Роман „Місто”

Роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 рр.), 1930 р. з'явився російською мовою. Свого часу привернув найпиль-нішу увагу критики та громадськості. Було проведено кілька публічних дис-кусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х рр. був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологічним, село протиставляється міс-ту, як твір «наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргінальну проб-лематику, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села (твори Г. Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргиналами тоді називали ви-хідців із села, які ставали міськими жителями. Особливо прикметною в цьо-му плані була повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціаліс-тичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому – пафосно-оптимістичному – річищі засуджу-валося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В україн-ській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а психологічний аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеологією, неприйнят-ною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознавство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радянська література ак-тивно цікавилася маргінальною проблематикою. Для В. Щукшина, Г. Тютюн-ника найближчим, найболючішим, а тому найсильнішим у художньому вира-женні став саме тип людини, котра волею різних обставин опиняється між се-лом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу, стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, СА-ме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було роз-крито глибоко, психологічно вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондо-на, Гі де Мопассана, Опоре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толсто-го. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографічним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум: «Написав "Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб скон-центрувати його в ній. і коли мені частина критики закидає "хуторянську во-рожість" до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім повернутись у село, Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Роб-землісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він – «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати май-бутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, го-лодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвали-ни, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів обляга-ють ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він – один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив – ці питання найперше цікавлять Підмо-гильного-психолога. І саме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письмен-ником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було на-стільки стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприя-тливий момент, що його посилала йому доля. Але що він одержав у душу на-томість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість пам'яті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній ве-чірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й люд-ську гідність?» Він, як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насам-перед можливостей зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким скаль-пелем психолога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і не хо-вав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них. з'являючись коло катедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково – прозаїком чи поетом».

На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро намагається визначити свою нову роль – своє теперішнє міське життя.

Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробив-ши з нього справжнього індивідуаліста, товстошкірого кар'єриста-пристосу-ванця.

Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар'єри тільки мріяв, – добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розчаровується в них:.. Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна го-родянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою... Степан використовує кожну з них у своє-му сходженні на вершину слави, достатку. Водночас він хапається за кожну нову жінку, як за свій порятунок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самот-ній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міс-та. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха – міста, без-поворотно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним сповіщенням: «Та вона ж отруї-лась!». Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого – душевної гармонії, спокою.

Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радіс-тю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»; «Збіг на шос-тий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...» Але ми вже не віримо, що Степан – щасливий переможець, думаємо про скоро минущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, настирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особливо в миті не-спокою, коли місто притискало його до стінки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася на-стільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб'язковість його запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність, почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі ха-рактеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страш-ної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втра-тила особисте...»

Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргінальний харак-тер, психологічно глибоко, правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві готових висновків, примушує самому дума-ти над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.

Лекція № 28

Тема: Остап Вишня (П. Губенко) Загальний огляд творчості.

Усмішки “Моя автобіографія”, „Зенітка”, „Як варити і їсти суп із дикої качки”, “Бенгальський тигр”: життєвий оптимізм, любов до природи та лю-дини, м’який гумор як риси індивідуального стилю Остапа Вишні

Остап Вишня

(1889—1956)

Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця.

Він умів і гриміти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники.

Максим Рильський

Життєвий шлях

«У мене не було жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого по-явлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (старого стилю) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів» – із та-ким тонким гумором писав у «Моїй автобіографії» 1927 р. Остап Вишня (справжнє ім'я – Павло Михайлович Губенко).

Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими по-діями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Певно, такий удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні – теж письменник, гу-морист, відомий як Василь Чечвянський. А найменший – Костик, мав лише один рік, коли помер їхній батько, тож його «виводили в люди» старші брати і сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв Павло. Мама їхня на той час також померла. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Вій їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно.

...Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні», – пригадуватиме згодом письмен-ник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлу-шу віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, і довго опісля ходив за-думаний. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в по-ле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще – казки, що їх приду-мував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився ви-вчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військо-во-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утримувалися там на державний кошт, лише треба було по закінчен-ні відпрацювати у військовому госпіталі.

Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи – вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-си-ротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

Ще з дитинства любив різних тварин: звірів і птахів. Коли жив у Харко-ві, в нього був дог Цяцька, якого він навчив сміятися. А згодом – спаніель Думка, який здох відразу по смерті господаря. На зиму купував онукам щи-гликів і синичок, а весною їх урочисто випускали на волю...

Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у Київ-ській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які че-кали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімна-зію і 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, револю-ції, громадянської війни, голоду. Про своє студентство перегодом розповість так: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Централь-ної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітинга на збо-ри, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конфе-ренцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співа-ти. Та куди вам? Де співають – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я. Державний муж – одне слово».

Ця непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам'янця-Подільського. Там же в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. за підпи-сом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети "Трудова громада". Вод-ночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК і, як «особливо важли-вий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на до-даткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий по-літичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Звільнення сталось у квітні 1921 р. Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК».

Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і в «Селян-ській правді», яку очолював Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменни-цької організації «Плуг». Редагував «Червоний перець».

22 липня 1921 р. в «Селянській правді» з'являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. В різноманітних га-зетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Пер-шою збіркою стала книжка «Марк Твен – Остап Вишня. Сільськогосподар-ська пропаганда» 1923). У ній вміщено оповідання Марка Твена «Як я був ре-дактором сільськогосподарського часопису» і три – Остапа Вишні. Одна за одною з'являються наступні книжки.

Остап Вишня часто виступає з читанням своїх творів. Беа його усмішок не обходився жоден літературний вечір.

Офіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х рр., після ліквідації ВАПЛІТЕ, став одним із організаторів Пролітфронту. На гой час приятелював із М. Хвильовим та М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними і бездис-кусійними авто-ритетами – як суспільними, так і мистецькими. Тому, доки Хвильовий і Ку-ліш стояли на чолі Пролітфронту, доти Вишня мав необмежене довір'я до ор-ганізації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літературних сути-чок і боїв, що їх зазнала група Хвильового – Куліша на початку лиховісних тридцятих років», – так згадує письменник Г. Костюк ті часи.

Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широковідомий сати-рик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив од-ним із перших. Його арештували 26 грудня 1933 р., звинувативши в контре-волюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурдність очевидна.

Під слідством перебував до 4 квітня 1934 р., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнався» в усьому, чого домагалися від ньо-го слідчі. Його засудили до розстрілу, одначе вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб'ю Ухта-Печорського та-бору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Великою підтримкою в засланні була для нього дружина Варвара Олек-сіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від пер-шої дружини В'ячеком і власною донькою Марією її вислали з України. Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Поселилися во-ни в Архангельську, звідки п посилали письменникові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіївні навіть поталанило провідати чоловіка. Ве-лике значення мали її теплі, щирі листи.

Якийсь час на засланні Остап Вишня працював співробітником табір-ної газети «Северный горняк». Він написав 22 нариси про людей-трударів, про їхні мрії завоювати цей суворий північний край. Навіть збирався ство-рити роман.

Невдовзі довелось освоїти професію економіста. Окрім моральної де-пресії, його постійно мучила виразка.

1935 р. приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посили-лися. За спеціальним розпорядженням Остапа Вишню посилають на загальні роботи до Кожви. за 300 км від Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була рірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в'язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи...

Із заслання повернувся Остап Вишня в грудні 1943 р.. до родини доби-рався через Москву. Спочатку прийшов до Максима Рильського в готель.

«Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торк-нув скроні) – жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...», – так казав тоді Остап Вишня дружині. Але поступово родинне тепло, увага друзів роби-ли свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісна, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломле-ний, тепер мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили», – скаже про нього в щоден-нику Григір Тютюнник.

Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті «Радянська Ук-раїна». Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

Остап Вишня починає співпрацю в журналі «Перець», виходять нові його книги. Стає членом правління Спілки письменників України – отож, йо-го визнають офіційно. Вільна пташка опиняється в золотій клітці, але їй там кепсько, незатишно. Прикметний факт – багато подорожує, багато перекла-дає (М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Ґашека, А. Цехова)... Тобто намага-ється втекти від самого себе.

У 1955 р. був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 р., – смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала.