Економічна думка Стародавнього Сходу.

Писемні джерела, на основі яких можна судити про економічну думку Стародавнього сходу – зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою та державним господарством. Тому багато з них мають державно-нормативний характер; дійсність розглядається з позиції правлячих осіб, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і символізм. В багатьох давньосхідних творах економічна думка обплутана релігійною оболонкою (особливо Індія, Китай).

Одні з перших відомих нам пам’яток економічної думки можна віднести до літератури стародавнього Єгипту; в них знайшли своє відображення питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини.

Про економічну думку стародавнього Єгипту можна довідатись з творів державних чиновників (цисарів), багато з яких мають дидактичний характер (повчальний), різних адміністративно-господарських та юридичних документів.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя або Міжріччя). На відміну від стародавнього Єгипту в державах цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та товарно-грошові відносини. В результаті посилилося розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою господарства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватно-правові відносини. Відомою пам’яткою економічної думки 18ст. до н.е. є знаки старовавилонського царя Хаммурапі. Основна мета цих законів – всебічне зміцнення економічної влади держави. Закони містять 282 статті, в числі яких є присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян; питання оренди, найму, лихварства.

Розвиток товарно-грошових відносин допускався в такій мірі, щоб це не викликало масового зубожіння громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо царя, церкви, державних службовців, воїнів. Замах на неї карається смертю або оберненням винуватця у рабство. В цілому ці закони становлять систему правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні 18ст. до н.е.

Економічна думка Індії.

Економічна думка стародавньої Індії була обплутана релігійною оболонкою. При цьому економічні проблеми як такі соціально не досліджувалися. Вони розглядалися в давньоіндійській літературі у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних питань. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно твори буддизму та іудаїзму (брахманізму). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності (майна).

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння (нірвани).

Велика кількість творів брахманізму ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини:

1. релігія обов’язку,

2. релігія матеріальної вигоди,

3. релігія чуттєвої любові.

Кожній з цих ціле присвячена окрема література. Найбільш відомою книгою про релігію обов’язку є закони Ману; про другу – Артхашастра; про третю – Камасутра.

Артхашастра була написана між 4–3 ст. до н.е., присвячена користі (артхі) – це трактат про мистецтво політики та управління державою. В ньому містяться правила, якими мають користуватися правителі у своїй державній діяльності. В Артхашастра є відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави. В ній йдеться про державні справи. При ньому увага концентрується на царському господарстві. Головною метою політики держави є поповнення скарбниці, тому у трактаті викладено вчення про правління і державний доход.

Економічна думка Стародавнього Китаю.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках філософських та політичних вчень; основними напрямами суспільної думки Китаю були – конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, які сформувалися у 4 – 3 ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямками велася полеміка про економічний лад суспільства, общину, міру втручання держави в економіку та методи управління нею. Провідною течією було конфуціанство. З часом воно перетворилось у державну ідеологію і мало величезний вплив на суспільно-економічний та політичний розвиток Китаю протягом приблизно 2 тисячі років.

Економічна думка давнього Китаю яскраво відображена у трактаті “Гуань-Цзи” (4 ст. до н.е.); в ньому визнається закономірність змін у природі і суспільстві. Приділяючи значну увагу економічній політиці держави в боротьбі з несприятливими природними умовами, автори трактату висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. В наслідок цього у творі глибоко розроблена система державного регулювання економіки.

Зміцнення землеробства вважалося умовою забезпечення стійкості економіки. Велике значення надавалося товарно-грошовим відносинам, з точки зору їх використання державою для регулювання економіки. В трактаті розглядаються питання пов’язані з податком та грошовим обігом. пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль – непрямими, застосувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків.

Багато з ідей, що містяться у “Гуан-Цзи” були застосовані у господарчій практиці стародавнього Китаю.

Господарство Стародавньої Греції

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (давній). Хронологічно він охоплював першу половину I тис. до н.е.

В період античності рабовласництво досягло нового розквіту. Переважало боргове рабство, була знищена община використання рабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне. Антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою у якій повноправними були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто втіснило і підпорядковувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село.

У VIII-VI ст. до н.е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей торгового капіталу, купців.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства, змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани: вільних громадян та невільних громадян.

У VІІІ-VІ ст. до н.е. формувалися грецькі рабовласницькі міста – держави, або поліси. Орна земля, угіддя, природні багатства, які спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Серед вільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією та сільським населенням почалася боротьба. У багатьох полісах земельній аристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта - наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Фізична праця була для спартанців принизливим заняттям, їхня справа – війна. Спарта була військовим табором, готовим у кожну мить рушити на ворога. Її господарство було відсталим, свідченням чого можуть бути гроші – залізні пластини, які ніде, крім

Пелопоннесу, ніхто не приймав. В Аттиці високого розвитку досягли ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль.

Територія Антики була мало придатна для ведення сільського господарства. Тут здавна розвивалося ремесло і торгівля. Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VІІІ-VІ ст. до н.е. Головна причина – гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення чисельності населення полісів. Земельний голод у невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьох колоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн – хліб, худоба, раби.

У V – ІVст. до н.е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі. В Афінах налічувалося приблизно 365тис. рабів і лише 90тис. вільних. Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій під час війн, купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня – 135-220 драхм. Ремісники коштували дорожче. Привілейованими рабами були учителі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деким з них, зокрема ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім’ї. Вони сплачували рабовласнику чини.

Були раби й державні. В Афінах з них складалася поліція (скіфи), їх використовували на будівництві портів,доріг,храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. Становище їх було надзвичайно тяжким. У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. У сільському господарстві Греції кількість рабів була незначною. Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3-12 чоловік. У великих майстернях кількість працюючих досягала 30-100 чоловік.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного розвитку.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка Греції змінювалася.

Раби виконували тяжку роботу. Для вільних людей це вважалось ганьбою, що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла досягненню високого економічного і культурного рівня. Однак технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удосконалювати знаряддя праці, а вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країн - сільське господарство, ремесло, торгівлю.

У 338р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в ІІ ст. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Становлення, розвиток і занепад рабовласницького господарства Стародавнього Риму.

Історія Риму - яскрава сторінка розвитку і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави:

VІІІ-VІст. до н.е.- царський;

509-31рр до н.е.- республіканський;

31р до н.е.-476р н.е.- імператорський.

Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (ІХ-ІV ст. до н.е.). В економічному житті Стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель плебеями зумовили розклад громади. Протягом VІ-ІІІст. до н.е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. До середини ІІІст. до н.е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В Іст. до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розвитку рабовласницького суспільства припав на ІІ - Іст. до н.е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н.е. Рабам належала роль основної робочої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші - слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики - використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, але переважна частина - в сільському господарстві.

Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму - також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10тис. рабів.

Рабами були іноземці, римське право заборонило перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З’явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці.

Кінець республіки (Іст. до н.е.)- це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І-ІІІст. н.е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці.

Розширювалися посівні площі. У Римі існували закони, які зобов’язували власників вести правильний обробіток землі. Якщо землероб два роки не обробляв свого поля, він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. На відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли в промисловість. Панувала ручна техніка.

Експлуатація рабів йшла головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії господарство занепало і прийшло до кризового стану. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічний прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці.

Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширення екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби діставали право церковного захисту.

Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими.

Отже, для господарства Римської імперії в ІІІ- Vст. н.е. визначальним стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників і під патронат, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічному відношенні ставали залежними колонадного типу.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався, і загрожував романському світові. В 476р. н.е. Західна Римська імперія перестала існувати.

Основні економічні ідеї мислителів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) - автор трактату "Домострой" - один із перших в історії економічної думки звернувся до проблем поділу праці в суспільстві. Ксенофонт обґрунтував досить нове для того часу твердження, що "найбільш проста робота" може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Отже, Ксенофонт вказував на взаємозв'язок між поділом праці та ринком.

Одним із перших Ксенофонт вдався до осмислення двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи прихильником натурально-господарської концепції, тобто засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу, він визнавав необхідність існування і корисності грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу та засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Платон (428-347 рр. до н.е.) - найближчий учень Сократа. Платон основою держави вважав поділ праці, який залежить від потреб і вроджених здібностей людей. Ним були розроблені два проекти державної будови ідеального типу, спрямовані на зміцнення основ натурально-господарської політики. Зміст одного з таких проектів Платон виклав у своїй відомій праці "Держава". У ній провідна роль у забезпеченні суспільних інтересів відводиться аристократії, оскільки саме цей стан включає філософів і разом з воїнами (армією) становить апарат управління державою. У його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія не повинні були займатися фізичною працею, а також не повинні обтяжуватися власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, є джерелом протиріч і розбіжностей у державі. Їх матеріальне забезпечення за принципом "кожному порівну" має взяти на себе держава. Всі господарські турботи, зокрема володіння і розпорядження власністю, мали покладатися на так звану чернь - третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці).

Раби розглядались Платоном як власність вільних громадян або живого знаряддя праці, тому не віднесені ним у "Державі" до жодного стану суспільства.

Другий проект був запропонований Платоном у праці "Закони ". У ньому, на відміну від попередньої роботи, Платон протиставляє ідеальному типу "негативний " тип суспільного устрою. Головною рушійною силою поведінки людей у ньому були матеріальні турботи і стимули. У праці "Закони" Платон розвиває попередні параметри матеріальної забезпеченості громадян вищих станів, тобто тих, хто повинен знаходитись на державному утриманні. На думку Платона, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) житло і земельний наділ. Цінність загального майна громадян не повинна відрізнятися більш ніж у чотири рази.

Обидва проекти Платона збігаються у тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота й срібла, а також не займатися лихварством. Серед галузей економіки найважливішою Платон вважав землеробство, відносив ремісництво і торгівлю до менш престижних.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) був сином свого часу, тому вважав рабство природним явищем, яке має бути основою виробництва, і був твердо переконаним ідеологом натурально-господарських відносин. Аристотель глибше від своїх сучасників дослідив конкретні економічні проблеми; ним вперше проаналізовано основні економічні явища і закономірності тогочасного суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці" та "Політиці", йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. У цьому проекті багато схожого на проекти його попередників - Ксенофонта та Платона. Зокрема, підтримка поділу суспільства на вільних і рабів, праці - на фізичну і розумову, негативне ставлення до ремесла. Оригінальність побудови проекту Аристотеля полягає в тому, що всі види господарської діяльності людей розглядаються ним з точки зору експлуатації нижчого стану і належать до природної сфери (економіки) або до неприродної хрематистики.

Для Аристотеля економіка - це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов'язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і межі цієї діяльності також природні - це розумне особисте споживання людиною.

Xрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Іншими словами, хрематистика - це "мистецтво" вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом для Аристотеля є невелике землеробське господарство, в якому, зрозуміло, працюють раби і яке повинне забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержувати шляхом "справедливого обміну" з сусідом.

Про незавершеність Аристотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить двояка характеристика обміну. В одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість як категорію сфери економіки, а в іншому випадку - навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підстави вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики. З цієї позиції Аристотель не сприймає великої торгівлі і грошового обігу. Функції грошей щодо відображення міри вартості і засобів обігу Аристотель відносить до сфер економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу до сфери хрематистики.

Почесне місце серед авторів Стародавнього Риму посідають Каттон, Варрон, Колумелла.

Катон Старший (Катон Марк Порцій, 234-149 рр. до н.е.) - державний діяч, історик і письменник. Його трактат "Про сільське господарство" присвячений обґрунтуванню староримських форм рабовласництва, методів ведення великого хліборобського господарства. Трактат відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва.

реалом Катона було натуральне господарство з урахуванням торгівлі, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не вироблялось власними силами. Важливе місце у праці Катона займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Катон відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у строгості, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у молодому віці, виховувати їх у дусі, що необхідний господарям; радив підтримувати в середовищі рабів ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятись від старих і слабких. Раби карались за найменшу провину і розглядались як знаряддя праці, яке розмовляє. Безпосередньо щодо агрокультури, то Каттон робить акцент на одному з найважливіших її елементів - застосуванні органічних добрив.

Римський вчений Варрон (I ст. до н.е.) продовжив розробку проблем латифундійського господарства. У своїх працях він розглянув більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, а також нові явища соціально-економічного стану, що пов'язані з поглибленням протиріч економіки Римської рабовласницької держави. Варрон висловлював занепокоєння тим, що рабовласники відійшли від справ, живуть у містах, а обов'язки щодо організації виробництва покладені на управляючих. Автор вбачав шляхи зміцнення економіки не тільки у розвитку землеробства, але й у розвитку тваринництва, в застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь - такого, що розмовляє. Два інші види знарядь - це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини). Варрон виступав не тільки за збереження натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й за підвищення їх прибутковості, зростання ефективності виробництва. Рільництво він ототожнював з наукою.