1. 1.«…Усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи:
1) тексти, створені дорослими для дітей;
2) твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку;
3) твори самих дітей.
«Колискові пісні – ліричні пісенні твори, які виконуються матір'ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати» .
КОТИКУ
…Ой, на кота - муркота,
на дитину - дрімота,
а-га, а-га, люлі,
котикові дулі,
а дитині колачі,
щоб спала вдень і вночі,
а-га, а-га, люлі.
«Потішки або утішки – невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. Їхнє призначення – заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула» .
Малювала зранку мишка
Три цукерки, два горішка,
А в обід в куточку сіла
І смачний малюнок з'їла.
«Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки – коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. ін.»
Куй-куй чобіток,
Подай, бабо, молоток.
Не подаси молотка –
Не підкую чобітка.
Молоток золотенький,
Чобіток дорогенький.
(Лоскочуть підошву дитячої ніжки).
«Окрему групу забавлянок становлять твори, які виконуються дорослими під час підкидання дитини на коліні або нозі. Народна назва таких творів – чукикалки…»
Ой чук-чук-чук,
Наловив дід щук.
Баба рибку пекла,
Сковорідка текла
«Заклички – короткі поетичні твори, пов'язані з вірою давніх людей в магічну дію слова, в яких звучать звертання до природних явищ, стихій, об'єктів, з метою вплинути на погоду, довкілля чи саму людину».
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В полив'янім горщику.
Залізу на дуба,
Покличу голуба.
А голуб загуде,
Дрібний дощик піде!
«Скоромовка – поетичний жанр, живлений джерелами дитячого фольклору, зумовлений потребами етнопедагогіки. В основі скоромовки – дотепна гра спеціально скомпонованих важковимовних слів, призначена для тренування артикуляційного апарату дитини».
На дворі трава
На траві дрова
Не рубай дрова
Бо здорова трава
«Лічилки – невеликі віршовані твори, якими визначаються роль і місце у грі кожного з її учасників»
Покололо, покотило,
По дорозі волочило
Сонце, місяць і зірки,
На кілочку вийдеш ти.
«Найбільш імпровізованим жанром дитячої творчості є прозивалки – невеликі римовані твори, що є дитячою реакцією в момент сварки чи суперечки на якусь образу чи дію.
Ой Микито, Микито,
Вигнав воли на жито,
А сам пiшов до хати
Вареники вплiтати.
«Подібні до прозивалок дражнилки – ритмізовані словесні формули, якими діти виражають негативне ставлення до іншої дитини, пробуючи викликати в неї певну реакцію.
«Мирилки – це короткі віршовані твори, які говорять діти на знак примирення, за призначенням вони протилежні до прозивалок і використовуються з метою відновлення товариських стосунків.
Мирилка летіла,
На плече сіла,
Сказала тихенько:
- Миріться швиденько!
«Страшилки – короткі розповіді про страшні неймовірні події з рисами містики та фантастики, які розповідають діти ровесникам, щоб викликати в них страх.
2. Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.
Писати вірші почав у студентські роки. Перші вірші з'явилися 1958 року на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»).
7 квітня 1961 року «Літературна газета» вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було надруковано аж п'ятнадцять віршів молодого автора. Перша поетична збірка «Атомні прелюди» вийшла в 1962 році, а через п'ять років побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Після першого курсу, його забрав із собою до Москви Олександр Довженко. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум'яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Автор книжок віршів «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повістей «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», роману «Северин Наливайко».
У дитячу літературу Микола Вінграновський прийшов на початку шістдесятих років, коли в журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
Збірки для дітей
Андрійко-говорійко
Мак
Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.
Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.
Він дивився і кліпав,
Чорний вус вів отак:
Як це так — серед літа
Червоніє тут мак?
Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.
Літній ранок
Джмелі спросоння - буц! -
лобами!
Попадали, ревуть в траві.
1 задзвонили над джмелями
Дзвінки-дзвіночки лісові.
Повільне сонце на тумані
До проса випливло з води,
Де на пташинім щебетанні
Тинявся малиновий дим.
Лиш сонях спав, хоча й не мусив,
І ось за те, аби він знав.
Важкий ячмінь медовим вусом
Бджолу за лапку лоскотав.
У картузах із парусини
Комбайн комбайнові гукав:
- То що ж косить?
Воно - все сине!
Де льон? Де небо? Де ріка?
Літній вечір
Ластівка біля вікна
На добраніч
У глибині дощів
Первінка
Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
Помер 27 травня 2004 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі .
3. Данієль Дефо народився в Лондоні у 1660. Його батько був багатим торгівцем м'ясом і свічним фабрикантом та знаменитим дисидентом-пуританином (тобто противником панівної англіканської церкви).
Вихований у релігійному дусі, в чотирнадцять років Дефо був відданий до приватної протестантської школи в Ньюінгтоні. В дев'ятнадцять років Дефо завершив своє шкільне навчання і за порадою батька вирішує стати комерсантом. Батько посилає його до контори оптової панчішної фірми, яка знаходилась у лондонському Сіті й мала зв'язки із закордоном. Період навчання Дефо в Торговельному домі в Сіті закінчився на початку 1685 року. Цього ж року він відкрив оптову панчохову торгівлю в Корнхіллі. Його фірма існувала до 1694 року.
Письменник завжди перебував у середині політичної та релігійної боротьби своєї тривожної епохи. Так, у 1685 році він бере участь у повстанні. Повстання було придушено, і Дефо ледве зміг сховатися від переслідування влади.
У квітні 1687 року була підписана королівська декларація про завершення дій усіх каральних законів, які належать до віровизнання. Саме ця декларація стала приводом для першого літературного виступу Дефо: у віці двадцяти шести років він пише памфлет "Лист з міркуваннями про останню декларацію його високості стосовно свободи совісті", який характеризує Дефо як зрілого політичного діяча й письменника.
Починаючи з 90-х років XVII століття, Дефо виступає як поет-сатирик і публіцист. Сатира набула великої популярності в народному середовищі, бо стверджувала право людини пишатися не своїм походженням, а особистою доблестю, висміювала й засуджувала аристократичну пихатість дворян. Дефо стає впливовою політичною фігурою.
Після загибелі Вільгельма III до влади прийшла Анна (1702- 1714). У країні посилилася реакція, почалися переслідування пуритан-дисидентів. У цей час Дефо анонімно друкує памфлет-містифікацію "Найкоротший спосіб розправи з дисидентами". Коли сатиричний задум письменника було розкрито, памфлет спалили, а Дефо опинився у в'язниці й після сплати великого штрафу тричі виставлявся біля ганебного стовпа.
У в'язниці Дефо написав "Гімн ганебному стовпу" (1703). Звільнення з в'язниці стало можливим лише через згоду Дефо стати таємним агентом влади, і протягом багатьох років він змушений був виконувати таємні доручення уряду. Зазначимо, що 1703 рік став роком народження феномену Дефо в літературі до свого родового прізвища Фо саме в 1703 році він додає частку "Де", і з цього часу енергійний торговець і популярний памфлетист Фо перетворюється на відомого першокласного журналіста-новатора, прогресивного публіциста, а згодом видатного письменника Дефо, який став гордістю англійської літератури й започаткував безліч різновидів жанру роману (пригодницький, біографічний, психологічний, історичний, кримінальний, виховний і роман-подорож).
У 1731 році Дефо повернувся до Лондона, де поселився в одному з віддалених кварталів Сіті, у Мурфілді. Тут 26 квітня 1731 року, зовсім самотній і старий (йому пішов 71 рік), помер знаменитий автор "Робінзона", жива легенда англійської літератури. Ніхто з родичів не знав про його загибель, тож його поховала квартирна господарка, і речі, що залишилися після нього, були продані з аукціону, щоб погасити витрати на похорон.
Але в історію світової літератури він увійшов передусім як видатний романіст, автор безсмертного "Робінзона Крузо". Дефо було 59 років, коли з'явилася перша частина цієї видатної книги (1719). Задум роману виник на основі реальної історії, що сталася з шотландським моряком Олександром Селькірком, який упродовж чотирьох років (1704 - 1708) прожив на безлюдному острові Хуан Фернандес у Тихому океані, поки не був підібраний кораблем під командуванням Вудса Роджерса.
"Робінзон Крузо" (1719)
Письменнику було 59 років, коли він видав свій роман "Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо". Розповідь у творі ведеться від першої особи, від особи Робінзона. Це надає зображенню ілюзії повної вірогідності. Через коротку преамбулу, що знайомить нас із біографічними даними героя, його морськими подорожами і, нарешті, описом бурі, в якій загинув корабель і вся команда, ми разом з героєм потрапляємо на безлюдний острів.
Крок за кроком разом з Робінзоном Крузо, впадаючи у відчай і знаходячи сили для життя в нових умовах, ми стаємо свідками народження нового світу. Самодостатнього світу, світу з елементами позитивної утопії. Робінзон підкоряє природу через те, що для англійців життя поза цивілізацією неможливе, бо герой дуже побоюється відірватися від цивілізації, стати дикуном, та водночас все більше зближається з природою. Робінзон виріс у заможній родині й не мав ніякого уявлення про те, як виконують звичайну роботу: шиють одежу, теслюють, обпалюють горшки, сіють та печуть хліб, доглядають кіз, збивають олію і роблять сир. Поступово все це герой опановує, і безладний молодик перетворюється на справжнього творця. Причому він не тільки створює довкола себе світ матеріальний, але й знаходить свій власний внутрішній світ: проходячи шлях від безвір'я до віри, він стає мудрою людиною. Подальша еволюція Робінзона показана в його стосунках з П'ятницею - дикуном, якого він рятує від канібалів. У героя з'являється унікальна можливість перевірити обґрунтованість і можливість існування тих чи інших положень цивілізованого світу, до яких поступово прилучає Робінзон П'ятницю. Герой стає Вчителем, який разом з учнем заново освоює моральні, політичні, релігійні, побутові основи світу, з яким він утратив зв'язок.
Коли на острів висаджуються пірати, Робінзон Крузо виявляє себе як смілива, відважна людина, а також неабиякі знання військової тактики й стратегії, допомагає повернути корабель законним власникам.
Роман закінчується поверненням Робінзона разом з П'ятницею в цивілізований світ, від якого він встиг відвикнути, якого трохи побоюється, але з яким неодмінно хотів би нарешті з'єднатися.
У світовій літературі роман "Робінзон Крузо" сприймається передусім як натхненний гімн Людині, її творчим і фізичним можливостям.
4. Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна… шкода волі!
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? –
Все вони питають. –
Он все поле сніг завіяв,
Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!
Сніг з морозом поморозив
Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!»
Нарікають діти.
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне наше поле,
І зазеленіє, –
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
У казці розповідається про діда удовця, який мав дочку Марусю - добру, роботящу. Оженивзя з старою бабою вдовою, яка мала дочку Галюсю. Баба дуже не любила дідової дочки, завжди заставляла робити її хатню роботу..
Намовила вона діда вигнати її з хати…і одного разу дід таки згодився і пішов з МАрусьою на ніч в ліс по дрова, у лісі вони побачили хатинку дід сказав марусі залишитись в ній, а сам пішов в ліс, прив’язав колодку до бука, і пішов додому, що повіє вітер в лісі а колодка стука, Маруся думала що це батько ще й досі в лісі дерево рубає.
Знайшла маруся в хатині жменьку муки і зробила з неї галушку, тут з печі вилізла мишка, і попросила в Маруся галушку для своїх діток, добра Маруся віддала галушка. Мишка їй сказала що до неї зараз прилетить просити танцювати крилатий змійй а ти кажи йому що немаєш черевичків, як він принесе черевички, то кажи що немаєш кожушка,як принесе кожушок то кажи що немаєш спідниці, хустки, намиста і всякої дрібниці…і нічого не бійся, але гуляти виходь лише тоді коли заспіває когут, коли когут заспіває то змій над тобою не буде мати ніякої сили, а всі речі тобі остануться.
Прилетів змів і почав Марусю танцювати кликати…тай вона почала його посилати то за черевичками, то за кожушком, то за намистом…отак вона його слала, посилала поки півні не свиснули..тоді змій застогнав з розпуки і полетів на тисячі миль від хати…а Маруся вділась в той одяг і пішла додому…
Коли її побачила мачуха статки Марусі(її одяг), то заставила діда й свою дочку в ту хату завести…
Завів її дід, та зробила галушку, але мишці її не дала..мишка нічого їй не сказала і втікла назад в свою нірку…коли прилетів змів вона почала в нього все на раз просити , за пів години він приніс їй все що вона в нього просила, тай вхопив він її танцювати..вони прислухалась але півень все неспівав, змій нею як тріснув то тільки мазь розлилась і кісточок кілька лишилось…
Не вертається вона додому, тай вирішили дід з бабою їй на зустріч вийти…зайшла баба в хату побачила що тіки кісточки з Галі лишились..тай почала діда сварити, дід почав тікати а вона за ним бігти та як тріснулась головою в дуба, що дід тільки за нею косі її позбирав.
Закопав дід кості в ямі, і з того часу на тому місті базник росте..
Дід почав жжити з Маруссею в хаті , там добре їм, і тихо..Маруся куча сватів має…а шо вийде з того ніхто незнаєє…
Кінець…
Білет №20
1. Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних. Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт». Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін. 1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках. Більш ранній з них — Лаврентіївський список «Повісті временних літ» — входить до складу Владимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи. Оригінальних літературних пам'яток XI та XII ст. збереглося порівняно небагато. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від вогню пожеж, ворожих погромів та плину часу. Деякі з них, дуже поширені в свій час, дійшли до наших днів в окремих, часто пошкоджених примірниках, до того ж у складі пізніших, багато разів переписаних творів. Найбільш визначні серед них «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін. Справжнім шедевром художньої літератури Київської Русі XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками — невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити кочовиків та «поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону». Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русам перемогу. На другий — половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в карі божій за гріхи князя, як вважав літописець, а у відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів. «Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і пристрасний публіцистичний твір, який висував актуальну ідею часу — об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби а ворогом. «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ», — писав К. Маркс. Автор «Слова» відобразив думки, почуття й сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого призводять князівські незгоди та усобиці. Література Київської Русі досягла значних успіхів у своєму розвитку. В XI—XII ст. творили видатні письменники, що написали талановиті історичні, публіцистичні та художні літературні твори. «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — найвизначніші шедеври літературної спадщини Київської Русі, що дійшла до нас. Хто автор «Слова» — невідомо. Останнім часом найбільш обгрунтовану думку висловив Б. О. Рибаков, який вважає, що автором «Слова» є київський боярин Петро Бориславич Література Київської Русі досягла значних успіхів у своєму розвитку. В XI—XII ст. творили видатні письменники, що написали талановиті історичні, публіцистичні та художні літературні твори. «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — найвизначніші шедеври літературної спадщини Київської Русі, що дійшла до нас..
2. Знайти сьогодні у Львові справжнього поета - проблема із нелегких. І хоча у столиці Галичини є десятки людей, які пишуть вірші, Поетами, з великої літери, абсолютну більшість із них назвати важко. Літераторами – старшими чи молодшими – так! Але не поетами. Їх приходять послухати, але читають і надалі катастрофічно мало. Відтак не перебільшу, коли скажу, що справжній поет у Львові є тільки один. Його ім’я – Ігор Калинець. Народився 9 липня 1939 року в м. Ходорів на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Працював у Львівському обласному архіві. Багатолітній політв’язень, член Української Гельсінської групи. Живе і працює у Львові. Можна часто зустріти цього чоловіка на вулицях Львова. Калинець – людина надзвичайно діяльна. Він намагається не пропустити жодної культурної події. Його боляче ранять акти політичного, мистецького невігластва чи навіть вандалізму. І він відразу дає їм гостру оцінку, чим вельми дратує тих, хто спричинився до їх появи. Радянський режим запроторив Ігоря Калинця на довгі роки за грати. Але поет не став деревцем, яке засохло, бо його вирвали із рідного саду. В ув’язненні, на засланні, він продовжував активно писати. Під його пером народжувалися поезії духовно вільної людини, яка ні на йоту не втратила зв’язку з рідною мовою, культурою, землею. Він ніби усвідомлював, що справжніми невільниками був не він з дружиною, іншими українськими політв’язнями, а ті, хто допомагав КДБ заштовхати їх за грати. Він зберіг свою свободу, свою поетичну неповторність, щоб згодом поділитися ними з нами. Літературне повернення Калинця на батьківщину слід оцінювати значно радикальніше. Він привніс в українське літературне середовище давно втрачені еталони поетичної естетики, краси і досконалості слова. Бо Калинець таки досконалий у кожному своєму рядку. У нього не має випадкових віршів і тем. Так могла писати лише людина, яка щодня дивилася в очі Зла і навіть Смерті . Твори Ігоря Калинця вже оцінені на державному рівні – йому присудили премію імені Тараса Шевченка. Та на цьому роль держави у житті поета, здається, і вичерпалася. Принаймні двотомник своїх поезій, що побачив світ у видавництві „Факт”, Ігор Калинець зміг видати лише за кошт доброчинців. До того ж, Калинець упродовж багатьох років займається літературним перекладом, пише книги для дітей, але до поезії не береться. Каже, що у ній він сказав усе, що міг раніше. І це, мабуть, правда. Прочитавши 14 збірок поета, можна переконатися, що Калинець створив власний світ, описавши його до найменших дрібниць. У ньому є довершеність. Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев'ять книжок, написаних перед ув'язненням у 1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу — «Вогонь Купала», 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу) і вісім — написаних під час ув'язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця — «Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто, 1991). 1991 р. збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій» видано було також в Україні. Тираж першої збірки "Вогонь Купала" (1966, Львів) було вилучено з продажу. У 1972 році засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення. Автор низки поетичних збірок, які склали два цикли "Пробуджена муза" і "Невольнича муза". Окремими виданнями за кордоном також вийшли поетичні збірки "Вогонь Купала" (1966), "Поезії з України" (1970), "Підсумовуючи мовчання" (1971), "Коронування опудала" (1972), "Невольнича муза" (1991, США), "Пробуджена муза" (1991, Варшава) та інші. В Україні — "Тринадцять алогій" (1991), "Шлюб з полином" (1995), "Слово триваюче" (1997), "Терновий колір любові" (1998), "Шлюб з полином" (1998), "Ці квіти нестерпні" (2000) та низка дитячих книжок. Один із найтонших дослідників поезії Калинця Данило Гусар Струк у передмові до “Невольничої музи” виокремлює “три головні течії” в його поезії: “оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест”. Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій, надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем. Саме з появою в укр. літ. процесі Калинця почалися дискусії про необароко. Українське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих інспірацій, іншим таким джерелом є, безперечно, творчість Б.-І. Антонича. Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів, його метод полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення “структуралістського” бачення світу). Творчість Калинця суттєво вплинула на багатьох укр. поетів пізніших поколінь, виявившись дуже суголосною найновішим поетичним пошукам. Після повернення з ув’язнення та виселення 1981 р. Калинець, за його словами, цілком замовкає як поет (завершене явище) і стає “імпресаріо колишнього Ігоря Калинця”. Тим часом пише і публікує казки для дітей (напр., “Дурні казки”, 1998), готує перевидання власних поезій. 1994 р. журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімось зорям дальнім”, написану ще 1972 р. під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці. Проте поза всякими сумнівами Калинець був і залишається передовсім поетом, творцем вельми індивідуального, легко впізнаваного (за всієї стилістичної різноманітності) і в той же час напрочуд цілісного світу. Лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка та премії імені Василя Стуса. Живе й працює у Львові.
3. Кіплінг народився в Бомбеї. Своїм другим ім'ям він завдячує назві озера Редьярд, на берегах якого зустрілися його батьки. Згодом воно стало його першим ім'ям. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його, за звичаєм англійців, що працювали в Індії, відправили в Англію. В 1878 році Кіплінг вступив до військової школи. Оскільки він не проявив особливої тяги до навчання й не зміг заслужити собі стипендію, а батьки не мали змоги оплатити його навчання в університеті, 1882 року йому довелося повернутися в Індію, де його батько, який на той час служив директором школи у Німеччині й доглядачем за музеєм, знайшов йому місце праці в місцевій газеті. Джозеф Кіплінг навчався у Америці.Та ось коли всі думали ,що він забув свою домівку,він повернувся в Індію.Там його попросили написати книгу для дітей про джунглі.Він виконав прохання.Вона була дуже популярною.Коли він знову приїхав у Англію його там зустрічали письменником. Перше десятиліття 20-го століття принесло Кіплінгу велику популярність. В 1907 році він отримав Нобелівську премію з літератури. В 1910 році Кіплінг написав знаменитий вірш «Якщо…» (англ. If...), який за результатами опитування, проведеного BBC в 1995 році, був визнаний найулюбленішим британським віршем усіх часів. «Книга Джунглів »( 1894) — збірка оповідань та поем , серед яких відомі розповіді про Мауглі вихованого серед вовків. «Друга книга джунглів» (1895) Крім розповідей про Маугли в них увійшли й інші розповіді, дія яких відбувається іноді досить далеко від індійських джунглів. Наприклад, у розповіді «Білий котик» мова йде про російську північ, і він так само насичений російськими словами, як інші розповіді індійськими. Та й друкувався він спочатку в журналі «Нейшнл ревью», потім у складі першої «Книги джунглів», а після цього - другий. Іншими словами, « Книги джунглів» можна було б при бажанні охарактеризувати як два збірники екзотичних розповідей, переважно про тварин. Розповіді про Маугли теж виходили з-під пера Киплинга й друкувалися в журналі аж ніяк не в тім порядку, у якому потім вишикувалися в книзі, і першим з'явилася розповідь «У лісі», включений Киплингом ще й у збірник «Багато вигадок». У цій розповіді (в «Книгах Джунглів» він у трохи зміненому виді присутній за назвою «Весняний біг») зображений уже дорослий Маугли, що розстається зі своїми друзями-тваринами й іде до людей. Розповіді про Маугли становлять основу «Книг джунглів», і те, що вони пізніше виділилися в окрему книгу,- не випадковість, хоча це лише підкреслює той факт, що «Книги джунглів» не мають структурну єдність. "Такі собі казки" О. Кіплінга публікувалися в англійських часописах у період з 1897 до 1902 року. У 1902 році їх було зібрано під однією обкладинкою і додано ще одну казку - продовження історії Тафі й Тегуамя. Кіплінг не лише самотужки намалював до своїх казок ілюстрації, а й прокоментував їх з притаманними йому почуття гумору. А ще Кіплінг насичує їх символами та знаками. Он вам - Ноїв Ковчег, он - таємні руни, а ще далі - степові зайці, яких автор "намалював лише тому, що вони гарні". Кожна казка закінчується віршем, що стсується, або й ні, її сюжету. Багато з цих віршів покладено на музику