Аналіз поезій

У вірші «Коли усе в тумані життєвому...» М. Рильський віддає хвалу мистецтву як вічній цінності: музиці, красі поетичного слова, картині. Саме в них може втілитися увесь безмежний світ, це «між квітів найясніший квіт». Усе може загубитися «і не лишить слідів», можуть бути різні негаразди, коли «не хочеться ні з дому, ні додому», тоді єдиний захист і розрада людини — це прекрасне мистецтво. Твір написаний у формі сонета.

Вірш М. Рильського «Солодкий світ!» сповнений радості життя, розуміння його привабливості й неповторності. Особливо цінні вияви справжніх, чистих почуттів («погляд, ніби пролісок несмілий», «ніби спогад нерозумно-милий»). Мабуть, треба пройти довгий шлях мук нерозуміння, щоб поцінувати те, що є, відкрити для себе «солодкий світ». Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.

М. Рильський дуже любив природу, вмів помічати в ній прекрасне, навіть якщо це в'ялий тютюн чи яблука, зелений коник чи дозріла диня. У вірші «Запахла осінь в'ялим тютюном...» ми відчуваємо роздуми зрілої людини про те, що ж найголовніше у житті, у чому його принада й щастя. Така «осінність» його пейзажної лірики зовсім не означає безнадії в чеканні невідворотності зими, у згасанні природних барв і наступному глибокому сні. Осінь у поета — символ зрілості та мудрості, бо шал весни і спекотна знемога літа вже знайомі серцю. А все, що пережито, перелюблено, передумано до осінніх днів, вже зветься — досвід. Усе, що цвіло навесні, обертається плодом. Усе, що надбав чи втратив, вчить цінувати з відстані осінь життя.

Поет відповідає: «Щастя у чистоті й простоті, у відсутності темної гордині». Поезія наповнена і конкретними реаліями природи, і метафорами («вкриє мудрість голову сріблом»), написана у формі сонета.

“Слово про рідну матір”

Тема рідної землі не раз втілювалася Рильським в яскраві образи. Це були вірші про чарівну красу околиць Романівки («На білу гречку впали роси», «Дрімає дім старий»), про принади улюбленого Києва («На березі», «Голосіївський ліс»).

Фашистська навала, окупація України загострили патріотичні почуття поета. Вже у вересні 1941 р. було створено урочистий хорал «Україні», в якому Вітчизна поставала як «чисті хвилі ланів, променисті міста, голубінь легкокрила». Поет, висловлюючи любов до України, яка ворожі орди «грудьми вогняними зустріла», вдається до ніжно-ласкавого фольклорного образу-асоціації «зорі ясні, погожії, тихії води». Саме такою ввижалася Україна нашим бранцям у середньовічній турецькій неволі. Народнопісенний образ, використаний Рильським, надзвичайно отеплив патріотичний мотив. Як це звучало в народних піснях і думах, у Шевченковій поезії, Україна-мати постала з хоралу Максима Рильського, з творів Андрія Малишка (цикл «Україно моя»), Володимира Сосюри («Любіть Україну»), Леоніда Первомайського («Земля») як рідний край великого слов'янського народу, як земля з своєю героїчною історією, багатою культурою.

Розкриваючи алегорично-символічну сутність образу України-матері, який був визначальним у нашій поезії воєнного часу, Рильський писав у жовтні 1944 р.: «Матір'ю ми її звали завжди. Але, може, тільки тепер, за цих страшних і святих років, зрозуміли ми і всю теплоту її голосу, і всю глибочінь її розуму, і всю широчину її сміливості».

Та це сказано пізніше. А в найтрагічніші дні пізньої осені 1941 р., коли під чоботом німецьких окупантів опинилася майже вся Україна, на Антифашистському мітингу українського народу 26 листопада в Саратові Рильський прочитав щойно написану урочисту поему «Слово про рідну матір». Це був той виняткової ідейно-емоційної сили твір, який перед усім світом продемонстрував голос уярмленої, але не скореної великої слов'янської землі. Це був гучний голос поета, який всупереч, хай навіть у підтексті, імперській ідеології кремлівського режиму показав велич України.

Ідейно-емоційний пафос твору — в утвердженні безсмертя України і впевненості в перемозі над кривавим ворогом. Рідна земля вічна, адже у пам'яті мільйонів вона постає в багатстві й красі своєї природи. «Степів широчина бездонна», котра «зеленим океаном» пливе «круг білого Херсона», котра «свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона»,— це один з чарівних образів, якими передається краса України.

Не може загинути земля, яку «скропив Тарас дрібними росами-сльозами». Не вмре Україна, осяяна мудрістю Сковороди, думою Кобзаря, словом Каменяра, музикою Ли-сенка, славою Заньковецької. Сила і могутність України — в живій пам'яті про звитягу в захисті рідних осель, про «даль солону» морських походів козацтва.

Високий пафос твору досягається й риторичними, художньо відшліфованими, афористичними запитаннями:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злато-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

Художня досконалість шестирядкових строф, що постають як майстерно викінчені синтаксичні одиниці, підкреслюється ще й наявністю виразних анафор, змістовністю паралелізмів, продуманістю повторів.

По-різному визначають жанр твору: лірична поема, ода, псалом, хорал, «слово» (за аналогією до давньоукраїнської пам'ятки княжої доби). Кожна з дефініцій правомірна, бо адекватно виражає зміст шедевра. Це справді високе художнє осягнення духу епохи, прекрасний здобуток нашої літератури.

“ Ми працю любимо, що в творчість перейшла”

Вільніше дихнулося поетові під час короткочасної «хрущовської від-лиги». У книжках другої половини 50 – початку 60-х років читачі знову зу-стрілися з справжнім Рильським – поетом Добра і Краси, великим життєлю-бом-гуманістом.

Збірка «Троянди й виноград» (1957) була однією з тих поетичних кни-жок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, гли-бина її щастя.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь ле-леки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подро-биці осені: золотяться на ниві «сузір'я кіп», «ллється дзвін коси серед густих отав» тощо. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії висновок поета:

Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане... Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Поетичним шедевром можна назвати світлу елегію «Коли копають картоплю...». Знову, як і в попередньому творі, вражає щедрість предметних деталей, за допомогою яких картина української осені постає зримою, від-чутною.

Анафора «Коли копають картоплю», якою розпочинаються всі чотири катрени, повертає нас до хронотопу осені, а сам цей образ конкретизується відомими, буденними подробицями, однак останні не знижують, а навпаки, підносять поетичність картини:

Коли копають картоплю – стелеться дим над землею,

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви осінь, немає імені їй.

Глибинний, психологічний настрій відтінюється образом журавлиного ключа, який «рідною мовою кличе у невідомі краї». А звідси – прямий пара-лелізм до задумливого стану людини: «Смутком тоді щасливим повниться серце людини, вітер, як старості повів, навкруг обвіває її».

Елегію написано 7 жовтня 1956 р., коли автор перебував у Кракові. Ця дата свідчить про добре, справді українське серце поета, який затужив за знайомою ще з дитинства чарівною порою української осені і створив напро-чуд поетичну її картину.

Збірка «Зграя веселиків» (1960) вмістила поезію «Рідна мова», вперше прочитану автором попереднього року на IV з'їзді українських письменників і сприйняту громадськістю як громадянську акцію славетного поета, спрямо-вану проти брутального тиску русифікаторів, нищення ними національних культур.

Це твір про нечувані страждання української мови, про глум, який чи-нили над нашим словом «цареві блазні і кати, раби на розум і на вдачу», що докладали всіляких, найчорніших зусиль, аби запрягти мову великого народу в ярмо, «і осліпити, й повести на чорні торжища незрячу».

Показуючи знущання імперських чиновників над українською мовою, поет звертає увагу на тортури, яких вона зазнавала: їй виривали язик, її роз-лючено топтали, кидали за ґрати. Наша мова була порубана, посічена, як ге-рой старовинної думи Федір Безрідний. І все ж вона не загинула, вижила, зберегла «свій дух велично-гідний».

Українська мова зазнавала утисків і переслідувань упродовж багатьох століть. Колонізатори усіх мастей не допускали її в літературу, в освіту, в науку, всіляко принижували і ганьбили. Кращі наші письменники, як Тарас Шевченко («До Основ'яненка»), Пантелеймон Куліш («Рідне слово»), Сидір Воробкевич («Рідна мова»), Володимир Самійленко («Українська мова»), Олександр Олесь («О слово рідне! Орле скутий!»), відкидали облудні обви-нувачення гнобителів, фарисеїв, лакеїв, опоетизовували красу нашого слова.

Вірш Івана Франка «Антошкові П. (Азь покой)» став своєрідною від-повіддю галицькому москвофілу Антонові Петрушевичу, який, мерзенно ви-конуючи волю московських хлібодавців, ганьбив українське слово. Великий поет, затаврувавши перекинчиків, урочисто заявив:

Діалект, а ми його надишем

Міццю духа і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Рильський, ніби виконуючи заповіт Великого Каменяра, всією своєю творчістю показав багатство нашого слова.

Від імені українців він перед усім світом ще раз ствердив невмиру-щість нашої мови.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Весняних пахощі листків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

На схилі літ поет висловився образно про незрівнянну сугестивну (від лат. слова – вплив, навіювання) силу мистецтва (вірш «Поетичне мистецтво» у збірці «В затінку жайворонка», 1961). Справжня поезія – це така висока простота, «таке єднання точних слів», які не приймають марнославства, ли-цемірства, будь-якої фальші. Справжня поезія – це розкриття «глибинної суті життєвих явищ». Отож, звертаючись до митця, до себе самого, Рильський проголошує: Слова повинні буть покірні

Чуттям і помислам твоїм,

І рими мусять бути вірні,

Як друзі в подвигу святім.