Пре-са – прівічній наркоз, без якого я впадаю в апатію» (1928).

14 червня 1914 Євген Маланюк закінчив сьомий клас Єлисаветград-ського реального училища. Письменник завжди мріяв здобути інженерну професію, і тому він їде вступати до столичного Петербурзького політех-нічноого інституту. Не дивлячись на те, шо сам Євген Маланюк був родом з провінції, його знання допомогли вступити до інституту на перший курс. Та перша світова війна стала перешкодою для навчання юнака.

Доля складалась так, що 1 січня 1916р. Євген закінчив Київську вій-ськової школи, після чого послідував запасний піхотний полк. Пізніше пра-порщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний військовий список у Маланюка досить невеликий і ла-конічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами були приховані криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Однак склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воюва-ти: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки вій-ни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «крива-вий листопад» 1919 року, коли в результаті жорстоких боїв і тифу із сотень залишалося 5 – 10 бійців, а полки нараховували 50 – 60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцатипятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі і перейти польський кордон.

Певний час Євген Маланюк перебував у таборах інтернованих, які були розкидані по всій території Польщі, де письменник переживав, осмислював злети і падіння УНР. Але і після цього доля не зжалілася над письменником – йому довелося ще три роки провести у таборах. Якраз в цей час Маланюк ус-відомлює, що необхідно змінити стилет на стилос, віддавши і його і його слу-жінню Україні. Саме так і народився Маланюк-поет. Його вірші, культуроло-гічні, публіцистичні, літературознавчі статті майже кожного дня друкуються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Весел-ка».

Восени 1923 року Є. Маланюк відїзжає до Чехословаччини, щоб навча-тися там в Української Господарської Академії на гідротехнічному відділі ін-женерного факультету. Чехословаччина, завдяки політиці її президента То-маша Масарика, в той час була справжнім освітнім, науковим і культурним центром для українських емігрантів. Для тисяч біженців з України та колиш-ніх вояків українських армій в Чехословаччині відкривали школи, гімназії, інститути, академії, видавали численні українські журнали, починали видав-ництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наше суспільство», «Подєбради», «Село» та інші.

Навчання в Подєбрадах для Маланюка було не тільки часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиторіях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побра-тимів-літераторів – вже відомі сьогодні особистості: Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, Л. Мосендз, М. Чирський, М. Мухін, О. Теліга, Улас Сам-чук.

У Подєбрадах, 1924 року, поет випускає збірку віршів «Стилет і Сти-лос». Через рік Маланюк в Гамбурзі випустить ще одну книгу поезій – «Гер-барій» (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавниц-тві). В цей період мотивом поезій в українського письменника стала трагічна доля його Батьківщини. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи.

Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в неодмінній потребі бути са-ме будителем народу? Відповідь певною мірою може видатися очікуваною – в невичерпальності свого народу, своєї України. Адже віки нищення і утисків не загасили «вогонь буття» і «невичерпальний дух» нації.

У 1929 році Євген Маланюк закінчив своє навчання в Українській Гос-подарській Академії і виїжджає до Варшави для подальшого пошуку роботи. Тут він влаштовується на роботу в міський магістрат і працює на посаді інже-нера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література. Це – його світ. Кінець 20-х – початок 30-х років позначено особливою активністю літературного процесу у письменника.

Навколо Євгена Маланюка і Юрія Липи, що теж переїхав до Варшави, об’єднуються українські письменники, створюється нове літературне товари-ство під назвою «Танк». До нього входили Л. Чикаленко, М. Лівіцька-холод-на, А. Коломієць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто гостями були і Б.-І. Анто-нич та Св. Гординського. Згодом Варшавська Група почала видавати журнал «Ми». У підготовці до друку журналу брав активну участь і Євген Маланюк. Вже в першому числі видання з’явилися надруковані поезії і стаття письмен-ника.

Через суперечності в колах українських емігрантів Євген Маланюк за-лишає журнал, але не припиняє активну літературну діяльність. У тридцятих роках ще тісніші стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його «Вісник». У періодичних виданнях, збірниках з’являються рецензії, статті, переклади українського письменника. Маланюк бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культу-рологічного характеру. У сфері його наукової зацікавленості – П. Куліш, Т. Шевченко, Я. Щоголів, М. Бажан, М. Гоголь, І. Бунін – українські поети-нео-класики.

Ще перебуваючи в таборах інтернованих, Євген Маланюк познайомив-ся з польськими літераторами Ю.Тувімом, Я. Івашкевич, Я. Лехонем, А. Сло-німський, К. Венжінскім, Л. Подгурськім-Околувім але іншими. Живучи у Варшаві, він налагодив тісніші зв’язки з польськими колегами по перу. Особ-ливо дружні стосунки склалися у поета з Ярославом Івашкевичем, Юліаном Тувімом та сім’єю Марії Домбровської. У 1936 році у Варшаві була надруко-вана книга поезій Євгена Маланюка «Еллада степова» в перекладі польською мовою Ч. Ястшембец-Козловського.

Також поет був у гарних стосунках і з чеськими літераторами Й.-С. Ма-хара (вірші якого перекладав), В. Фіали, Ф. галасом, захоплювався творчістю Франтішека Шальді.

Війна і окупація Польщі примусила Євгена Маланюка шукати роботу. Певний час він працював в українській гімназії у Варшаві, підробляв на ви-падкових роботах, а іноді доводилося перебиватися і без хліба. В останні мі-сяці війни Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а отже знову збиратися в дорогу. Але через деякий час залишатися в Чехії бу-ло небезпечно. Ім’я Євгена Маланюка було заздалегідь внесено контррозвід-кою «Смерч» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емі-грантів, які підлягали депортації або фізичному знищенню.

В 1945р. Євген Маланюк був змушений залишити дім, сім’ю і податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже у Німеччині. І знову майже чотири довгих роки жит-тя у таборах. У таборових школах міста Регенсбурга Євген Филимонович вчителював. Навколо нього знову збирається коло літературної обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції – Л. Лиман, О. Зуєвський, Л. Пол-тава. Поет бере участь у створенні письменницької організації СТІНА (Ху-дожній український рух), що протягом 1945 – 1949 років працювала в Німеч-чині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А в цілому для Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень ві-ку, а його необхідно було починати заново; з чого починати, на що сподіва-тися – поет часто не знав.

На кінець сорокових люди все частіше покидали табори: де-хто відїз-жав до Латинської Америки, дехто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до США. В одному з транспортів в 1949 році відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалася його життя в Америці. Спочатку довелося працю-вати фізично. Пізніше повезли влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. Його перо, як і до цих пір, не знало відпочинку. Тільки більш ви-разно проступив ліричний струмінь, тепер вірші позначили самозаглиблення. В останнє десятиліття все частіше Євген Маланюк підсумовує пережите і зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його кри-тика спрямована на себе.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Книги поезій та прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори перекладалися ба-гатьма мовами: німецькою, чеською, російською, польською, французькою, англійською. До останнього часу ім’я Євгена Филимоновича Маланюка було невідомим лише в Україні. Але крига скресла. Прийшов час, у який так свято вірив поет. Для нього він жив і творив.