Творчість Остапа Вишні

Остап Вишня – письменник, який у 20-х рр. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразо-во перевидавалися.

Письменник Б. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росли з кожним днем. Люди сміялись, тількп-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його "Усмішки сільські", "Мисливські", "Закордонні" та інші. У ті часи (двад-цяті роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Йо-го фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не най популярнішим після Т. Шев-ченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив».

У 1924 р. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 – 15, 1929 – 28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки крим-ські» (1925), «Українізуємось»(1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя автобіографія» (1927), «Вибрані твори»[1929), «Усмішки. Т. 1» (1929), «Виш-неві усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930).

У ті роки Остап Вишня був не єдиним представником «несєлого цеху В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Чечвянський, Кость Котко, М. Годова-нець, В. Ярошенко, О. Ковінька, П. Капельгородський – ці письменники та-кож працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну «країну веселої мудрості» |як назвав її Олесь Гончар) створив саме Остап Вишня.

Це був по-справжньому народний митець. У табірному щоденнику він колись занотував: «Скажіть усім, що я не ворог народу». То був крик його душі, зраненої тяжкими обвинуваченнями в репресійні роки.

«Думи мої, думи моїй – цей щоденник написано у 50-х рр.; там є чима-ло зайвого пафосу, удаваності й недоговореності. Це й зрозуміло: помер Ос-тап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталі-на. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати нголос те, що заховане глибоко в серці. Але є там таке щире зізнання: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш – тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ва-ганнях, – щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом пе-чальні та сумом оповиті, – щоб вони отакуньким шматочком радості засвіти-лися!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощас-тило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, – ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я – слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!».

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої прав-ди вголос. Робив те., що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Ук-раїна 20 – 30-х рр., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи се-бе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затуркане, непись-менне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життє-вих ситуаціях, їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомогою яс-кравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані на-родні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінет-ній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харкові, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив» .

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спря-мовані протії ура-патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особ-ливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистець-ких силуетів» про Петрицького, Довженка, Курбаса. Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив вІдданати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками -на своїй землі, мусили співати в єдиному хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У своєму світобаченні Остап Вишня – проникливий лірик, ніжний син своєї землі, вчарований красою природи. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміх-нувся.

Загальна тональність його гуморесок – світла, сонячна. Кількома вираз-ними штрихами він передає той чи той пейзаж:

«А сонце вище... А сонце ще вище.

Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...

І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...

А воно все вище!.. А воно ще вище!..

І все живе гониться за ним» («Кримське сонце»).

Природа ніби оживає на очах – автор щедро використовує персоніфіко-вану метафору. На тлі подібного пейзажу відразу створюється відповідний настрій, здебільшого життєствердний і оптимістичний. Бо такий настрій, всупереч усьому, переважав у світосприйманні письменника.

Жанрова своєрідність творів Остапа Вишні. У великому творчому до-робку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів в українську лі-тературу і утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що йо-го сам же і назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках опо-відачаї створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні с цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, рекон-структивні, київські, мисливські тощо.

Писав він і гумореска – невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це різновид тих же усмішок.

У ранній період творчості Остап Вишня створив чимало фейлетонів – різновид сатиричного, викривального жанру на актуальну тему («Антанта», «Муссоліні править»).

Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя н Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подиви-тися на себе мовби збоку.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, просто-тою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнан-ня й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий укра-їнський пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і україн-ський гумор – «лукавий і добродушний».

У соковитих, різнобарвних, різноголосих «Ярмарці», «Темній нічці-пе-трівочці», «Косовиці» ніжний, акварельний український красвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, опис комічних ситуацій. І скрізь є «всюдисущий автор» – усміхнений, іронічний, проникли-вий. Він кидає одну-дві деталі та мовби спостерігає реакцію читача.

«Мисливські усмішки». Остап Вишня був затятим мисливцем і рибал-кою. Щоправда, на полювання збирався з гаслом: «Хай живуть зайці!»

Ось запис із його щоденника, зроблений 23 грудня 1951 р.: «Були на полюванні. Не вбили і не застрелили нічого. Для мене це – типове явище. Ко-ли я приходжу, як завжди, додому "попом", без нічого, – всі спокійні. Всі: жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє: "Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!)". Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія. Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

– А ви знаєте – у нас заєць!

– Ну?

– Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!) І от я мучусь уже тиж-день: хто вбив того зайця?».

Ще запис 23 січня 1952 р.: «Їздили полювати. Це – не вперше і не во-станнє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.

Одне тільки: Павлуша, онук, чекає від діда зайця.

А дід – без зайця та й без зайця!

Перед онуком незручно!».

Він надзвичайно любив природу, ліси, поля, річки, чарівні краєвиди ук-раїнського степу. З батьківською турботою ставився до звірів і птахів. Тому так подобалося йому ходити на полювання, де відпочивав душею, заспоко-ювався від міської метушні. Дуже часто полював разом із Максимом Риль-ським, особливо в останні роки свого життя.

Остап Вишня постійно писав усмішки про мисливців і рибалок.

У 1958 р. вийшло найповніше видання цього циклу під назвою «Ми-сливські усмішки». Схоже, що це була одна а його найулюбленіших тем. Не тому, що сам був мисливцем і рибалкою, В таких усмішках не було необхід-ності кривити душею; показувати прогресивний поступ нового життя (якого в справжньому житті не було) чи передавати всенародне піднесення від со-ціалістичного будівництва.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літературі— явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту і пейзажної лірики. Пейзажі і|і досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою: «...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Пискнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...

Сіріє...

— Фіть-фіть-фіть! —прорізало повітря чиря...

— Б-б-бах! Перший постріл!

Полювання відкрито!».— Так закінчується усмішка «Відкриття охоти».

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кА-бан, або вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мислив-ця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письмен-ник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньо-му світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентимен-тальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.

Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у сво-єму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

«Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи...

Ніч темна, бадьора.

На небі, над ожередом, – зорі, на землі, під ожередом, – зайці.

Сіли, закуталися.

– Ну, налітайте, котрі тут зайці є! Тихо-тихо...

Аж ось десь із сусіднього села: "Котила-а-а-ася..." І тихо.

Ще щільніше закутуєтесь у кожуха..

Замислюєтесь...

Мимоволі із грудей:

"Ой зійди, зійди, ясен місяцю.

Як млиновеє коло..."

І знову тихо.

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться...

Під кожухом тепло-тепло...» («Заєць»).

Герою так добре й затишно тут, серед зимової тиші! Незчувсь, як за-снув, і рушницю хтось поцупив... Ситуація комічна, але мисливець не сумує, навіть ділиться досвідом полювання. Головне, що було добре на душі, затиш-но і спокійно.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися.

І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями нев-дах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» – одна з найдо-тепніших і найлі-ричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Макси-мові Рильському. Вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 р., вже після повернення письменника із заслання.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугово-го озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на дале-кій холодній Колимі...

Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), на-бої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...».

За цим описом збирання на полювання – неприхована іронія, передчут-тя неповторно] мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаб-лення від клопотів і метушні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечір-ньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» – час, коли дика качка з'являється на полі. Спізнення на вечірню «зорьку» – своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-па-хучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, про-стеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне не-бо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач залишає вас «думати», а сам іде готуватися до «ранкової зорьки». Такий душевний стан був дуже дорогий Остапові Вишні, надзвичай-но бажаний після всіх попередніх життєвих випробувань, після такого жор-стокого викреслений з літератури. Коли придивитися уважніше до фотознім-ків письменника, зроблених уже після заслання, можна помітити на більшос-ті з них стомлений, зболений, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхає-ться, то якось вимушено і неприродно. Варто звернути увагу й на такий факт; усі його післярепресійні гуморески та усмішки – в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні (лише в такий спосіб міг тоді по-вернутися в стрій}, а от «Мисливські усмішки» – щирі й задушевно-чисті, на-че життєва оаза в завмерлій душі письменника.

...Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось забув найголовні-ше – стопку, хтось радить надалі прив'язувати її в рюкзаці. «Найцікавіший мо-мент» полювання – розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, дійсні й придумані.

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...». Зверніть увагу на останнє ре-чення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезе-но; повернувшись, мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку... Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» вже варто жити на світі та берегти в пам'яті ті мисливські спогади, «підживлювати» ни-ми скніючу, знівечену, розтоптану свою душу.

Але свій, безперечно, тяжкий душевний стан Остап Вишня зміг уміло приховувати, ніколи не втрачав почуття гумору. Він надзвичайно любив жит-тя, щоб марнувати його в плачах і печалі, ніжно любив людину, а без цього взагалі немислима художня творчість.

У його щоденнику є такий запис (від 10 березня 1951 р.): «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жін-ку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміх-нулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...».

Тому усмішки Остапа Вишні будуть популярними ще довго-довго..