П’єса „Мина Мазайло”

1923 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло», темою якої є мі-щанство й українізація. Свою комедію письменник створив на «живому ма-теріалі», чкий дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філоло-гічним водевілем» – малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться пе-реважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки ук-раїнське суспільство готове гаяти Україною. Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи нама-галися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв ко-медії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змі-нити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його пра-вильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішен-ня Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї про-блеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його.

Тьотя Мотя обурена поведінкою Мокія, не розуміє, як на будівлі вокза-лу! можна було написати українською «Харків» (навіщо ви нам іспортілі го-род). На її погляд, українців та української мови нема, усе це – вигадка, і вза-галі «прілічнєє бить ізнасилованной, нежелі українізированной». Ії расист-ська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних тверд-женнях. її мова і не російська, і не українська, засмічена словами-паразитами, уособлює російський шовінізм. Отже, дуже багатий філологічний матеріал у п’єсі містять дискусії, в яких наступальні операції ведуть тьотя Мотя і дядько Тарас.

Усі герої п’єси причетні до процесу українізації. Головні антагоністи - батько й син Мазайли. Мину підтримують дружина Килина Трохимівна, донька Рина, тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, вчителька Баранова-Козино, а Мокія - дівчина Іля, дядько Тарас з Києва та два комсомольці, які вважа-ють, що в майбутньому прізвища взагалі відімруть. Усю трагікомічність си-туації письменник передає через філологічний конфлікт, але п’єса викликає не тільки сміх, а йпримушує замислитись, адже в ній змальовано реальні по-дії і реальна ситуація 20-х років XX століття, коли держава дозволила зміню-вати прізвища, і тисячі радянських людей рвали зв’язок з минулим, зі своїм корінням, відхрещувались від дідів і прадідів.

П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» – це сатира на міщанство, кри-тика будь-якої національної упередженості й зверхності від українського на-ціоналізму до великоросійського шовінізму.Доля української мови, як і доля нації, в усі часи складалась непросто. Які тільки культури не намагалися пі-дім'яти їх під себе й поглинути. Українську мову не визнавали («не было, нет и быть не может»), калічили неправильною вимовою, призначали для хатньо-го чи провінційного вжитку, надмірно вживали іншомовні слова, хоч не бра-кувало українських синонімів. У роки радянської влади, до прикладу, в пов-сякденному спілкуванні можна було почути просто анекдотичні «мішані» ви-слови. Та й хіба тільки в ті часи...

Усе це спадає на думку, коли читаєш п'єсу Миколи Куліша «Мина Ма-зайло». У ній відтворено ситуацію, що склалася в родині Мазайлів у 20-ті ро-ки минулого століття, у період українізації. Голова родини Мина, як і його дружина та дочка, мають цілу «трагедію» із прізвищем, яке «як віспа» у їх-ньому житті, бо як не крути, а «Мазайли» – та й годі! Це ж так не звучить і не пасує для «благороднього» дому. Сором що написати, що вимовити. З'явля-ється намір змінити осоружне прізвище на більш «пристойне», на зразок «Тюльпанов, Розов, де Розе, фон Лілієн». Проте комизиться старший син Ма-зайлів, бо він, як на гріх, захоплюється українською мовою, як і всім україн-ським, а тому до смішного болісно реагує на всякі диверсії проти. «І досади тобі на цілий день».

Поміж батьком і сином – Рина, молодша дочка Мини, яка прагне вгаму-вати сімейний конфлікт, підтакує батькові у тому, що «Мока збожеволів від укрмови», намагається відвернути брата від його чудернацьких вподобань і демонстрацій протесту. Для цього вона вмовляє подругу Улю «закохати в се-бе» навіженого брата, щоб зайняти його думки і почуття сильнішою при-страстю, ніж українофільство.

Протилежні сторони здобувають кожен по «союзникові»: Мока із залу-ченою на його бік Улею – дядька Тараса, який дуже нагадує Винниченкового героя з оповідання «Уміркований та щирий» («Геть, чортова кацапня, з на-ших українських тюрмів!»); решту Мазайлів – учительку російської, не менш категоричну у відстоюванні своєї позиції.

Урешті-решт виходить «багато шуму» майже з нічого. Щиро кажучи, читаючи п'єсу, я насміялася від душі, хоч це мав би бути сміх крізь сльози. По-перше, тому що змальовані «філологічні баталії» таки доводять персона-жів до справжніх неврозів. По-друге, гірко, що боротьба за гарну, милозвуч-ну українську мову мала стати таким неприроднім фарсом.

Власне, я не так давно зрозуміла розкіш спілкування чистою мовою – українською чи іноземною. Бо ж грамотне, вишукане усне мовлення людини неабияк впливає на те, як її слухають. А тим часом що доводиться іноді чути на вулицях! Які жахливі мовні «вінегрети», недоладності, той же суржик. Причому люди вже не відчувають цієї неоковирності, звикли до неї, та й бай-дужі. Бо ж, як вважається, є стільки більш насущних житейських проблем, то ж чи народові та урядові до таких дитячих забав, як якась там «культура спіл-кування». А на телебаченні? А у пресі? А в державних установах?

Ми продовжуємо втішати себе тим, що тональність нашої мови заворо-жує іноземців, що за мелодійністю звучання вона посідає друге місце у світі після італійської. А функціональність, вживання її у різних галузях людсько-го життя? Із цим у нас, носіїв української мови, очевидні проблеми.

І в цьому полягає актуальність п'єси Куліша, її доведеного до гротеск-ності конфлікту. Нашій державі потрібні освічені українці – політики, пере-кладачі, науковці з різних галузей, хороші вчителі, щоб ми виходили зі свої-ми надбаннями на світовий рівень, вивчали іноземні мови, але майстерно во-лоділи і пишалися рідною. І тоді ніяка універсалізація міжнародного спілку-вання не перешкоджатиме іноземцям поважати нашу культуру і нас самих.