Історичний напрям у політичній економії

Економічна відсталість Німеччини на межі XVIII-XIX ст., нерозвиненість ринкових відносин та залишки феодальних пережитків, територіально-економічна роздробленість країни, відсутність єдиного внутрішнього ринку та зовнішніх джерел нагромадження капіталу, домінування на німецьких ринках товарів індустріально розвинутих країн, побоювання революційного вибуху, не сприйняття принципів класичної політичної економії, спрямованих на свободу підприємництва та фритредерство - все це створило умови для виникнення історичної школи в економічній теорії. Свою назву вона набула завдяки "історичному методу ", який її теоретики намагалися запровадити в економічні дослідження. Даний метод заперечує існування загальних закономірностей економічного розвитку та акцентує увагу на його національній специфіці, тому історична школа обмежувалася описом конкретно історичних форм економічного розвитку окремих країн.

Сформована у 40-50-ті роки XIX ст. історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і перебільшенням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789-1846). У своїй праці "Національна система політичної економії" (1841 р.) він критикував англійську класичну школу за "космополітизм", який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, придатної для всіх країн і народів. Ф. Ліст вважав, що кожна нація має свій шлях економічного розвитку, а економіка окремих країн підпорядковується власним законам.

Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, дослідник сформулював теорію розвитку продуктивних сил, стверджував, що добробут нації визначається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила - заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Ф. Ліст наголошував на необхідності історичного підходу до економіки, у поступальному русі національної економіки він виділяв п'ять стадій: дикість, пастушачу стадію, землеробську, землеробсько- мануфактурну і землеробсько-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, "виховного протекціонізму", що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар'єрів і водночас захисту від придушення національного господарства більш розвинутими, більш могутніми продуктивними силами інших держав.

Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817-1894), Б. Гільдебранда (1812-1878) і К. Кніса (1821-1898). Вони становили ядро "старої" історичної школи, яка сформувалась у Німеччині в 40-50-х рр. XIX ст.

Вільгельм Рошер стверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, звичках, ступені розвитку і сформованих політичних інститутах, виключають можливість існування однотипних господарських систем у різних націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук.

Бруно Гільдебранд протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему економічного розвитку людства. Перша фаза - природне, або натуральне господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза - грошове господарство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза - кредитне господарство: гроші перестають відігравати роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство в третій фазі - це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Карл Кніс відкидав саму можливість існування економічної теорії і стверджував, що наука існує лише там, де є повторюваність досліджуваних явищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність і мови бути не може. Економічні явища в принципі недоступні пізнанню. Можна тільки описати їх виникнення і розвиток та дати їм моральну оцінку. В економічній еволюції різних народів не можна знайти загальних законів - у кращому випадку можна говорити про аналогії.

Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. В. Рошер поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея. При цьому він застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у процесі еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).

Об'єднання німецьких земель завершилося в 1871 р. у результаті перемоги Пруссії у війні з Францією. У новій державі на основі промислового перевороту швидко розвивався капіталізм, хоча він і мав національну специфіку, що виявлялося в залишках феодальних і навіть патріархальних відносин, відбувалися зміни в соціальній структурі суспільства, зростали масштаби застосування найманої праці. Водночас посилювалася зовнішньоекономічна і політична експансія молодої централізованої німецької держави, культ якої панував серед науковців. Під впливом цих суперечливих процесів у Німеччині склалася так звана молода (нова) історична школа, яку репрезентували вчені Густав Шмоллер (1838-1917), Карл Бюхер (1847-1930) і Луйо Брентано (1844-1931).

Якщо представники "старої" історичної школи фактично заперечували існування об'єктивних економічних законів, то "молодої" були набагато обережніші. Вони відкидали тільки можливість виведення таких законів на основі дедуктивних міркувань, вважали за необхідне накопичення достовірних історичних і статистичних даних, щоб у майбутньому методом індукції побудувати економічну теорію.

Особлива увага приділялась історії окремих економічних установ (торгових гільдій, ремісничих цехів тощо), територій, підприємств. Представники молодої історичної школи критикували В. Рошера і Б. Гільдебранда за надмірну увагу до загальної історії на шкоду історії конкретних об'єктів господарювання. Необхідно, за твердженням Г. Шмоллера, насамперед з'ясувати питання виникнення окремих господарських інститутів, а не всього народного або навіть світового господарства.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснення господарського життя в тісному взаємозв'язку економіки, етики і психології. Йдеться не про визнання одночасного впливу на господарство різнопланових факторів, а про їх внутрішню єдність, взаємовплив.

Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів - це не тільки економічні, а й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов'язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і в кінцевому підсумку у вигляді свідомих дій. Народне господарство - це форма спілкування, яка заснована на психічних силах суспільства. Тому політична економія - не тільки економічна наука, а й збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, зокрема тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Із таких позицій Шмоллер розглядає окремі економічні категорії. Зміни цін, заробітної плати, вексельного курсу тощо зумовлюються, на його думку, психологічними мотивами і почуттями різних груп населення. Так, динаміку заробітної плати він ставить у залежність від ступеня схильності робітників до збереження і розвитку життєвих потреб.

Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя - необхідна умова самого існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої - довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому етапі, який Бюхер називає "домашнім господарством", продукти споживаються там, де виготовлені. На другому, названому "міським господарством", здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну "виробник - споживач". Третій етап - "народне господарство". На цьому етапі виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств перш ніж дійдуть до споживача. У "народному господарстві" вирішальне значення має діяльність грошового капіталу.

Бюхер одним із перших помітив зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносить і банківський, і акціонерний капітали. За Бюхером, під владу позичкового капіталіста потрапляють однаковою мірою підприємці, земельні власники, торговці та робітники.

Луйо Брентано приділяв особливу увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, - це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продажу праці, він усюди має йти за проданою підприємцю працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів.

Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності.

Брентано увійшов в історію економічних знань як активний пропагандист низки положень, сформульованих у літературі задовго до виходу його праць. Мова йде про закон спадної родючості ґрунту і теорії стійкості дрібних селянських господарств. Брентано слід визнати якщо не єдиним автором цієї концепції, то одним зі "співавторів", які вважали визнання монополістичних об'єднань практичним засобом усунення економічних криз. Картелі, за Брентано, створюються виробниками для планомірного пристосування пропозиції до попиту, щоб попередити надвиробництво з усіма наслідками, що випливають з нього: падінням цін, банкрутствами, знеціненням діючого капіталу і масовим безробіттям.

Під впливом молодої історичної школи в останній чверті XIX ст. в усьому світі зріс інтерес до історико-економічних досліджень. Ця школа дуже вплинула на набуття вже у XX ст. широкої популярності суспільствознавцями М. Вебером (1864-1920) і В. Зомбартом (1863-1941).

Макс Вебер почав наукову діяльність як історик народного господарства. Всесвітню славу йому принесли праці, присвячені впливу релігійних поглядів і релігійної моралі на економіку: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905 р.) і "Господарська етика світових релігій" (1919 р.). За Вебером, у кожній релігії є два протилежних компоненти - містичний та аскетичний. Чим більше розвинутий у релігії аскетичний компонент, тим більше вона сприяє зміцненню життєвого раціонального начала, яке становить дух капіталізму. Найбільший надматеріальний стимул до підприємництва, на його думку, дає протестантизм, відповідно до якого свідченням прихильності людини до Бога є успіх цієї людини в обраній нею сфері діяльності. Саме пануванням протестантизму пояснює Вебер високий господарський розвиток США і Канади порівняно з католицькою Латинською Америкою.

Вернер Зомбарт, будучи учнем Г. Шмоллера, також починав як історик народного господарства. Надалі він прагнув поєднати історизм із побудовою абстрактної теорії капіталізму. У такому дусі написана його головна праця "Сучасний капіталізм" (1902 р.).

Зомбарт вводить поняття "господарська система" і "господарська епоха". Господарська система - це абстрактно-теоретична конструкція, очищена від історичної конкретики модель. Господарська епоха - це реальність, що слугує об'єктом емпіричного дослідження. Але самі епохи виділяються тільки на підставі сформованих теоретичних моделей, тобто господарських систем.