Лекція № 29

Тема: Драматургія 20- 30р.р. ХХст. (загальний огляд).

Драматургія

У 20-х рр., крім псевдотеатру, спеціалізованому на агіт-ках, у яких прославлявся міфологізований месіанізм пролетаріату, діяли про-фесійні театри, зосереджені на художньому покликанні.

Один із них переосмислював сценічну традицію, обравши собі психо-логічно-побутовий напрям, що втілювався, – це театр ім. І. Франка, очолюва-ний Г. Юрою. Другий – обстоював експериментальні вистави, реалізовані та-лановитим режисером Лесем Курбасом, прихильником експресіоністичного реалізму, який спромігся прилучити український театр до висот світового. Йдеться про славетний «Березіль» (1922 – 1935). З його переїздом до Харкова (19261 почалася нова епоха в національній драматургії. Щасливою її сторін-кою були творчі контакти між Лесем Курбасом та М. Кулішем. Трупа «Бере-золя» прагнула цілком сучасного репертуару, осучаснювала класичну спад-щину Софокла, В. Щекспіра, Б. Шоу, І. Франка та ін., але того виявилось об-маль. її не влаштовували п'єси реалістично-побутового спрямування. Лесь Курбас змушений був переробляти для сценічних потреб поему «Гайдамаки» Т. Шевченка, роман Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс».

Тому появу М. Куліша на обрії модерного українського театру було сприйнято як навдивовижу своєчасну. Драматургові теж поталанило, адже йому трапився режисер, спроможний на прочитання художніх текстів, відпо-відне їхній жакрово-стильовій специфіці. Вже перша психологічна драма М. Куліша «97», в якій мовилося про трагедію голодомору 1921 р., поривала з нормативами традиційного театру, хоча події в ній розгорталися на побутовій основі. Одначе з'явився новий тип героя, втілений у неоднозначному образі Мусія Копистки, характер якого розгортався у сконцентрованій парадоксаль-ній ситуації, М. Куліш утверджувався в жанрі трагікомедії, суголосному ек-спериментальним, доволі ризикованим пошукам європейської «нової драми», схильний був як до гіркотної сатири («Народний Малахій», «Мина Мазай-ло»), так і до напруженої трагедії («Патетична соната», «Маклена Граса») з багатоплощинним трактуванням фатальних явищ життя.

До жанру трагікомедії зверталися й інші драматурги, як, приміром, Я. Мамонтов, котрий написав п'єсу «Республіка на колесах» у перебігу полемі-ки з Лесем Курбасом, обстоюючи своє розуміння сценічного мистецтва. Мо-дерні віяння драматургії 20-х рр. позначились і на традиційних жанрах, нада-ли їм свіжого колориту. Це стосується, зокрема, мелодрами на тему любові між людьми, які опинилися в різних, взаємоворожих «класових» таборах («Яблуневий полон» І. Дніпровського). Свою дорогу торував І. Кочерга. Ви-користовуючи традиційні жанри, він свідомо ущільнював зображувані реалії в умовних формах драматичного сюжету, висвітлював події крізь призму фі-лософського узагальнення. Головна його мета — ідея, втілена в гостроконф-ліктну ситуацію, що часто завершується несподіваним фіналом («Фея гіркого мигдалю», «Марко в пеклі» та ін. П'єси «пролетарських» драматургів тих літ нічим не збагатили української літератури, крім хіба творів талановитого Я. Галана, який, перебуваючи під впливом символізму та експресіонізму, спро-мігся написати неординарні драми (наприклад, «Дон-Кіхот з Еттенгайму», 1927).

Микола Куліш. Загальний огляд творчості.

П’єса „Мина Мазайло”:гостра сатира на новітніх міщан, що втратили глибинні знання вікових традицій народу, його культури, мови, поваги до них

Микола Куліш

(1892—1937)

Від Чаплинки до Соловків

Драматург Микола Куліш жив в епоху колосальних історичних потрясінь. Коли він був підлітком, Росією прокотилася революційна хвиля 1905 – 1907 рр, Перша світова війна запопала його у 22-літньому віці, покликавши спочатку на фронт, а потім у криваву січу класових битв... Для творчості доля визначила М Кулішеві всього десять років. Наприкінці 1934 р. його забрали енкаведисти і відправили на Соловки. Додому він уже не повернувся.

Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб на долю цієї обдарованої людини – романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців «розстріляного відродження» 20-х рр., який раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівецьці-ну людського життя, знищує цвіт національної культури, а заразом – погли-нає й ідеали його, Миколи Куліша, юності, молодості... Хлопчик з «україн-ського Техасу». Влітку 1932 р. М. Куліш разом із Ю. Яновським мандрував степами рідної Херсонщини. Побували вони й у містечку Олешки, де минали підліткові літа і юність Куліша, довго блукали просторами неповторного, пропахлого різнотрав'ям і сонцем українського півдня. Микола Гурович бага-то згадував; розповідав Яновському про свою степову Чаплинку, пригоди ди-тячих літ, про молодість, яка розчинилась у вихорі громадянської війни... Юрій Яновський тоді якраз обдумував своїх «Вершників». Перегодом оті Ку-лішеві оповіді оживуть на сторінках цього роману... Селянський син із села Чаплинка на Херсонщині (народився 6 грудня 1892 р.), Микола Куліш змалку звідав найми, і тільки в дев'ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але широкоплечий, кмітливий і впертий чабанець, якого природа наділила прекрасною пам'яттю, дивував учительку своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок. По-тяг до навчання мав настільки великий, що місцева інтелігенція зібрала для нього 100 крб. і у вересні 1905 р. він подався вчитися до Олешків.

Мати череп рік померла. Звідтоді довелося Миколі покладатися на власні сили, витривалість, почуття гідності та на свої виняткові здібності. Квартирував у добрих людей, потім якийсь час мешкав у притулку для сиріт. Згодом його пригорнула родина олешківських інтелігентів Повелів (один із предків її, француз по крові, був покараний за зв'язки з декабристами довіч-ним засланням в Олешки). Дітей тут учили співу, грі на фортеп'яно, віолонче-лі. Разом із братами Невелями, шкільними друзями М. Куліш влаштовував музичні ії театральні імпрези, сам брав у них участь. На вечірки приходили гімназисти, вчителі... Це був новий для селянського хлопця світ. Тут він зако-хався в Антоніму Невель, майбутню дружину. Туг навчався грати на скрипці. Сперечався з друзями про прочитане, ділився враженнями від творів Мольє-ра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського...

У 1909 р. Микола закінчив чотирикласну школу і вступив до 5-го класу приватної гімназії. Саме там починає виявлятися його художній і літератур-ний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карика-тури. І навіть диригує гімназійним хором! «Був він душею і розумом зовсім ие подібний до всіх, кого я тоді знала, – згадувала пізніше Алтоніна Куліш. – Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недоскона-лого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце».

Мабуть, о тій порі Микола Куліш був схожий на свого героя з «Пате-тичної сонати» Ілька Югу – романтичного юнака, який жив любов'ю і мрія- – ми, що 8 них відбивалися душі прекрасні поривання...

Влітку 1924 р. він вступив до історико-філологічного факультету Ново-російського (Одеського) університету. Невдовзі почалася перша світова вій-на.

«Блакитні й червоні мрії мої...» Замість університетських аудиторій – чотири місяці казарм, навчання в Одеській школі прапорщиків. Після її закін-чення Миколу Куліша відправляють у розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його: друзі, з якими вчився в школі прапорщиків, воюють на фронті. Куліш не витримус і просить, щоб його теж відправили на фронт.

Ішов 1915 рік. Під Смоленськом М. Куліша було тяжко поранено. Смерть чигала зовсім поруч, але доля вберегла його. У 1916 р. Куліша знову призначають на службу при штабі полку. «Миколу любили в штабі і в полку, — згадувала дружина. — Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на ге-нералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п'єси на "злобу дня", що їх виконували вояки, переодягаючися, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал...».

А тим часом війна добігала кінця. Заворушення в Росії перекинулись і на армію, там почали створюватися революційні комітети. Делегатом на вій-ськовий з'їзд, що мав відбутися в Луцьку, обрали й штабс-капітана Миколу Куліша. Висока революційна хвиля підхопила його, запаливши ідеєю соці-ального й національного визволення України.

В «Автобіографії» 1921 p. М. Куліш писав про себе, що на той час він «політично слабко був розвинений. Співчував есерам». Але в цьому не було нічого дивного: саме партія соціалісгів-революціонерів у 1917 р. була най-численнішою в Україні, оскільки її програма відображала інтереси селянства. А загалом, 1917 – 1919 pp. з їхньою надзвичайно складною мозаїкою партій-них програм, зіткненням інтересів різних суспільних станів, революційними катаклізмами, наростанням національно-демократичкого руху були дуже не-простою порою для політичного самовизначення молодого українського ін-телігента селянського кореня.

Миколу Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі. Одним із перших у своєму полку в березні 1917 р. він перейшов у револю-ційний табір, працював у полковому комітеті. Ось як зафіксував сам пись-менник хроніку тих незвичайних літ в «Автобіографії»:

«На початку 1918 року повернувся в Олешки, де приєднався до групи місцевих більшовиків і лівих есерів. Був обраний головою міського викон-кому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні 1918 р. за гетьманщини був арештований і відправлений до в'язниці, де зна-ходився до листопада. У період української Директорії за наполяганням олешківського соціалістичного блоку (більшовики, меншовики, есери) став членом Олешківської міської управи. В 1919 році від травня до червня був членом Дніпровського повітвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. В липні того ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської ор-ганізації КП(б)У і формував Дніпровський селянський полк (згодом 517-й ра-дянський стрілецький полк 58-ї дивізії. З полком брав участь у боях проти де-нікінців, починаючи з Херсона, Миколаєва і до Києва. У листопаді 1919 був відряджений полковим осередком у тил білих для формування повстанських ревзагонів. Пішки пройшов Київську, Волинську, Подільську і Херсонську губернії.

В лютому 1920 року був членом Дніпровського повітового ревкому і головою повітового раднаргоспу, офіційно вступив до партії КП(б)У в липні 1919 р.

Шкода, що М. Куліш так і не завершив свого автобіографічного роману «Тимофій Леміш», розпочатого ним ще 1918 р.! Тоді він іще не знав, що не проза, а драматургія стане його головним покликанням. На все коротке твор-че життя...

Роздоріжжя. Після громадянської війни М. Куліш працює переважно на ниві освіти. Організовує дитячі садки і школи, укладає український буквар «Первинка»... А влітку разом із дружиною, малими Олею та Володимиром переїздить до Одеси, де йому кілька років доведеться працювати інспектором губернського відділу народної освіти. Завантаженість службовими обов'язка-ми була настільки великою, а потяг до творчості ставав таким сильним, що Куліша чимраз дужче тягло до Харкова, де вирувало літературно-мистецьке життя.

«В Одесі мені холодно», – писав він на початку 1925 р. Проте саме тут, в Одесі, було завершено першу велику п'єсу – «97», розпочату ще в Олешках.

Переїзд до Харкова ускладнювався тим, що Куліш був... „солдатом пар-тії", а значить, залежав від рішень губернських партійних органів. Саме з цієї причини у квітні 1925 р. він опинився в степовому Єлисаветграді. М. Кулішу доручили очолити місцеву газету "Червоний шлях". Уже другий рік здійсню-валася політика українізації, і він мак вдихнути життя в цю, як він писан, «напівмертву газетку» Писав статті й фейлетони, організував передплату, пропагував українську мову й культуру, долаючи при цьому скепсис обива-телів... А вечорами схилявся над сторінками нових своїх комедій – «Отак за-гинув Гуска» та «Хулій Хурина». Жиїтя в закугковому Єлисаветграді давало чимало матеріалу для творів саме комедійного жанру. «Люба моя, кізячно-болотяна провінція»,—іронізував і зітхав водночас Куліш.

І все ж у серпні 1925 р. він переселився до Харкова і нарешті дістав можливість зосередитися на літературній праці. Навіть більше, незабаром він стає однією з чільних постатей у культурному і громадському житті тодіш-ньої столиці УРСР.

Кулішева драма. Колії Микола Куліш із родиною поселився у крихітній квартирці старого двоповерхового будинку на Михайлівській площі, у Хаар-кові визрівала атмосфера гострих політичних дискусій. Вони точилися і в лі-тературному середовищі. В центрі їх опинилися статті й памфлети найпопу-лярнішого українського прозаїка 20-х рр, М. Хвильового про шляхи розвитку національної культури. М. Куліш став на його бік. У січні 1927 р. був обра-ний президентом ВАПЛІТЕ.

Період з 1927 р. до 1933 р. був для нього часом душевного сум'яття, Втома, про яку він 1924 р. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповни-лася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою пожов-тневих років з її численними «гримасами». Співець комуни, М. Куліш бачив, що «село живе в злиднях дуже погано її брудно». Бачив, відчував: множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включно з духовною. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіозних, ідей. У суспільстві – як у мешканців «Санаторійної зони» М. Хвильового – наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об'єктом переслідувань.

На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро; природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з великодержавною пихою чи холуйством обива-телів-малоросів.

Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококультурною і гор-дою. Але – як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на ол-тар якої покладено молодість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадува-лася кривава сталінська диктатура? "Я люблю революцію й боротьбу. Я люб-лю партію, бо тільки на її шляхах зачатки нопого життя (хай яке далеке від нас це життя)", – писав М. Куліш до коханої жінки 1925 р., ще коли жив у Єлисаветграді. І був цілком щирий у цьому своєму несподіваному (з огляду на жанр і адресатку послання) зізнанні.

Він узагалі жив і творив «без брехні і фальші». Тим гострішою була внутрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що «червоні зорі» починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причет-ності до практики впровадження соціалізму, яка оберталася вакханалією те-рору, війною влади з власним народом. У таких людей, як М. Куліш, не мог-ли не з'явитися тяжкі сумніви («Що відбувається? І хіба за це лилася кров на громадянській?»), але ж віра в партію давно заступила віру в Бога! Дії ж Бога оскарженню не піддягають. Значить, так треба; партія не помиляється; шукай помилки в собі, а не в ній...

І Куліш теж мучився, розкаювався, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди... Вже після самогубства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голодомору, морального терору, який звалився на нього піс-ля появи пес «Народний Малахій» та «Патетична соната», а також у зв'язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжально ревізує власну твор-чість...

У певному розумінні М. Куліш був глибоко релігійною людиною – він вірив у революцію, партію, соціалізм. Але він був і митцем, щирим, талано-витим художником слова. Сідаючи за письмовий стіл, уже не так покладався на постулати своєї віри, як вслухався в голоси самого життя, ставав провідником тих голосів. Вони звучали в його п'єсах, створюючи складну і драматичну симфонію. І виявлялося, що було в ній те, що суперечило плоским постулатам віри, адже реальне життя завжди багатше за його ідеологічні інтерпретації. За письмовим столом Куліш-комуніст відступав перед Кулішем-художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси— драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.