4. Василь Сухомлинський-Бо я — людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Білет №17

1. перші українські читанки 19 ст Поява шкіл з рідною мовою викладання в перші роки після скасування кріпосного права сприяла підготовці і виданню ряду навчальних книжок. Переважно це були навчальні книжки - читанки та букварі, які давали основи української граматики та тексти фольклорних і художніх творів. У 50-х-початку 60-х рр. ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні з'являється ряд різноманітних навчальних посібників для дітей і дорослих. Вони були зорієнтовані на українську школу. Причиною появи нових навчальних книжок було поширення недільних шкіл, які з кінця 50-х рр. ХІХ ст. почали виникати навколо Києва та в деяких інших губерніях .Іншою причиною була невідповідність тодішніх граматик вимогам нового часу. Значний поступ української освіти спостерігається в Галичині, де під Австро-Угорською імперією українцям вдалося ціною неймовірних зусиль створити сприятливі умови для розвитку української науки і культури. У Галичині з першої половини ХІХ ст. , під тиском демократичних перетворень в Австро-Угорщині створюються нові підручники, зорієнтовані на нову українську освіту. У початковій ланці школи як наступний етап засвоєння грамоти і розвитку зв’язного мовлення з’являється підручна книга — ч и т а н к а, що вже укладалася живою українською мовою. Один з перших її авторів-укладачів — М.Шашкевич, письменник і культурний діяч, учасник славної “Руської трійці”. До змісту читанки увійшли оповідання і вірші про родину, рідний край, село, церкву. Дітям також пропонувались “повістки”— оповідання моралізаторського змісту, байки, коротенькі казки, оповіді зі святих книг. Власне, дитина одержувала найнеобхідніші відомості про оточуючий світ зрозумілою рідною мовою. Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи — букварі та читанки — створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький, Ю.Федькович та ін. читанка для дітей О.Духновича, “перший на Закарпатті буквар народною мовою”, починається віршем “О радостях школьних”, в якому виголошуються провідні виховні ідеали того часу. У 50-х—початку 60-х років ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні з’являються такі навчальні книжки для початкової школи, як “Граматка” П.Куліша (1857), “Южно-русскій букварь” Т.Г.Шевченка (1861), “Букварь” О.Потебні (1861) та азбуки Золотова, Шейковського, М. Гатцука, Ященка. Їхня основа будується переважно на живому українському слові, близькому і зрозумілому дітям. Важливе значення для створення українських підручників у Східній Україні не лише для початкової, але й для середньої і старшої ланок навчання мала "Граматика" П.Куліша, в якій автор-укладач, практично вирішуючи питання про важливість навчання дітей рідною мовою, запропонував перекладені українською мовою релігійні тексти. Цей підручник поєднував у собі навчання букв і грамоті, виховував дітей на художніх і біблійних творах. Письменник звертав увагу дітей і дорослих на важкий політичний стан українського народу, розпорошеного серед інших держав і народів, закликав українців до єдності. "Граматика" П.Куліша виховувала в дітей і дорослих почуття єдності українства, розшматованого кількома сусідніми державами на частини. Саме П.Куліш залучив Т.Шевченка до написання відомого "Букваря" - необхідної навчальної книжки з української грамоти для дітей і дорослих. .Шевченкового "Букваря" ("Букваря південноруського") було видано 1860 р. у Петербурзі в друкарні П.Куліша. Гроші на буквар Т.Шевченко здобув за продаж свого автопортрета і п'яти офортів. Буквар призначався для навчання грамоти дітей і дорослих. Його зміст перейнятий гуманістичними, демократичними ідеями і просвітницькими завданнями - дати народові найголовніші поняття не тільки про українську абетку, але й показати багатство народного слова через думи і народні прислів'я, ознайомити з основами лічби. . "Буквар" став першою навчальною книжкою для простого народу із задуманої поетом серії підручників з історії, етнографії та географії. Читанка – це перша книжка для читання, що містить доступний дітям пізнавальний і виховний матеріал. Один з перших авторів-укладачів «Читанки» — М.Шашкевич, Крім М.Шашкевича, навчальні книжки для початкової школи — букварі та читанки — створювали О.Духнович, Й.Кобринський, Я.Головацький, Ю.Федькович та ін. Важливе значення для створення українських підручників у Східній Україні мала "Граматка" П.Куліша. Саме Куліш наштовхнув Т.Г. Шевченка до упорядкування "Букваря" ("Букваря південноруського"), Читанка для дітей О.Духновича, “перший на Закарпатті буквар народною мовою” Отже, читанка як вид навчальної книжки для молодших школярів мала призначення вчити дітей читати і розвивати їхнє мислення, громадські почуття на матеріалах рідного фольклору, адаптованих релігійних текстів та найбільш доступних творах українських письменників.

2. Євге́н Пили́пович Гу́цало- український письменник середини ХХ-го століття , журналіст, поет і кіносценарист. Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. З дитинства він був привчений до науки та захоплено поглинав книжки та начання своїх батьків. Навчання за гасовою лампою і важка праця в оборі й колгоспі — щоденні Євгенові справи, та поряд завжди була книжка — бо без неї він уже не уявляв свого буття. І все те читання сподвигнуло хлопця на його перші творчі експерименти, він мріяв стати письменником і почав викладати свої думки — під впливом прочитаного. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. А починав свої перші літературні кроки Євген Гуцало також в дитинстві: пишучи про все довкілля, описуючи, до найдрібніших деталей, побачене у природі чи в побуті, прикрашаючи все багатою українською мовою використовуючи багато метафор, епітетів та порівнянь. Після блискучого закінчення середньої школи, на початках 50-х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. Проте не поступив. Та вперто бажаючи стати журналістом і письменником, Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. І з 1955 року він почав здобувати вищу освіту в колишній колегії Павла Галагана. І тамтешня творча атмосфера вплинула на подальші кроки юного студента, він одразу ж вступає до літературної студії, пише вірші, прозу . У 1959 закінчив історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник». А вже невдовзі, в 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжечка — збірка оповідань «Люди серед людей» і одразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів. , Письменник натхненно заглибився в роботу, і, одна за одною, виходять книжки новел та повістей, в яких уже самі назви кидали виклик звичним соцреалістичним сірим багатотиражкам: «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників Останні дні життя Євгена Гуцала : 4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала. Відтак, українські урядовці розпорядилися поховати видатного українського письменника, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка Гуцала Євгена Пилиповича на Байковому кладовищі. Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі 2-ї половини 20 століття. У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом. На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцулівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985). . В оповіданні «Лось» письменник розповідає історію про те, як лось, намагаючись напитись з ополонки, потрапив у воду й почав тонути. Двоє хлопчиків стали свідками боротьби лісового красеня за життя. Зрозумівши, що важкий лось сам не зможе врятуватись, хлопці кинулись на допомогу. Брати тільки-но встигли визволити тварину з льодяного полону, як пролунав постріл. Хлопці не відразу зрозуміли, що куля влучила саме у врятованого ними лося. Незабаром з'ясувалось, що вбивцею лісового красеня із сусіднього заповідника став їх рідний дядько Шпичак. Коли дядько зрозумів, що брати не в захопленні від його здобичі, він злякався, що хлопці можуть повідомити в заповідник про його вчинок. Він пробував їм і погрожувати, щоб вони мовчали, і пропонував за мовчанку м'ясо й роги, але діти, нічого не відповівши, пішли до своїх саней. Автор завершує оповідання тим, що розгублений Шпичак дивиться на мертве тіло лося і йому, як це нещодавно було з дітьми, страшенно хочеться, щоб «лось підняв голову, звівся на свої стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як він ще недавно біг, поки дороги йому не перетнула куля». Але лось так і не ворухнувся. Є. Гуцало спеціально не розповідає про те, що буде далі, пропонуючи замислитись над цим читачу. Хоча, що буде далі, здогадатись неважко: хлопці, незважаючи на те, що вбивця — їхній рідний дядько, мабуть, все ж таки повідомлять у заповідник, бо зрозуміли, що Шпичак не шкодує про вчинене, а значить, якщо його не покарати, буде продовжувати полювати на заповідних тварин. На відміну від хлопців, Шпичак (у кінці оповідання) хотів би побачити лося живим тільки тому, що боїться покарання, а не тому, що зрозумів жахливість скоєного злочину. У невеличкому творі Є. Гуцало зумів поставити ряд дуже важливих проблем: те, що людина вважає себе царем природи, не дає їй права знищувати тварин для своєї розваги. Навпаки, люди мають усвідомити, що їх завдання — оберігати та захищати природу, турбуватись про неї, бути милосердним.

3. Казки тисяча і однієї ночі — збірка оповідань, зібраних за багато сторіч різними авторами, перекладачами і вченими багатьох країн. Ці збірки розповідей беруть своє коріння від народів стародавньої Аравії і Ємену, стародавньої Індії, Персії, давнього Єгипту, із середньовічних арабських народних історій. Спільним у всіх виданнях «Казок тисяча й одної ночі» є те, що початкова історія розповідає про царя Шахрияра і його дружини на ім'я Шехерезада. Найвідоміші історії зі збірки — «Чарівна лампа Аладдіна», «Алі Баба та сорок розбійників» і «Сіндбад мореплавець». В основній історії розповідається про перського царя і його нову наречену. Король, Шахрияр, довідавшись про невірність дружини, страчує її, а потім оголошує всіх жінок невірними. Тоді він починає кожен день брати собі в дружини незайманих дівчат тільки для того, щоб стратити кожну на ранок. Зрештою, візир стратив так багато жінок, що не зміг знайти жодної. Шахерезада, дочка візира, пропонує себе як наступну наречену, і її батько неохоче згодився. Під час шлюбної ночі Шехерезада розказує королеві розповідь, але не закінчує її. Щоб довідатися закінчення казки, король змушений зберегти їй життя. Закінчивши розповідь наступної ночі, Шахерезада одразу ж розпочинає іншу, не закінчуючи її. Так відбувається протягом 1001 ночі. Розповіді мають дуже різноманітний характер: історичні розповіді, любовні історії, трагедії, комедії, поезію, пародії. Численні історії розповідають про джинів, магів і легендарні місця, які часто змішуються з реальними людьми й географією; історичний каліф Гарун аль-Рашид є основним головним героєм, як і його придворний поет Абу-Нувас і візир, Джафар Аль-Бермакі. Різні версії мають різні індивідуально деталізовані закінчення (у деяких Шехерезада просить про прощення, в інших Шахерезада народжує дітей і король вирішує не страчувати свою дружину), але вони всі закінчуються тим, що король не страчує свою дружину, даруючи їй життя. Казки Шахразади можуть бути розбиті на три основні групи, які умовно можна назвати казками героїчними, авантюрними і шахрайськими. Авантюрні казки За змістом більшість «авантюрних» казок — типові міські оповідання у віршах. Це найчастіше любовні історії, героями яких є багаті купці, майже завжди приречені бути пасивними виконавцями хитромудрих планів своїх коханих. Останнім у казках цього типу зазвичай належить головна роль — риса, що різко відрізняє «авантюрні» повісті від «героїчних». Типовими для цієї групи казок є: «Повість про Абу-ль-Хасана з Оману», «Абу-ль-Хасан хорасанець», «Німа і Нум», «Люблячий і коханий», «Аладдін і чарівна лампа» . Героїчні казки До групи героїчних казок відносяться фантастичні повісті, ймовірно що складали найдавніше ядро "Тисячі і однієї ночі",, а також довгі лицарські романи епічного характеру. Стиль цих повістей — урочистий і дещо похмурий, головними дійовими особами в них зазвичай є царі та їх вельможі. У деяких казках цієї групи, як наприклад у повісті про мудру діву Такаддул, чітко видно дидактичну тенденцію. До «придворних» казок відносяться, наприклад, «Камар-аз-Заман і Будур», «Бадр Басім і Джаухар», «Повість про царя Омара ібн-ан-Нумана», «Аджиба і Гаріб» і деякі інші. Шахрайські казки «Шахрайські» казки натуралістично малюють життя міської бідноти і декласованих елементів. Героями їх зазвичай є спритні шахраї — як чоловіки, так і жінки, наприклад, безсмертні в арабській казковій літературі Алі Зібак та Даліла-хитрунка. У цих казках немає і сліду поваги до вищих станів; навпаки, «шахрайські» казки сповнені глузливих випадів проти представників влади і духовних осіб. Герої шахрайських казок відрізняються мужністю і підприємливістю і являють разючий контраст з зніженими гаремним життям і неробством героями «авантюрних» казок. Крім оповідань про Али Зібаке і Даліл, до шахрайських казок відносяться чудова повість про Маруф-шевця, казка про рибака (по імені) Халіфа, що стоїть на межі між розповідями «авантюрного» і «шахрайського» типу, і деякі інші повісті. Важко сказати що більше привертає в казках «1001 ночі» - цікавість сюжету,химерне сплетення фантастичного і реального,яскраві картини міського життя середньовічного Арабського Сходу. Мова героїв кращих казок «ночей» яскраво індивідуальна,у кожного з них свій стиль і лексика,характерні для того соціального середовища з якого вони вийшли.»1001 ніч» не є твором одного автора ,а колективним творцем є весь арабський народ.

4. СЕСТРІ Минаючи убогі села, Понаддніпрянські невеселі, Я думав, де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі? І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина. Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая! Неначе в Раї спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається, виринає З-за хвилі човен, доплива... І в хвилі човен порина. — Мій братику! Моя ти доле! — І ми прокинулися. Ти... На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! Будем живі, То Бог поможе перейти.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА «МЕТЕЛИК» Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, - мав-таки сусіда; сусід той був лилик (кажан); та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, - сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не дуже докучало, - а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи капусти, - і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве примітний - тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить, було, метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний; - але де? того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада? (Хіба - лилик, так знаєте сами, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили. Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, - та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. "Світло, світло!" - і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті - там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, - метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам'ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, - там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от - метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. "Дурне сотворіння! - мовив дехто з товариства. - Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!"

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, - але він рвався на простір! Він шукав світла!

Білет №18

Білет №19