Арка дій любченко

(7. III. 1899-25. П. 1945)

Аркадій Любченко це — один з найбільш расових новелістів на­шої сьогочасної літератури, видатний спадкоємець цього в нас уже в минулому міцно розробленого літературного жанру. Пережив він, один з небагатьох, страшну добу большевицького панування, тво­рив, а то й мовчав, у дуже важких умовах, проте сьогодні, з перс­пективи 20-ти років своєї літературної діяльності, він може бути гордий з пройденого шляху. Гордий як письменник і гордий як ук­раїнець, а це останнє, зваживши на обставини, має теж свою ве­лику вагу.

Аркадій Любченко народився в селянській сім'ї 1899 р. у селі Старий Животів на Київщині. Учився в сільській парафіяльній школі, гімназію закінчив у м. Сквирі, а потім студіював у Київському університеті. В pp. 1918—1920-х брав участь у визвольній боротьбі, а по закінченні громадянської війни працював до 1924 р. у театрі ім. І. Франка разом з Ю. Смоличем, теж тоді актором.

Писати почав Любченко ще на шкільній лаві, друкуватися — з 1918 р. До постійної письменницької праці, що стала його основ­ним фахом, перейшов з 1923 p., беручи одночасно дуже активну участь у тодішніх літературних організаціях. Був членом, а потім секретарем спілки українських письменників «Гарт», що її очолив проклятий пізніше большевиками В. Блакитний-Еллан. Тоді входив також до окремої неофіційної літературної студії «Урбіно», засно­ваної М. Хвильовим. Коли припинено діяльність «Гарту», брав участь у заснуванні Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), основоположником якої був М. Хвильовий. Згодом, від 1926—1928 pp., він працював як неодмінний секретар Академії.

Починаючи з 1924 p., Любченко очолював сектор красного письменства при Державному Видавництві України. На цю роботу нишком призначила його група письменників, що роком пізніше

189

заснувала ВАПЛІТЕ. За час свого перебування в ДВУ, до 1930 p., встиг він видати багато творів не тільки українських письменників, але й повні збірки творів найвизначніших класиків світової літе­ратури в перекладі на українську мову. Можна ще додати: він, вив­чивши добре французьку мову, зробив низку перекладів з фран­цузької літератури (А. Доде, Ф. Моріяк). Ця перекладна робота по­значилась, між іншим, на стилі Любченкової новели.

Після ліквідації ВАПЛІТЕ, яку большевики проголосили націо­налістичною організацією, Любченко був одним з засновників славнозвісного «Літературного Ярмарку», що продовжував традиції і настанови ВАПЛІТЕ. Коли ж і «Літературний Ярмарок» больше­вики зліквідували — журнал проіснував ледве один рік,— Любченко взяв енергійну участь у створенні нової літературної організації «Пролітфронт», що знову ж підрізними прикриттями продовжувала лінію ВАПЛІТЕ,— був тут знову секретарем.

З 1930 р. большевики почали рішучий наступ на культурну ав­тономію України. Процес СВУ, самогубство Хвильового і Скрип­ника, розстріли і заслання діячів української культури — оце етапи страшного погрому. Любченко поступово припинив літературну роботу і за останні сім років перед війною підсоветській літературі не дав нічого. Большевицька критика ввесь час закидала йому політичні збочення. В pp. 1931 до 1933 він довго «каявся» («само­критика»!) за свої «ухили», зокрема за твори: «Вертеп», «Образа», «Ворог», «Кров», «Два листи» й інші; деякі з тих творів були зовсім заборонені.

З вибухом війни в червні 1941 р. Любченка разом з іншими ук­раїнськими письменниками силоміць евакуйовано з Києва до Уфи, але він у дорозі відстав від ешелону, ескортованого відділом НКВД, і приховався в Харкові, де перебув до здобуття цього міста німець­кими збройними силами. Тут відразу взяв участь у створенні газети «Нова Україна» і працював у редакції цієї газети до червня 1942 p. У зв'язку з недугою переїхав до Києва, а звідси до Львова. Тепер він у Галичині.

II

Любченко — письменник невеликої розміром, але зате дуже ви­багливої літературної продукції. Перша збірка його новел — «Бу­ремна путь» — з'явилася 1925 p. і з того часу багато разів передру­ковувалася. В 1929 p. вийшла збірка оповідань і повістей «Вона», а 1932 p. ще одна збірка — «Вітрила тривог». Крім цього, він е ав­тором кількох п'єс, кількох кінових сценаріїв та значної кількости літературно-критичних статей і мистецьких нарисів.

Коли в першій збірці своїх новел «Буремна путь» Любченко, як

190

і багато письменників тієї доби, сприйняв прихід большевиків на­сторожено, але все-таки з деякими надіями, то впродовж кількох найближчих років він цілком розчарувався і пройшов типову для того часу еволюцію. Бувши секретарем ВАПЛІТЕ і в зв'язку з тим ворогом усякої Москви, він почав відбивати в своїх творах праг­нення та ідеали своєї нації і, очевидно, попав у ряди т. зв. ухиль­ників.

Найкращий Любченків твір національного змісту — це прозова поема «Вертеп», філософський твір, що вимагає деякого розшиф­рування. З зовнішнього оформлення цього твору можна прослід­кувати за тим, як політичне становище впливало на формальні за­соби мистецького твору, якими символічними «арабесками» мусів у большевицькій дійсності говорити український письменник, щоб такими манівцями провести якось свої національні тенденції.

Основна ідея «Вертепу» — месіянство України, щось ніби тема­тичний відгомін «Книг битія українського народу» М. Костомарова. На першому плані «Вертепу» Жінка (з великої літери), Україна, що проходить через усі сторінки цієї прегарної повісти,— повістю при­наймні називає свій твір сам автор. Дуже характеристичне, що тодішні наші письменники саме жінку вибирають носієм націо­нальних ідей. Тут можна згадати Марію з новел Хвильового та Аг-лаю з його роману «Вальдшнепи», Марину з драми М. Куліша «Па­тетична соната» — символ активної України, що повстаннями про­рубує собі шлях, Орисю з повісти Івченка «Робітні сили», що сим­волізує чорноземну первісну Україну з її необмеженими потен­ціальними можливостями і т. д.

«Вертеп» побудований цілком «музично» і дає враження сим­фонії. Складається він з прологу, епілогу і дев'яти частин, що в'я­жуться в одну нерозривну цілість. Як музичний рефрен, пронизує твір фраза «молодь напоєна південним сонцем». Кожна з частин повісти проводить якусь ідею, творячи разом, з логічного погляду, суцільну філософську будову.

Ось у першій частині — «Соло неприкаяної лірики» — прегар­ними образами розкриває автор основну рису вдачі українця, його надмірну ліричність. В другій частині — «Мелодрама» — на кін ви­ходить печальна жінка, Україна, що висловлює свій розпач з при­воду провалу національно-визвольної революції в pp. 1918— 1920-х. Проте автор не песиміст. В найближчому розділі — «Mystere profa-^ne>> — сліпучо-яскравими кольорами автор малює потужність ук­раїнської землі і віру в майбутнє своєї нації. Ця частина — ніби сло­весна ілюстрація до відомого образу О. Новаківського «Багатство України». «Сеанс індійського гастролера», четверта частина, вво­дить нас у тодішню дійсність: це підготовка до майбутньої боротьби, нав'язання до першої частини — боротьба з пасивним світоглядом

191

АзГі". В п'ятій частині — «Танок міського вечора» — автор дає літера­турну ілюстрацію гасла Хвильового «орієнтації на Европу»; тут по­чинається гімн вольовій людині. В дальших трьох частинах — «Пан­томіма», «Лялькове дійство, або Повстання крови» і «Атлетика» — показано зріст нової української людини і нової України, ренесанс якої виросте з свіжинної сили української землі. Остання частина — «Найменням Жінка» — це пристрасний гімн відродженій нації, її пе­ремогам. В цій частині і в епілозі «Наказ» багато фрагментів яскраво національного змісту; процитуємо один з них:

«А ось під прапором волі, здобутої тисячма тисяч смертей, в су­проводі тих же звуків проходять славетні полки вашої країни. Вони готові завжди дати найсуворішу одсіч, вони завжди готові на смерть, щоб тільки відстояти життя...»

Коли основний тон «Вертепу» ліричний, то другий великий твір Любченка — «Образа» — має цілком епічний характер. Літературна вартість цієї повісти висока; автор доводить не тільки широкий віддих свого таланту, що часто понад силу іншому новелістові, але й тонку спостережливість явищ щоденного побуту та, що важ­ливіше, вміння компонувати великий матеріал..Тематично «Обра­за» є багатоплановою «образою» совєтської влади, гострою сати­рою на «хахла» і совєтський побут. Тут ціла галерея негативних по­статей: росіянин Степан Маркович, малорос Кость Гулавський, «хахлушечка» Ніна Сергіївна, а єдина позитивна постать — це ук­раїнський «комуніст» Данилюк, що на сторінках повісти снується, як тінь; про нього чуємо тільки з розмов. Данилюк ніби ідеальний комуніст, насправді ж це український патріот, яких большевики жорстоко винищували. Коли його просять прийти на виставу російського театру, він зразу відпалює: «Ніколи й не цікаво!» Інші виведені в повісті герої — несимпатичні, за винятком, може, Ніни Сергіївни, що «боронить недоторканости своїх полтавських галу­шок». Проте їх роль дуже важлива, вони ж служать авторові пара­ваном, за який він ховається, критикуючи совєтську владу. Ось один з них висловлює такі небезпечні думки:

«Стати напівдикуном і не бачити ні одної радянської фізіономії'... Хоч на день, два. Або ж... Кудись у благословенну країну, щоб ба­чити сотні, тисячі фізіономій, тільки справжніх, людських, де в очах і розум, і душа. Культурних фізіономій, європейських».

Один марксистський критик дає до цього фрагменту таке єхидне зауваження: «А може, це не Костеве бажання, може, це авторові хочеться майнути у ту благословенну країну? А втім, це тільки жарт!» Справді, добрий «жарт»!

Коли до такої тематичної лінії Любченкових творів додати ще його жваву участь у культурному відродженні України, то не диво, що на нього звідусіль посипались удари. Процитуємо один з дуже

192 '

авторитетних нападів на нього, вміщений в «Советской Литератур­ной Энциклопедии» з 1932 р.; цей фрагмент одночасно може стати вихідною точкою до критичних уваг про Любченкову творчість;

«Друга книжка — «Вона» (1929) — присвячена проблемам дрібно­буржуазного індивідуалізму; в ній письменник намагається підвести «біологічну» базу під тлумачення проблеми «надкласової» людини. В порівнянні до першої книги тут виявляються помітно занепад­ницькі тенденцГі' автора що висловлюється в відверто реакційних настановах («Образа»), в недооцінці української пролетарської культури і політики парта в національно-культурному будівництві на Україні»...

III

Аркадій Любченко — один з найцікавіших представників нашої повоєнної прози. Стоячи осторонь чисто експериментальних шу­кань своєї доби, він залишився письменником класичної форми. Його новела — це наче старовинна грецька будівля. Нема в ній ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаности деяких його сучасників. Навпаки, в його мистецькій будівлі є класична гар­монія усіх елементів літературного твору; мови, сюжету, композиції І стилю, гармонія, що її знайти можна, здається, тільки в одного з сучасних йому письменників — у Валеріяна Підмогильного.

Шлях класичної новели в українській літературі дуже важкий, важкий особливо тому, що цим шляхом ішов наш найбільший єв­ропеєць — Михайло Коцюбинський. Тим-то не дивно, що україн­ська критика таки досить часто підкреслювала спорідненість Люб­ченка з Коцюбинським. Ствердив це теж його приятель М. Хвильо­вий, що, не бувши критиком, коротко і ясно синтезував загальну оцінку: «На наших очах,— писав він ще в 1927 р.,— росте цікавий письменник. Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно, продовжуватиме Коцюбинського в його європейських, Імпресіоністичних новелах». Проте, незважаючи на жанрову, сти­лістичну, а подекуди навіть сюжетну спорідненість з Коцюбинсь­ким, Любтенкові таки вдалося знайти свій власний оригінальний шлях. Найти оригінальність Любченкової прози, щось ледве влов­не, що відрізняє її від прози Коцюбинського,— таки досить важко. На це треба було б писати довшу розвідку про стилістичні засоби одного і другого і таким мозольним шляхом докладно конкретизу­вати ті особливості, що їх відрізняють один від одного. Ми змушені обмежитися ствердженням факту, який без труднощів помітить кожний читач, що знає Коцюбинського, а саме: Коцюбинський і Любченко — це дві творчі індивідуальності, близькі між собою, але напевне різні.

Tv,

країнськс слово, кн 4

193

Виступивши в літературі в пореволюціину добу, що принесла з собою великі зрушення соціального і національного характеру, Любченко не пішов шляхом літературної фіксації своєї жорстокої дійсности і тим більше не став, за відомим висловом, «інженером людських душ», тобто трубадуром большевицьких можновладців. Його тонка рука з філігранною ніжністю торкалася тем забріханих буднів, і то тільки на те, щоб на їх дні шукати людини. В осередку кожного його твору стоїть якась психологічна проблема, а нові об­ставини мають радше декоративне значення, ніж суттєве. З прав­дивою майстерністю він розкриває складну машину людської психіки, а навіть більше — він глибоко проникає в нетрі єства звірини Такі його твори, як «Ворог», «Кров» чи написана вже не­щодавно «Остання ніч»,— це, без сумніву, вершина т. зв. тваринної тематики в нашій літературі. Саме це нехтування соціальною тема­тикою і психологічна допитливість наражували письменника на по­всякчасні напади большевицької критики.

Проте основною стихією Любченкового таланту є ліризм. Він не любить надто брутальних людей, ні умисне гострих ситуацій, його атмосфера... це — сутінки природи і ніжні, ледве помітні порухи людської душі. Він передусім мистець, що дивиться на життя sub specie aetemitatis і шукає в ньому не вічно змінливих форм, тільки рівноваги і понадчасового змісту. І саме оця філософська задума, якась лірична свідомість скором и нучости життя накидає серпанок романтики на всі його твори, навіть на ті фрагменти, де він дає об­раз сильної, вольової людини. Романтичний підхід до дійсности Приймає різні форми, а це вказує на багату мистецьку винахід­ливість письменника. Тінь романтизму виявляється у прегарній-символіці «Вертепу», в екзотиці «Хінської новели», в присмеркових тонах і постатях «Via dolorosa», в часовій перспективності «Опові­дання про втечу», а найсильніше проявляється в прозовій баладі «Гайдар», що дуже вдало під покришкою історизму проводить ідею боротьби півдня з північчю — України з Москвою. Але талант Люб-ченка надто багатогранний, щоб, заглибившись у ліричному его­центризмі, не почув голосу своєї сучасностії. Він уміє бути теж епіком, що гостро спостерігає усі нюанси нової дійсности...Ця вла­стивість його таланту з особливою силою виявляється в повісті «Образа» і в деяких новелах. Але навіть у тих творах, що своїм спо­коєм схиляються потрохи в бік епічної форми, він ніде не стає літописцем побуту і не втрачає міри мистця, що дивиться на світ по-філософськи. Тим-то його новели стоять на грані імпресіонізму і реалізму, вони дають вмілу синтезу обох цих літературних на прямків. Проте, увесь чаг розвиваючись, письменник поволі, але вперто прямує до цілком реалістичної новели. Докази на це дають не тільки міцно склеплені давніші оповідання «Кострига» і «Ворог»,

194

але й таки недавно написані твори, згадати хоч би його «Останню

ніч».

Класична форма творчости вимагає передусім дуже високої культури слова, і ця культура — один з найсильніших моментів творчости Любченка. Мова під його пером стала податливим ма­теріалом, яким він володіє з великою майстерністю. Він не тільки використовує народні мовні багатства, з якими він добре ознайом­лений, але також, маючи надзвичайно тонке вухо, творить дуже вдатні мовні неологізми; деякі з них уже прийнялися, інші, думаємо, певне, і то незабаром, теж здобудуть собі громадянство в пись^ менстві — бо творить їх автор згідно з духом і законами сьогочасної української літературної мови. Не дурно один з його критиків ска­зав, що кожної новели Любченка чекає він нетерпляче, як мовного шедевру. В цьому погляді великого перебільшення нема. Аж тут, у творах цього уродженця Київщини, можна побачити, до якої до-вершености і своєрідного музичного чару дійшла наша мова, по­рівнюючи навіть з недавньою ще добою М. Коцюбинського. В ритмізуванні слова він не вганяється за дешевими ефектами, ані ніде не попадає в неприродну напушеність. Його твори, елегантні і вишукані, дають нашій літературі гарні зразки стилю, що дуже на-' гадує стиль класиків французької прози.

Кінчаючи наші завваги, скажемо, що Любченко, на щастя, ще не закрита сторінка нашої літератури. Він у розквіті таланту, повен творчих сил і задумів. Проте вже його дотеперішнє надбання має' таку вагу, що, не беручи до уваги вивезених большевиками пись­менників, можна вважати його найвидатнішим представником на­шої сучасної прози.

Юрій ГАМОРАК (Ю. Стефаник)

ВЕРТЕП

СЛОВО ПЕРЕД ЗАВІСОЮ

Перш за все треба сказати, що сьогоднішнє дійство не мав анічогосінько спільного з тим своєрідним розумінням, якого на­давали й надають слову «вертеп» не тільки наші північні сусіди, яле й чимало наших байдужих земляків.

Це значить: будьте певні, що, потрапивши сюди, ви в жадному разі не потрапили у якесь моторошне місце, у кішло розпутників чи душогубів. Навпаки. Ви прийшли, щоб подивитися на мис-

⁷* 195

Із збірки «Кінцесвітнє» (1975) НЕДОБРЕ

Багрим, недобрим колом, Так, мов його не треба, Так, як іще ніколи, Сонце упало з неба.

Дням голова відтята, Захід — кривава повідь. Щоб море вогню залляти, Вилили море крови.

Багато крови, багато, Та ради не дасть огневі,— От-от він прорве загати І рине по всьому небі.

Пожар півнеба кривавить. Мовчать на дзвіницях дзвони. Ніхто не спитає навіть:

«Чом захід такий червоний.?»

Багрим, недобрим колом, Так, мов його не треба, Так, як іще ніколи, Сонце упало з неба.

Прага, 1923.

ПОЕЗІЯ ОФІРИ t ПОСВЯТИ

Творчість Олекси Стефановича належить до величного здобутку поетів Празької літературної школи, основною рисою мистецького світогляду яких е ідея утвердження української незалежної держав­ності. Вона звучить у поезії Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Ле­оніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, О. Ольжича, Олени Теліги, а теоретично обгрунтована у працях Дмитра Донцо­ва, видавця журналу «Вісник», у якому друкувалися майже всі ці письменники.

256

Олекса Стефанович, філософ за своєю мистецькою натурою, заглиблюється думкою і почуттям у внутрішній сенс ідеї держав­ності звертається до перших її витоків і проектує їх на сучасну до­бу Так через усю двадцятирічну творчість поета проходить образ язичницького бога Перуна, що є символом ідеїукраінськоі.держав-ності утвердженням її безсмертності і всепереможності. Перун грізно вступає в нелегку боротьбу на захист своєї волі та честі, не схиляючись перед ворогом, перед тим, хто намагається знищити і принизити його:

Реве та стогне Дніпр у млі, Земля здригається, як в трясцях... І шепчуть злякано в селі:

«О, він ніколи їм не дасться...»

(«Сон Перуча», Прага. 1924).

Ідея, захисником якої виступає Перун, продовжує хвилювати серця і розум людей протягом багатьох століть:

: Пливе, прадавньої снаги, Грози прапервісної повен. І часто-часто його човен У наші стука береги.

(*Перун», Прага, 1941).

Сила цієї ідеї дає наснагу поетові, підносить його творчість до високоартистичних здобутків нашої літератури.

Народився Олекса Стефанович 5 жовтня 1899 року на Волині, у селі Миллтині, що недалеко від міста Острога, яке відоме своїми давніми національними традиціями. У цьому благословенному краї, де кожен метр землі дихає славою предків та їх високим духом, зростав майбутній український поет. Батько Олекси Стефановича був священиком, тому і сина віддав у Житомирську духовну семі­нарію, яку той закінчив у 1919 році. Ідеї радянської влади вияви­лися чужими і далекими для Стефановича, тому у 1922 році він опиняється у Чехо-Словаччині, де продовжує навчання, вступаючи на філософський факультет Кардового університету та відвідуючи літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Живе і працює у Празі, пише вірші, а також захищає докторську дисертацію на тему «А. Метлинський як поет» (1932 р.). У 1944 році, коли до Праги підійшли радянські війська, Олекса Стефано­вич, рятуючи власне життя і волю, залишає Прагу й емігрує до Німеччини, де проживає до 1949 року. А потім його пристанищем стало американське місто Буффало, де поет і помер 4 січня 1970 року.

9 Українське слово,, кн. 4

257

Життя Олекси Стефановича було сповнене постійних духовних пошуків та глибоких роздумів. Він жив дуже самотньо, коло його знайомих і товаришів було обмеженим і вузьким, відчуття страху та манія переслідування з боку радянської влади до самої смерті не залишали поета.

Перша збірка творів Олекси Стефановича «Поезії» вийшла у Празі у 1927 році. Друга, й остання, прижиттєва збірка «Stefanos I» побачила світ у празькому видавництві «Дніпрові пороги». Дати по­яви у книжці не подано, а сам автор називає роком видання 1939-й. Ру­кописи збірок «Stefanos II» та «Кінцесвггне» були підготовлені автором, але побачили світ вже після його смерті у виданні «Олекса Стефанович. Зібрані твори» (Торонто, 1975), упорядковані Б. Бойчуком, зі вступною статтею І. Фізера. До цього видання увійшли також найостанніші поезії Стефановича та ті, що друкувалися лише в періодиці.

Ще на початку творчості Олекса Стефанович сформулював своє головне мистецьке кредо, яким позначена вся його подальша по­езія. У вірші 1923 року «Недобре» бачимо символічний трикутник — сонце, вогонь, кров,— який є носієм головної ідеї поета. Централь­ний образ трикутника — сонце, яке «так, як іще ніколи», «упало з неба» і стало джерелом героїчного начала і стимулом до нового життя. Воно народило вогонь, якому поет надає Гераклітового зна­чення джерела перетворень і бурхливого відродження. Вогонь несе ідею влади і духовної сили, що е головними чинниками звільнення від сил зла. Але кров прагне знищити вогонь, принести його у жер­тву власній могутності:

Щоб море вогню залляти, Вилили море крови.

Багато крови, багато, Та ради не дасть огневі,— От-от він прорве загати І рине по всьому небі.

Мовою глибинних символів говорить поет -про незнищенну ідею волі, яка принесла в Україну величне духовне відродження І ' стала могутнім чинником у прагненні українців до власної незалеж­ної держави. У цьому ж, 1923, році був написаний вірш «Кінце-світнє», пройнятий темними образами «пащек прірв» та хаосу, який «вздовж і вшир» шугає над землею. Це символічний образ тих злих сил, які полонили Україну, знищили її державність. Але серце по­ета не мириться з тяжкою недолею і кличе на боротьбу, у вир ге­роїзму.

Через усю творчість поета проходить ідея утвердження укра­їнської державності. Автор замислюється над її першоджерелами,

258

етапами її розвитку та становлення, зупиняється і, на сучасному йому етапові її виявлення. Національна традиція формування цієї ідеї сягає до Перунових часів, до доби Святослава, коли «загнано Руський цвях в царгородський мур» («Вічна слава», Прага, 1940). Цю ідею підхопила і понесла далі доба гетьманщини:

Слава вічная Конашевичу За похід його на Москву.

Слава гетьманові Хмельницькому... («Вічна слава», Прага, 1940).

За цю ідею виступає український народ на боротьбу і в XX ст.:

t віквічно пребудь прославлена — Божих воїв тобі салют! — Замордована, закривавлена Перемого Базару й Круг.

(«Вічна слава», Прага, 1940).

У свідомість митця б'є ідея незнищенності української держави, і він звертається до тих епох, які є джерелом формування націо­нального менталітету, до тих образів, які найістотніше репрезенту­ють українську психіку.

В. Державин з приводу звертання митця до певного образу за­значає: «..для справжнього поета образ як такий є основа й загадка. В такому разі модернізація образу виявиться зумовленою глибоким політичним інтересом і інтенсивним громадським почуттям авто­ровим; що ж до первинного історичного образу, то він історичний тому, що та чи та історична доба сприймається автором естетично (не як істориком, а як митцем)» («М„ Зеров і український кляси-цизм»).

Історична традиція формування української державницької ідеї проходить у творчості Стефановича через образ дохристиянської епохи — Перуна, через образ князівської доби — Святослава, через образи часів козаччини — Конашевича і Хмельницького. Ці образи вихоплені з епох становлення і цвітіння української держави, спро­бу продовження яких бачить Олекса Стефанович і в своїх сучасни­ках — митцях Празької літературної школи, а зокрема в Юрієві Да-рагану та О. Ольжичу. Поет особисто знав цих людей, жив з ними одним духовним життям і пророчо відчув їх фізичну смерть:

В дверях у сні з'явивсь. Тихо став на порозі (Так Дараган колись В час упокою в Бозі)...

(*В дверях у сні Уявивсь...*, Міттенвашд, 1946).

9»

259

Вірш присвячений О. Ольжичеві, про нього поет писав: «... сон, що приснився мені, мабуть, у хвилину його смерти і викликав у моїй пам'яті колишній, дуже подібний сон про смерть Юрія Дара-гана» (Олекса Стефанович.— Зібрані твори, Торонто, 1975, с. 251).

Цих поетів єднає культ героїзму, культ воїна та ідея свободи, які е головними чинниками утвердження незалежної української дер­жавності. І це е домінуючою рисою їх мистецького світогляду, тим, що єднає цілу літературну школу — Празьку. Саме це Стефанович вважає найціннішим у творчості О. Ольжича: «З усього того, що Ольжич у своїй поетичній спадщині лишив нам про Україну, може, кажучи його словом,— найвагітніше:

«Держава не твориться в будучині, Держава будується нині».

Вкарбуймо це в серця і голови» (Олекса Стефанович. «О. Оль­жич (До портрета)».— Зібрані твори, Торонто, 1975, с. 251).

Дмитро Донцов називає Стефановича «правдивим бояном ста­рого Києва», О. Ольжича — «бардом апокаліптичної битви за київ­ську «Імперію двох суходолів», Є. Маланюка — «апологетом Києва як «степової Олександрії», а Печерської лаври як «другого Капі-толія», Ю. Липу — «співцем Св. Софії», Олену Телігу — «поеткою вогняних меж» (див.: Д. Донцов. «На старокиївський шлях!»), на­тхненником яких е «поет лицарства українського» — Тарас Шев­ченко.

Ці митці проголосили ідею української держави, творцем якої є воїн, сильний духом, який поведе за собою не натовп, а свідоме суспільство, виховане його національною ідеєю. У цьому сенсі культ воїна митців Празької літературної школи близький до «над­людини» німецького філософа Ф. Ніцше своєю величезною внут­рішньою силою, життєвим героїзмом та до «новоромантика» Лесі Українки, який «зневажає не сам натовп, а той рабський дух, що примушує людину самохіть залічувати себе до натовпу як чогось стихійного, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальності, прино­сить її в жертву інстинктові, стадності» (Леся Українка. «Про мис­тецтво»). Воїн, сильна особистість, прагне бачити не натовп, який керується інстинктами, а свідоме суспільство, націю, яка йде за ним на боротьбу за утвердження власної незалежної держави. У твор­чому здобутку Олекси Стефановича е два вірші «Молитва». Перший був написаний у Празі у 1926 році, а другий — рівно через двадцять років у Міттенвальді. Перший — це прохання до Бога за Україну, «до стіп схиляюся чиїх», другий — за її борців:

Ви, ким ведено бій, Вірні Симон, Євген,

260

Ви, без ліку і имен, Ти, криштальний Олеже,— Всіх крилом нас покрий, МихаЇле Святий,

Божий Стратеже!

Поет вірить у силу свого народу, у його перемогу, бо «цей люд» «не судженим, а суддею» стане в майбутньому.

Так усіх поетів Празької школи єднала ідея, заради якої вони жи­ли і творили. І в священній боротьбі за цю ідею «може зламатись -то але ніколи - дух» («Просто. Не йти праворуч...», Прага, 1936). Це парафраза з Ольжичевого: «...будь прокляте моє тіло, що слабше їа мій дух». Стефанович мріє і хоче. щоб ця боротьба не була да­ремною, а внаслідок

Щоби Орлом здійнялося Життя...

(«Княгиня металева», Прага, 1938).

Незважаючи на те, що Стефанович жив і писав на еміграції, Ук­раїна залишається центральним образом його творчості. З далеких країв він спостерігає за її життям, за тими перипетіями, які вона переживала. І це знаходить відгук у його творчості.

Б. Рубчак у передмові до видання «Поезії, старі і нові» Наталі Лівицької-Холодної говорить про «пражанський» експресіонізм, t ця риса є притаманною і творчості Стефановича: факт з історії чи сучасного життя е поштовхом до мистецького переживання його автором, способом вияву індивідуального творчого «я» поета, його суб'єктивної позиції. Реальність у поезії Стефановича стає резуль­татом мистецького осмислення дійсності. Так, наприклад, на голод в Україні 20-х pp. поет відгукнувся циклом поезій під назвою «Го­лод». Автор описує саме відчуття голоду, прагнучи показати його у світі природи, а вже потім у світі людей:

Над обрієм черева чорних хмар Розпухли, набрякли кручами.

(...) ..дата в вишнях стала пусткою.

(...) Син вириває хліб у матері:

«Кришинку, мамо... Мамо, дай!» І без ножа не відірвати їй Од себе сина... Гіркий край!

У центрі поетичного твору Олекси Стефановича стоїть не сам історичний факт чи подія із сучасного життя, а почуття і пережи­вання, викликані ними у душі поета. Війна 1941—1945 pp. викли-

261

кала у поезії Стефановича цього періоду образ неба, яке «розколо­лося», що на нього з усіх кінців сунуть темні хмари:

Немає хмарам кінця — Одна темніша, ніж друга.

(«1941—1944», Прага, 1942).

! на цьому небі з'являється образ воїна-захисника на «білім коні»:

Вірний, Правдивий, На суді справедливий 1 на війні.

Очі — ярі пламена, В многоті діадем. Ім'я, на нім явлене, Знає лиш він оден. Одяг кровію зрошен, Кров скропила всього. Ім'я його — Слово Боже.

(«З Апокаліпси (XIX, П—15)», Прага, 1942).

Правдиве слово поета — це той меч, з яким виступає він на бо­ротьбу проти зла і несправедливості. Образ меча з усіх поетів-пра-жан найхарактернішим е для Стефановича та Оксани Лятуринської:

Меч двосічний із піхов оголюй, затинай, щоб земля загула.

(О- Лятуринська. *На Юрія»).

Лише цей меч, справедливий і сильний, може подолати ворогів. Ще древні римляни вірили в те, що залізо меча, яке асоціюється з Марсом, здатне вберегти від злих сил. Це символ свободи і сили, священна зброя лицаря, захисника від чорних сил зла. Меч для митців Празької літературної школи — їх поезія, що е носієм ду­ховної енергії, сили і незнищенності у боротьбі за утвердження власної незалежної державності.

Олекса Стефанович — майстер слова та вірша. Марина Антоно-вич-Рудницька у статті-спогадах «Про поета, що не вмер увесь» (Слово, зб. ОУП, Нью-Йорк — Едмонтон, ч. 4,1970) пише: «Голов­на прикмета Стефановича-поета, яка передусім різнить його від інших, це вперте і послідовне, майже неймовірно докладне випра-цювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував, цизе-лював не тільки кожне слово щодо музичности кожного його скла­ду і звуку, а ще намагався передати умисними вишуканими сполу-

262

ками приголосних з голосними драматичне напруження, відповідне до змісту вірша. Він шукав для кожної теми якнайвідповіднішу фор­му склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінюються згідно з історичним тлом, добою, нагодою або настроєм, який треба було в даному творі передати. Його окремі вірші переходили десятки редакцій, варіацій та змін. Він, властиво, ніколи не переставав шукати остаточної, ідеальної форми свого по­етичного вислову».

У чітке та старанно відшліфоване слово вкладає поет величну і незнищенну думку та ідею, яка робить його митцем, що говорить устами народу, який прагне бути державною незалежною нацією.

Оксана СЛІПУШКО

БІБЛІОГРАФІЯ

Зібрані твори. / Упор. Б. Бойчук, вст. ст. t. Фізера.— Торонто, 1975. Поезії. У кн.: Муза любові й боротьби. Українська поезія Празької шко­ли. / Упор., стаття й примітки Миколи Неврлого.— К. Український пись­менник, 1995,с.113—123. Поезії.— Дніпро, 1990, 10.

МАТЕРІАЛИ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Андрухович Ю.— Олекса Стефанович: буколіка та героїка.— Дзвін, 1990, 2.

Бургардт 0. (Клен Юрій) — Олекса Стефанович: Stefanos І.— Вісник (Львів), ч. 7—8 (липень — серпень), 1939.

Гошовський Б.— Повне видання творів Олекси Стефановича.— Новий шлях (Вінніпег), ч. 41, 1974.

Ільницький М.— Stephanos Олекси Стефановича,— Дзвін, 1993, 2—3.

Маланюк Є.— Олекса Стефанович. Поезії...— Книга Спостережень. — Гомін України (Торонто), 1966.

Череватент Д.— «... Так, як іще ніколи, сонце упало з неба».— Дніпро, 1990, Ю.

стежками маячінь.

Минуло літо, тільки бабине горить ще,

спадає листя на траву, неначе кров,

і баня неба молитовне пнеться вище,

темнішає немов.

Весь світ стоїть, мов храм, розписаний штуцерно,

весь Божий світ яріє барвами яси.

І хочеться благать: очисти нас од скверни,

Створителю краси!

1984

Наталя Лівицька-Холодна народилася на хуторі своєї баби біля Золотоноші, на Полтавщині. В 1912 році вступила до Золотоніської гімназії, але через воєнні й революційні події не могла скінчити се­редньої освіти, бо в 1920 році мусила виїхати з батьком, який був міністром уряду УНР, до Варшави. У 1922 році поїхала до Чехо-словаччини і вступила до Подєбрадської гімназії, яку закінчила в 1923 році. У тому ж" році вступила на студії романістики в Кардо­вому університеті в Празі. Наступного року одружилася з малярем Петром Холодним-молодшим. В 1927 році поетеса вернулася до Варшави, де у Варшавському університеті закінчила студії. У Вар­шаві була співорганізатором і активним членом літературної групи «Танк».

В 1944 році поетеса виїхала на захід до Оффенбаха, а після дру­гої світової війни опинилася в таборі переміщених осіб (ДіПі) в Етлінгені. В 1950 році емігрувала до США. Жила в Нью-Йорку й працювала в старечому притулку, а потім на фабриці коробок. У 1957—1987 роках Холодні жили в Йонкерсі біля Нью-Йорка, а те­пер живуть в гірському «українському селі» — в Глен Спей.

Творчість Лівицької-Холодної — це безперервна лірична фікса­ція різнорідних станів душі поета-жінки: від романтизованої, з про­блисками щастя молодости починаючи,— і темною, з проваллям розпачу й трагедії старістю кінчаючи.

Перша збірка поетеси «Вогонь і попіл» (1934) містить головно лірику кохання — дещо гіперболізовану, дещо екзальтовану. Лірична героїня адресує свої почування й видіння мужчині, в образі якого синтезуються властивості воїна, мистця чи поета. Відчуття ге­роїні то глибоко ніжні, то палкі, жагучі й темні. Де-не-де, з'єднуючи фізичне й духове, земне й позачасове, поетеса підносить кохання' до рівня містики.

284

Увага другої збірки «Сім літер» (1937) зосереджена на грома­дянській, або патріотичній, ліриці. Властиво, це та сама трансфор­мована любов (у цьому випадку - до України) - така ж палка, при­страсна й глибока, як і в першій збірці. Кінцеві вірші цієї збірки позначені передчуттям трагедії, зловісности та «стефановичівської»

кінцесвітности. ••'

Друга світова війна спричинила прогалину в творчості Лівиць­кої-Холодної. Вона повернулася до поезії лише у 1944 році. Вірші, написані після 1944 року, були зібрані в трьох збірках («На грані»,«Перекотиполе» та «Остання дія», які в 1986 році були вклю­чені в книгу «Поезії старі і нові».

Вірші у збірці «На грані», написані між 1944 і 1967 роками, віддзеркалюють глибокі й темні настрої поетеси та її песимістичне відношення до світу. Жорстокості другої світової війни, які до ко­реня зрушили свідомість світу, сколихнули й світобачення Лівиць­кої-Холодної. Вона сприйняла світ і життя як «гірке питво» і «трагічний кін», відчула себе чужою в світі, «немов у труні». В не­привабливій, чужій і сірій дійсності (особливо нью-йоркській) по­етеса знаходить клапті світла й хвилини ліричних проблисків лише в особисто-інтимному кутку або в звертанні надій до Бога. Поетеса, відійшовши від ідеалізованого минулого й не увійшовши в сучасне. наче зависає, опиняється без грунту.

Наступні збірки — «Перекотиполе», що охоплює 1968—1976 ро­ки, та «Остання дія» (1979—1985),— підкреслюють відчуття пере-достанности. В обличчі «старости собачої, що дивиться в душу... пу­сткою бочки від сміття» розмова з Богом приносить поетесі про­яснення душі. Однак строфи занурення в долю жінки, яка, незва­жаючи на старість, відчуває красу і тримається руху життя, виходять найбільш завершено. З ходом років усе, що було особисте, стає за­гальним; що було буденним, стає універсальним.

Лівиїїька-Холодна належить до тих поетів, стиль яких встанов­люється від першої збірки. Він у неї традиційний, зрівноважений, з регулярною ритмікою. В ранніх творах поетеса найчастіше вживає ямбічні катрени з перехресним римуванням. Рими її, точні чи при­близні, звуково вишукані, у гармонії з мелодійним порухом вірша. Найпомітнішою властивістю поезій Лівицької-Холодної є му-зичність, але не в сенсі інструментації, а в сенсі мелодійности і лег­кости, як у народних піснях. •

В пізніших віршах Лівицької-Холодної «традиційні верси- фіка-Ціині шаблони зникли,— як писав Іван Коровицький («Слово», ч. 10, 339) — поглибилась вимовність. Змінено побудову вірша, зла­мано рядки... Мова набрала семантичної конкретности, музичність — Ускладнення». Крім цього, витончена, але пряма образність її ранніх поезій стає драматичнішою і внутрішньо більше напруженою.

285

Фоніка, завдяки звуковій асоціативності, стає віль- нішою. Ритмічна структура рухається ширшим руслом і часто переливається в рит­мічні нерегулярності.

Лівицька-Холодна є, мабуть, найчільніщим представником «жі­ночого» варіанту поетичної творчости. Вона понад 60 років, наче в щоденнику, нотувала глибину жіночої любови і жіночої відчутности життєвих протиріч. Цим її поезія унікальна, а її місце в літературі — особливе.

Богдан БОЙЧУК /з зб.: Поза традицО. Антологія української модерної поезії в дія спорі.— Київ—Торонто—Едмонтон-Оттава, 1993.

БІБЛІОГРАФІЯ

Поезія:

Вогонь і попіл.— Варшава, 1934. Сім літер.— Варшава, 1937

Поезії старі і нові (включає нові збірки: «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія»).—Нью-Йорк, 1986. Проза:

Шлях велетня. Біографічна розповідь про Шевченка.— Нью-Йорк, 1955.

МАТЕРІАЛИ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Їльницький М. Погляд у душу.— Дзвін, 1991, 6.

Кошар t. Інтерв'ю з Н. Лівицькою-Холодною.— Українські вісті, 26 бе­резня, 1967.

Мосендз Л. Н. Лівицька-Холодна. «Вогонь і попіл*.— Вістник (Львів). ПІ, ч. З (березень), 1935.

Рубчак Б. Серце, надвоє роздерте // Поезії старі і нові,— Нью-Йорк, 1986.

БОГДАН КРАВЦІВ

(5. V. 1904-21. XI. 1975)

Богдан Кравців нар. 5 травня 1904 в селі Лоп'янці на Стані-славівщині. Вчився в Академічній гімназії у Львові, а потім у Львівському університеті студіював на філософічному факультеті літературу. Студентом став активний в ОУН (Організації Ук­раїнських Націоналістів); очолював сектор молоді та редагував націоналістичні періодики «Вісті», «Голос нації», «Голос», як теж літературні видання «Дажбог» (1935) і «Обрії» (1936—1937). Почав писати вірші в гімназії і в 1922 p. почав друкуватись у пластових виданнях (перший вірш появився в місячнику «Український пласт» в 1922 р.). В 1929 p. вийшла друком збірка віршів «Дорога»: в ній поет оспівує «уявні мандри на далекі острови, у казкові краї». На ступна збірка «Промені» (1930) підсилює мрії про далекі мандри патріотичною риторикою. Активна діяльність в націоналістичних організаціях, що відбивалась у творчості, завела Кравцева у в'язни­цю. У тій львівській в'язниці, де колись постали тюремні сонети Івана Франка, пише Кравців свої тюремні сонети. Тут і вдоскона лює поетичне ремесло та ближче пізнає поезію німецького поета P. M. Рільке. У висліді появилась книжка «Сонети і строфи» (1933), ЩО була нагороджена літературною премією Товариства Письмен ників і Журналістів, як теж і переклад біблійної «Пісні пісень» (1934). З Франком споріднюють Кравцева не тільки тюремні соне ти, а й послідовна працьовитість, нахил до наукової роботи та пе-рекладництво. Як у випадку Франка, дійсність не дозволяла посвя титись вповні поезії. Постійна журналістична проця, активна гро мадська і політична діяльність відбили глибокий слід на Кравцевих патріотичних віршах. Війна вигнала його на чужину; тут вийшли дві збірки поезій «Остання осінь» (1940) і «Під осінніми зорями» (1941). В Берліні продовжував журналістичну працю, редагуючи Щоденник «Голос», призначений для вивезених з України німець кою адміністрацією українських робітників в Німеччині. Після війни Кравців перенісся на провінцію і там зустрівся наново з поезією. "•н пізнав глибше поезію Рільке і зладив книгу перекладів поета

287

«Речі й образи» (1947). На чужині Кравців пізнав теж ближче творчість Миколи Зерова, який імпонував йому і як поет, і як літе­ратурознавець. Тоді народились дві поетичні збірки, що появилися друком далеко пізніше, а саме «Зимозелень» (вийшла книжкою в 1951 p. ) і «Глосарій» (надрукований в 1974 p.). Ще в 1948 p. Кравців підготував добірку своїх поезій, і вона вийшла друком під назвою «Кораблі». В 1949 p. Кравців емігрував до Америки і тут — як сам висловився — «попав у млини щоденної праці». Працював редактором щоденника «Америка», згодом — «Свободи», редагував довгий час пластовий журнал «Молоде життя», був деякі роки ре­дактором літературного місячника «Сучасність» і членом ре­дакційної колегії «Енциклопедії українознавства», як і редактором різних видань та й членом редакційної колегії нашого збірника «Слово». Не занедбував він публіцистики та громадської і наукової праці. Ще в 1938 р. у Львові появилася збірка літературно-критич­них статей «Дон Кіхот з Альказару». Багато часу віддавав бібліо­графічній роботі та дослідам літератури, мітології і картографії. У нього розвідка про мітологію у «Слові о полку Ігореві», багато бібліографічних довідників та праця про впорядник для видання мап України. Велику увагу присвячував українському літературному процесові, головно творчості молодих авторів; у висліді були статті й есеї про нові появи в літературі, в журналах і збірниках та окремі літературні огляди у книжкових виданнях: «На багряному коні ре­волюції» (1960), антологія «Обірвані струни» (1955), «Поети чу­мацького шляху» (1962) і «Шістдесять поетів шістдесятих років» (1966). Під кінець життя знову пробував знайти час для поезії. Тоді постав вінок сонетів «Дзвенислава» (1962) як весільний дарунок для доньки та щирі і безпосередні, надихані поетичним теплом «Осінні строфи», що частинно були друковані у «Сучасності». Помер 21 листопада 1975 в місцевості Рутерфорд коло Нью-Йорка, де прожив останні роки життя. Вже після смерти вийшли три томи запланованого чотиритомного видання «Зібраних творів» (1978, 1980 і 1994) у виданні нью-йоркської групи за редакцією Богдана Бойчука.

Остап ТАРНАВСЬКИЙ

ЧЕРЛЕНЬ

Червневий день в іржі черленій, І луки черленню взялись, . Зозуля нам кує на клені... Усе, кохана, як колись:

288

Чебрець, васильки — і цілунком Осотуе пахуча нить, І дзвонить день червневий лунко, І червень серце черленить.

Червень, 1938

1.XL1918

Кривавим листом котить падолист І серце прагне знов далеких візій:

Щоб понад нами знову пронеслись Бої одважні і залізні!

Щоби дзвеніли списи і шаблі І жах вогню будив до дня оселі, Щоб ісходило сонце на землі В вінку шрапнелів.

Щоб місто знов під, чоботи ватаг Коври стелило і стяги шовкові, Щоб в синім небі стрічка золота Благословила нашій крові.

7927

З УРОЧИЩ І ГАЇВ...

З урочищ і гаїв, із рідного привілля — в чужину ідучи — узяв я жменю зілля, і горсточку пісень, і жмут цілющих слів. В дорожній клунок вклав і чаром перевив:

любисток І чебрець, шалвії трішки й рути про вроки і дання, від пристріту й отрути;

а надто ще листків гіркого полину. Та стерлося все те у сумішку одну — і нині гірчавінь на серці безустану... Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:

Щоб, нюхавши його, колись мої сини знайшли додому шлях, далекий та ясний.

10 Українське слово, кн. 4

t вів з'явився — воїн буревійний і сад стоптав їй, поламав калину. що злотом шовку хтіла заплести.

Зотліло літо й одгриміли війни — і те їй осінь пісню журавлину про юні дні й калинові мости.

ARS РОЕТІСА

Учора мов — хлопчиною замурзаним Я рвався з долею у жмурки гратись. Стругав і коней, і вірші — і з музами Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубіло сурмою. Все менше чару, захвату і скрику — І вривану мелодію зажур мою Виводить вечір під осінню скрипку.

7 березня 1973

БІБЛІОГРАФІЯ

Поезії.— Фенікс Лтд УПІ ім. t. Федорова, 1993. Координати. Антологія, т. 2, с. 265—276.— «Сучасність», 1969. Тарас Салига.— З євшаном крізь долю / Передмова до кн.: Поезії, 1993. с. 5—31.