Аналіз поезій

„Для вас, історики майбутні...”

Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. Це, зокрема, спо-стерігаємо у творі «Для вас, історики майбутні...» На відстані все здається більш простим, зрозумілим.

Людське життя для історії – це тільки мить. А для людини – піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть май-бутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії – це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами.

Якийсь дідок нудний напише, —

Війна і робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював землю своєю кров'ю, віддавав душу боротьбі, – це було життя, сповнене жаху й болю. Ав-тор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не за-бували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Державін, – єдина дійсна життєва реалія, а все інше – лише «слів цвіла полова».

„Вчись у природи творчого спокою...”

У поезії „Вчись у природи творчого спокою” утверджується філософ-ська думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа. Тільки в її „творчому спокої” все досконале й гармонійне, тому у творі звучить за-клик шанувати „визнаний взірець” – природу. Євген Плужник ніби втікав від дійсності, заглиблюючись у свій власний світ, але прагнув і нащадкам пере-дати думку про те, що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом. Попри те, що у творах відображено врівноваженість душевного стану ліричного героя, часто відчувається мотив туги за минущі-стю краси.

До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відно-сить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий колово-рот.

Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи.

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схи-бити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника „Вчись у природи творчого спокою...”.

У творчому доробку Євгена Плужника небагато інтимних віршів. Один із них «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» проникнутий жалем за далеким, але бажаним коханням. Ліричний герой, споглядаючи осінній пейзаж, прига-дує хвилини, проведені з коханою. Розлука лягла між двома закоханими, але тут, на фоні чарівної і трохи сумної природи, все, здається, завмерло. Вірш ніби зупиняє час, залишаючи в серці героя спогад про відбиток того милого сліду – такого малого й такого великого водночас (адже за ним – усе кохання, люба дружина, подружнє життя).

Є. Плужник поки що мало відомий читачеві як драматург. Ним створе-на п’єса «Змова у Києві», у якій він порушує актуальні й до цього часу, етич-ні, національні, політичні, психологічні проблеми українського народу, зо-крема інтелектуальної еліти.

Твори поета увійшли в українськулітературу як противага літературі соціалістичного реалізму, заклавши підмурівок наступним поколінням, що боролися заради відродження народу, сповідуючи загальнолюдські цінності.