Воскресла! Початок української літератури м. Зеров

3 1917 року, відколи скінчився страшний трьохлітній мартиро-Тог української культури й книжки і знову ожила українська література, ми маємо кілька визначних талантів літературних, що ут­ворюють напрями, дають тон і накладають свою печать на поперед­ників, на сучасників і на нащадків.

Маємо Шевченка, Франка, Лесю Українку, П. Тичину, П. Фили-повича і М. Рильського й Зерова.

Взагалі, кажу, 1922 року ми маємо чимале літературне оживлення. Найвизначніший і числом своїх творів, і властивостями свого неабиякого хисту був звітного року Тарас Григорович Шевченко, що написав цілого «Кобзаря». Частину його творів ми свого часу вмістили в декламаторі «Слово», видання видавничого т-ва «Слово» в Києві, як підвалину нової української літератури.

За Т. Г. Шевченком іде Іван Франко. Франко теж чимало дав 1922 року для української літератури. Щоправда, Франкових творів трохи менше, аніж Шевченкових, проте і Йванові Франкові

належить почесне місце серед українських письменників 1922 року.

Далі — Леся Українка.

Леся Українка, померши 1913 року, спромоглася, проте, зайня­ти одно з чільних місць в українській літературі звітного 1922 року,

що свідчить про великий її талант, талант багатогранний, вогни­стий, мінливий.

Павло Тичина. Один із символістів, що дав «В космічному ор­кестрі» («Шляхи Мистецтва») і «Сковороду»... Решта символиків —

Загул — загубився, а Савченко теж чимало дав для літератури, бо не друкував нічого.

З київської групи визначалися ще так звані «панфутуристи»: Ми­хайло Семенко, Гео Шкурупій, Слісаренко. Це деструктивісти. Ідеолог Семенко і головний деструктивіст Шкурупій. Здивовують і ображають міщанський смак, але даремне, бо смаку міщанського ні здивувати, ні тим паче образити нічим не можна.

Це Київ.

З поетів харківської групи виступали невеличкими книжечками М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Йогансен. Хвильовий — розтріпаний і нервовий. Сосюра — однотонно-чіткий із своїм шостистоповим ямбом.

656

Йогансен — тонкий, блідий і вибачливий. Стоїть на теоретично­му грунті.

Близько до цієї групи стоять Еллан і Поліщук.

Перший скупий.

Другий щедрий.

Єллан нічого не написав, а Поліщук — переписав. Випустив «Книгу повстань», «Ярину Курнатовську» і «Леніна».

«Ярина Курнатовська» — поема, перемішана з автором. Так що її можна назвати або «Ярина Поліщук», або «Валеріян Курнатовсь­ка». Ще влучніша була б для цієї поеми назва «Євгеній Онегін», де так багато, вибачте на слові, репортерської красномовности...

Така сама необробленість, як і в «Євгенії Онегіні», псує й другу його поему «Ленін».

Щодо поета Зерова, мушу зазначити, що він дав кілька прекрас­них перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм та іншими грецькими письменниками, почасти до Різдва Христового.

Не можна проминути й LX тому поезій Філянського...

Прекрасні формою й змістом, глибокі й вогнисті, вони не на­даються до друку, бо жодне видавництво не може їх підняти. На жаль, у швидкому часі, доки прибудуть удосконалені американські домкрати, український читач позбавлений буде змоги читати їх.

Найблискучішим виступом був виступ двох поетів, що одійшли в мистецтві туди назад, до Гомера, до Бодлера. Я маю на оці П. Фи-липовича і Максима Рильського. Це так звані «неокласики», що вглядаються в «синю далечінь» старого минулого. Через те вони й «новокласики».

Оце відхід до старого і е воскресіння нової української літера­тури.

Так! Ми можемо голосно й сміливо сказати:

— Воскресла! Українська література воскресла! І чуємо відповідь:

— Воістину воскрес!

П. ГРУНСЬКИЙ

Із книги: Теок (Теодор Курпіта). КАРИКАТУРИ 3 ЛІТЕРАТУРИ

(Мюнхен, 1947)

АПОЛОГІЯ СИРІЧ РОЗПРАВА О ЛІТЕРАТУРІ НАШЕЙ

аки перло многоцінноє зацним читачам ради розмишленія і розвеселенія в готском граді Монахові од авторового щирого сердца дана

Від часів Ярослава Мудрого до Василя Мудрого українська література завжди в нас була носієм літератури, і тільки невмолимі умовини окупації оформили її в макулятуру і майже всіх письмен­ників притягнули до м у р у. •^

Давня її доба, репрезентована митрополитом Іларіоном, що емігрував з Холму до Шваицарії, подарувала нам два визначні імені, що відобразили собою «безсмертну українську духовість» чи, вж»-ваючи синоніму Д-ра М. Шлемкевича, кризу українства.

Ті імена — то літописець Нестор і князь Володимир Мономах.

Про першого, що лишив нам своє «Чтеніе», не знаємо ближче нічого. На підставі глибинної, двоповерхової психології з певністю можна твердити, що він не провадив гешефтярської калькуляції, ані не знав нотного письма. У противному разі він був би втік в 1939 році для «Неньки-України» за Сян, а згодом заложив би був у яко­мусь Шляйхгандельсгаймі хор «Україна».

Князь Володимир Мономах, написавши своє «Поученіе дітям», дав чудовий зразок політики старших — самим нічого не робити. а тільки повчати дорослих дітей, що лицює, а що ні.

Поза «Словом о полку Ігореві» було ще «Слово Данила Заточ­ника», але його, через останній розкол серед гетьманців, ніхто на європейському суходолі не чув, ані hp бачив. Деякі наші кола за­раховують його до апокрифів або легенд. Взагалі э Данилом Заточ­ником досі не вияснена справа, хоч згадки про нього раз у раз

стрічаємо в мюнхенському «Літописі», писанім циклостилевим ус­тавом.

Середня доба, що врізається гостро в добу найновішу і майже вся вишнева, починається Іваном Вишенським, що написав до двадцяти, репатріаційного характеру, посланій «к утекшим од пра-Вославія», і завершується блідими усмішками Остапа Вишні.

Це — доба загальної української драми: драми політичної, шкільної, церковної і не одної подружньої.

658

Подібнояк у 1946/47 pp., буйно розвивається література поле­мічна.

У Мюнхені появляється «Кающійся грішник» Дмитра Туптален-ка, в Ульмі виникає «Коміческоє дійствіе» Митрофана Довгалевсь-кого, під час якого невідомі сили пускають руками Степана Явор-ського «Камень віри». З-за одвірка тогочасної смутної дійсности проноситься в Авгсбурзі Евсевія Пімена грізне й напастливе «Лі-тос*, або Kamien"»

Громадянство перестає бути громадянством і ворушиться. Ук­раїнська трибуна для самооборони проти закидів Скарги вдає «Власнотворний образ чоловіколюбія Божого» М. Довгалевського, який, одначе, не знаходить ані похвали старших, ані ширшого на-п'ятнування з боку молодшого покоління.

Пропагандивні твори із закраскою драконського драматизму і політичної комедії, як Йоаникія Галятовського «Небо новое» «Me сія правдивий»,— викликають в українських таборах криваві випад ки і змушують українців резигнувати з оманної і безцільно'і «Пер­спективи» Касіяна Саковича і вповні розуміти слушну «Пересторо­гу» Юрія Рогатинця.

У тому ж часі випускає також Теофан Прокопович драму «Во­лодимир», що її, як запевняє редакція «Нової Епохи», присвятив ав­тор Володимирові Шаянові, вводячи до неї Перуна й інших старо-поганських божків.

Останній твір того часу «Труди словес» Лазаря Барановича став базою для діяльности Червоного Хреста, Переселенчої Ради й інших загальногромадських установ. Ця фаза нашої історії наскрізь могильна (Петро Могила), багато визначних українців с и-д и т ь у Московщині, а ще більше, щоб дарма не сидіти, шукають УНРРА-и і заходять, як Василь Барський'", в саму печінку Европи і провадять між собою партійні війни.

Нова доба. що починається Котляревським, виносить на по верхню дня низку блискучих літературних прізвищ, які, одначе не будучи членами МУР-у, не приносять нашій літературі нового мистецького українського руху. їх тематика заниділа в вишневих садках низькопробного щеплення, а їх форма нагадує мала-хіївського солом'яника й перестарілі мамаївські вуса. Правдива велика українська література почалася тільки «Року Божого 1946», від якого і ми, грішні, дозволимо собі розпочати її курс, зачіп-

* Літос — грецьке слово, означає літографічні споруди. ' * Чуже слово. Характеризує чужі й ворожі впливи в відомім середовищі. ' *' Немає нічого спільного з Василем Баркою, автором книжки кепських пародій на апостолів.

659

леним письменникам на славу, друкарні на гроші, а собі на нових ворогів.

Ми зовсім свідомі, що ця наша праця неповна, що ми ще не охопили нею багатьох наших письменних людей, що претендують на літературну мову і на трагічне звання письменника, але живемо в добі неповности свободи людини, її таборової волі, виборчого го­лосу, нічних рухів, шкідливої преси, недозволен™ зборів і навіть її нещасливого щастя. Це нас впевняє, що і ця незавершена книга буде разом з гумористичне перевиданою видавництвом «Верни-гроші» «Історією української літератури» Вол. Радзикевича цінним вкладом у наше скомпромітоване літературознавство на чужині і одна одну в дискусійних моментах будуть блискучо доповняти.

Ярема ГАЛАЙДА

ІВАН БАГРЯНИЙ

...І п'ястуком махнеш з звірячим ревом. /. Багряний: «Золотий бумеранг», cm- 50

Це наша вся багатогранна, страждальна Україна. Український поет, автокефальний політик і нез'единений член пресового поро­зуміння. Довгий час с и д і в і мовчав. У поезію втискає політику, а до політики додає поезію. Як журналіст — схоплює життєві ви­падки прекрасною «лайкою»', що її має все напоготові. Пише до­кладно, ставляючи часто навіть безпотрібно дві крапки над «і». Й о-го речі захоплюють і палять просто на таборових подвір'ях. Декого навіть одурманили. (С. Подляк, Українська Три­буна ч. 29 (53), crop. 5). Що досі видав — все відтворив з пам'яти. Без пам'яти лише відреставрував чужий твір п. з. У.Р. Д. П. (Ук­раїнська Репрезентація Ді-Пі). У нашій політично-драматичній тра­гедії, де скрізь «Собачий бенкет» і «Тигролови», Багряний взагалі хоче блиснути «Генералом». Щасти йому, Боже! Ми нація в поході, а введений апостроф генералів не заступить. Шлюс! Поетична притаманність — буйна фризура.

* Інших фотоапаратів не уживає.

660

З КАМЕРИ СМЕРТНИКІВ

(З книги «Золотий бумеранг»)

Людської ницости не виміряти мірою,

Людської пихи не переступить...

За ню ж. іа ню я тиняюсь офірою!

За ню хамам даюсь жертовно бить.

І в тузі серце, станувши над прірвою,

— Іване! — шепче. Йдімо краще

Пить!..

Та я не йду ніяк. Мій біль глухої ночі,

Моя Журба, моя Любов, Краса —

Розбиті в прах, і чернь їх в грязь толочить,

На страх кричу їй, штовхнувши, як пса,

Бмпі! Емпі!..

Біжить...

...Цвістиме Ульм. І лірою Дзвенітимуть слова глухим серцям товпи._ Людської ницости не виміряти мірою, Людської падлости та й не переступить.

Чого ж той птах' бунтує так за екранними? Чого ж кругом газети друть на шмати? Товаришу, товаришу Підгайний мій, Ну, а як ми не хочем ними стати? Нас не зітруть!

Ми не з муки, як бублики! — Ми оживем у братнім гніві дзвінко... Ми ще каратимем хамів

Мечем Республіки На новім місці,

там,

на

Сан-Домінго!

Воробець? (Прим. коректора.)

ВАСИЛЬ БАРКА

„j кондори, і кобри з нагодованими блекотою слонами сатани — навалою бридкою: — на добрий котять семисвічник. В. Барка: «Поет І сили темного царства» — «У.Г.»

Протестант і евангелик, бо все протестує й покликається на євангелію. На еміграції зрадив талант і видав «Апостолів» у руки читачів, що засудили їх на смерть. Тепер набирає «Білий світ, але не набере критику, що пильно слідкує за кожним його словом.

Його поезії — неоригінальні, й критики вказують на низку тво­рів, до яких вони подібні. За Шерехом — вони подібні до пізнього Гете й раннього Шевченка, за Державиним — до передчасного Ма­нила, а за Косачем — до невідомого автора «Слова о полку...». Олег Стюарт не признав ні одному з них рації, заявивши рішуче, що ті поезії взагалі до нічого не подібні.

У сучасній українській поезії Барка репрезентує органічно-національний стиль, що відзначається відсутністю будь-якої мис­тецької органічности і стилю. Пише, щоб посоромити прихильних

собі критиків і щоб на злість зробити з проф. Державина правди­вого пророка.

ДУМОНЬКА ПРО ЗДОХЛЯТИНКУ

Я не до вас, людці, а до гілляк реку, Що носять сонечко в зеленій душеньці. Раз апостолятенько жило у лягрнку, У Сомме та й Касернятусеньці.

Гей, вітри, вітрове, шумнокрнлії,

Нонна, Мамонна, елейзон, Василіе!

Воно ходилоньки, писало віршеньки —

Довгі, широченькі, добрі і пршенькі.

Гроші ввижались, як срібна соняшників струя-отруя...

Шептали в полі тополі: Алілуя!... Алілуя!

Ой, та в алілуях перший сокіл-соколонько Юрій заКосаченнй:

Екце поета! Екце профета! Геній ще небачений!.. Та озвався другий, тоже Юрій, що об мур оперся:

Серце філософії, філософія серця!!!

662

Ой рано-пораненько ясне сонечко вставало, Вічне перо, марки Паркер, в срібні пальці брало, Словами промовляло:

Ой, про нього ви дбайте, дбайте і пильнуйте,

Що напише, вперед зважте, а потім друкуйте. Але, о лишенько, у день Євфемії Ревом озвались воли з академії* (Лож заіржавлену стали писатоньки, Престольні свічі та й ображатоиьки, Роздирати апостоднків на шматоньки... Рано-вранці воли новобранці Брали книжку до рук...

Гей, та напровесні гук:

— Ох, не видержу мук:

Помагай же, цареборче, душеньки вікінгу, Мені впасти при престолі (Манило запевняє, що В. Бар­ка готується постригтися в ченці. Але Манило — байкар, і цю інсинуацію приймаємо, як 1 всякі байки, з деяким застереженням), а їм при скринінгу!

СВЯТОСЛАВ ГОРДИНСЬКИЙ

Усі кричать мені: дурний! Покинь даремні таємниці, Як ми — кохай, і їж, і пий, Гуляй по бенкетах, не мрій, Бо знай: тобі не жити двічі'

С Гординський. *3 поезій.

Піднесено-спасенно-незбагненний, вічно далекий і відвічно близький, графічно-поетичний і образотворчо-критичний талант У в'язницю літератури впхав його злочинно Д-р Михайло Дурниць кий («Екце поета»), де почав він спочатку мазати барви і л і-н і ї, а згодом став писати слова на каменях у львівському погребовому заведенні «Назустріч» Повіривши людям зло' волі в свій творчий талант, видав згодом гроші на с н о в и д і j, що оповідали йому пересічні легенди про буруни й пер-

Хіба ревуть воли, як ясла повні⁹ (Прим. складача)

663

ш и и вал. Вправді за л всі витрати тупі ж люди признали йому дві премії, але те, що він досі був видав, було завелике для галиць­кого загумінку і зовсім не оплачувалось.

Як був вітер над полями, спрепарував сурми днів із ними навіть прийшов до МУР-у та зголосився до його Правління. Один із критиків, не випробувавши їх через свій хронічний національно-органічний нежить, заявив, що вони мало що дають до нації і від них заносить вогнем і смерчем.

Зате один клясицистичний ортодок висловив навпачну думку і по-евангельськи віддав кесареві, що кесареве.

Тепер Гординський обробляє сердешну «Оксан у» і, насолод­жуючись її вдалими місцями, відслонюе нову сторінку в книзі роз­витку свого поетичного таланту.

СЛОВА НА КАМЕНЯХ

Римські ямби

Відходить вечір знову в давнину, Як і вчорашній. Звалища руїнні Вколисує в колисці тиші й сну Зів'ялий лавр химерних «Барв і ліній».

Колишній блиск багряно відгорів, 1 гасне слава — небо золотаве. Сонет, октаву і клясичннй спів — Один ще тільки береже Державин.

Здається: час спиннвся 1 повис Над місцем, де зродилося поганство. Дивлюся: меж нема вже зовсім між Критичністю і явним шарлатанством.

Ще тепле серце. Непрецизність мір. Віки і мить. Схиляюся, тривожний, Над Мюнхеном, де повно ям і дір,— Ненаситно спрагнеиний і порожній...

664

ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ

„Я не вірю ні в філософію, ані в природу, Я вірю в Зелену Папугу...

В. Домонтович: «Розмови Екагортов з Карлом Гоцці»

Одинокий письменник серед наших т. зв. письменників, що своїми творами не старається мучити читача. Він творець, що іі шматка сірого кременя вміє викресати тему, а не як інші, що чудову гему потраплять замінити в брилу сірої глини. Пишучи, думає і тим відрізняється від багатьох літераторів. Творить колективно. Нитки фабули пряде сам, філософські дегресії укладає Віктор Бер, а ет­нографічні зарисовки й есеїстичні трактировки позичає в проф. В. Петрова. Зле на цьому не виходить. Пише так, що навіть і люди його розуміють, не лише письменники. На життя дивиться при до­помозі окулярів, а життя на нього взагалі без жадної допомоги. Але письменник живе, росте, їсть куліш і приглядається до життя. Ко­ротко кажучи — В. Домонтович Груба Берта нашої прози і справ­жня Арка для потопаючих лрдей і тварин. Полемізує тільки з самим собою.

КОМАХА Й ТАСЯ

(Докінченій одного розділу роману «Доктор Серафікус»)

Комаха хотів лише одного: не турбувати себе жадними зайви­ми турботами і не ставити себе у прикре становище закоханої лю­дини, мати дитину.

Про свою ідею раціоналізувати кохання й шлюб Комаха, си­дячи в скверику, якось розмовляв з художником Корвиним.

— Я,— сказав Комаха,— хотів би мати дитину!

— В чім справа,— відповів Корвнн,— давно вже час! Вітаю від щирого серця...

— НІ! — сказав Комаха.— Ти не зрозумів мене. Я нічого не ска­зав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсім інша річ. Самому родити... Розумієш?

— Не дуже!

— Я,— спробував розтлумачити Комаха,— хочу, щоб це сталося без участи жінки. Мені здається, що немає потреби, щоб у діто­родінні брала яку-небудь участь жінка.

665

Гострий ніс Корвин» видовжився й застиг у нерухомій напру­женості.

Корвин показав руко» "« своє черево й сказав:

— А що тя думаєш, Докторе Серафікусе?

— Гадаю що тільки ^чаи) пиво, штамгеріхт, хліб з маргарином 1 зупа. Нічого більше!

Корвин спурхнув усмилхою.

— Так,— говорив дальше Комаха,— самому запліднюватись, вагітніти і родити без шлюбного акту - ось ідея культурно роз­виненої людини!..

Корвин боляче скривився 1 ледве помітно порухався на лавці В його череві щось гуркотіло в переливалося.

— Шо це? — здивовано запитав Комаха й оглянувся навкруги.

— Послухай! — притишено вимовив Корвин. Комаха скинув капелюха й притулив вухо до черева Корввва, що важко підносилось 1 звільна опадало.

— Корвнне! Ви в сьомому місяці. Ви найщасливіша людина!

Ви, ви...

Але Корвин голосно засміявся, витягнув з портфеля старий номер газети і поспішно подався на край скверика, де стояли роз­валені, опустілі доми, д' Дзвонили голуби і плили попелясті хма­ри...

Комаха цілу ніч не ^{atm l} заздрив Корвинові щастя діторо­діння.

ЮРІЙ КЛЕН

...По всій країні кілометрить, І ллється дощ промов.

Ю. Клен: їПопіл імперій». 1917

Вічно росте зеленіє і в'яне, як клен. Живий представник мерт­вого неоклясицизму 20'^ рогів. Своєю величиною дивиться згори навіть на Самчука і по Німеччині розсіває свій «Попіл імперій». З Баришівки залишились ^vlow^ ^ВС1 притаманності п'ятірного грона неіснувавших неоклясиїїів: відірваність від епохи, полювання, лови, печення м'яса і т. д. Послщотт тим принципам — не в'яжеться ні з часом, ні з нашим зкиттям, полює на видавців, ловить спогади про неоклясиків чи пак ПР° '^^^{і пече} рэки за велику літературу. Він взагалі воліє малу ^^•"УРУ з великими іменами і творами, як велику літературу, з великими іменами, але без творів. Це вже річ'

666

його особистого смаку. З оригінальної творчости тепер викінчує «Попіл імперій», хоч деякі кажуть, що «Попіл імперій» скоріше його викінчить, а з перекладної — перекладає з однієї валізи до другої свої емігрантські злидні.

ПЛАЧ CPEMtf

Мої строфи, як веселі птиці, Долітали аж до хмар... Золотої, стяглої пшениці Назбірався гонорар.

Мої строфи, мов чайки ті білі, Опускались до газет... Всі крячали, наче ошалілі:

Кле» найбільший наш поет!

Нині я журюся у нестямі, Світ мені уже обрид. У спустілім і бездахім храмі Сиплять ситники* без сит.

Мої світлі строфи ген до брам тих Долітали к небесам... Все ж, чи буду в світі другий Дайте, Я не вірю сам.

Мої строфи йшли у кожні двері, І до причів, 1 до соф.» Та боюсь, щоб попіл цей імперій Попелом не стався строф.

Шановний автор, сподіюсь, не думає тут про д-ра В. Янева й ред. Богдана Кравцева. що заповнюють лпальти нашої непоетичної преси своїми еляборвтами й не відпускають місця українським поетам. Це, правдоподібно, тендітний натяк на Буряківця, Петра Кізка й М. Скелю.

667

ОКСАНА ЛЯТУРИНСЬКА

„А нам плювать, на згадку серце ані тьохне. (Українська Трибуна. 22.6.1947)

Правдиве її прізвище: Оля Туринська. Помітний представник красної статі" в нашій некрасній і непомітній літературі. В пись­менстві така колосальна, як у малярстві Галина Мазепа. Обидві ма­ють замилування видвигати в мистецтві старі, запилені, середньо­вічні речі. У тому аспекті перша — подарувала нам Байду, а друга, замість поезій,— принесла нам свої паперові гуслі". Пише й видає багато на гардеробу і книжки. Крім того, що вже дала, може ще дуже багато дати, тим паче, що має буйну, широку і дуже плідну фантазію. Останньо від Ярил, Лад і Перелесників*" перейшла до ОПуДаЛьної дитячої літератури і на конкурсі дочекалась навіть вирізнення.

Лятуринська — це княжа емаль, що хоче оздобляти нашу бляшану епоху.

ЯРИЛО

(МУР ч. 1, стар. 53)

Таж серце недарма просило,— Ось відгукнулась наша преса, І написав якийсь Ярнло, Що я велика поетеса.

На стріли ті із самопала Скептично задивляюсь завше... Я з крісла мало що не впала, Себе у собі не пізнавши.

У нас взагалі красних статей ніхто не вміє писати (Складач). Походить від прізвища Гус (Іван Гус — єретик. Чех. Згадка про нього є 1 в поемі «Гайдамаки» Шашкіяна Маркевича). ' Звертаємо ласкаво шановну увагу д-ра Ярослава Рудницького на можли­вість ужиття цього терміну для повнішого окреслення англійського «Дісп-лейсд Персон» в українській мові.

668

Він ти із гуркотом і громом, Весни роз'ярений божище. Своїм рядкам молюсь невтомно, Хоча на них скиталець свище.

Вже завтра буде ніч весільна, А там віночок 1 тераса... Щасливо відідхне 1 вільно 1 так мала родинна каса.

Вберуть мене дружки у руту Десь у дитячому садочку,— Писатиму для баламута На чарку, хліб 1 на сорочку.

Під таким твором навіть великим письменникам можна підписатись.

ЄВГЕН МАЛАНЮК

В обіймах божевілля й згуби Тремтить розхристана душа... Є. Молоток: «Стилет і стилос»

Трагічний романтик і романтичний трагік. Органіст, що грає на нервових органах сусідів. УНР-івський поет творчих катастроф і на­пружений, незламно-гордий ворог східнього дадаїзму в українській духовості. Удома лишив стилет, а на еміграцію взяв лише (цик-льо)стилос. Будучи ботаніком, уложив гербарійз засушених квіток, що пахли землею і залізом і своїм міцним ароматом не давали людям по хуторах спати.

Залюбившись у земній мадонни і, продав для неї свій останній перстень півкарата і жив безтурботно в Польщі, по­пиваючи з Тувімом окоцімське. Вкінці, як оповідають очевидці, ма­ло що не дістався, як запеклий козарлюга, у Варшаві на Паль' і не віддав свого духа і всі свої сили богові української літератури. Як поет, спопуляризував у Галичині імена деяких речей побутового ус-

PAL — Польська Академія Літератури. Дім стариків і духових немовлят, в якому небіжчик В. Срошевський оповідав старі байки з циклу «Гадання австріяцке», а В. Ржимовський поборював оригінальну творчість не­вдалими плагіатами.

669

таткування і щоденного вжитку, як ніж, меч, сокира, мушкет, хара-луга, наваха, гнів, помста, бій, кров і т. д.

Тепер, належачи вже до історії, повторяється як історія, але оди­ноке його слово «Геллада» причепило його назавжди до нашої літе­ратури.

Вірш, що його нижче друкуємо, вибираємо з Його недрукованоТ спадщини, бо Поет хоч і не е вже між нами, та його твори вічно живі і заслуговують на їх широку популяризацію.

670

Напис на книзі віршів (ЗЕМЛЯ t ЗАЛІЗО)

Напружений, незламно-гордий, Залізних імператор строф,— Дивлюсь щодня на рідні морди, Як нас ведуть до катастроф.

Позаду збурена Варшава В похмурих загравах облуд, А тут ерзац — не справжня кава Серед мізерних халабуд.

Важкі та мускулясті стопи Пружнвий одбивають ямб,— І ані з'яв, ані утопій, Лиш обопільний дитирамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту Скеровую тепер назад, Щоб в хижі лапи не попасти Азійсько-припонтійськнх рад.

Шматками розпадеться морок, І ти, нащадче мій, збагнеш, Чому то я замовк так скоро -І не пишу вже марсельез.

Збагнеш усе, чим серце билось, Чому я відійшов від мет, Чому стилетом був мій стнлос, Чому лиш я один — Поет.

МИХАЙЛО ОРЕСТ

Пекельний сик, геенни ріг

і марищ по покрівлях біг!

М. Орест: «Душа й доля», cm. 82

Людина протиріч. Признаний поет — непризнаний діпіст, пер­ший із авгсбурзьких поетів — останній із українських неоклясиків, людина непомітної форми — мистець видної величини. Цінний співробітник Академії*. На еміграції репрезентує наше літературне «Світання* і мистецьку «Заграву».

Пишучи, як Теодор Курпіта, пером на білому папері, дуже до нього уподібнився, і деякі критики, носячи навіть окуляри, не мо­жуть и відрізнити. Сам Орест відрізняє біле і чорне, критику і псев­докритику, апостолів і божественну лжу.

Як поет, вирізняється чудовою образністю і ляпідарністю'* вис­лову. (Афоризми). В останній своїй книзі «Душа і доля» показав прекрасну реакцію душі на брак долі й унагляднив долю твору, яко­му бракує душі"*.

До велико? літератури не належить, бо пише зрозуміло й

логічно.

Коли не має що читачеві сказати — пише афоризми й однокуп-летні поезії.

АФОРИЗМИ

(«Душа і доля», стар. 58)

І

Матеріялізм

Окрасою землі, звичайно, с людина, Окрасою людей е хліб і солодина.

* Не Наук, а видавництва.

— Походить від слова «ляпати».

••• Застерігаюся перед замітамм, будьтоби маю на увазі нашу сконсолідовану пресу.

671

II

Захланність

Владарем світу е гріш. І коли він всі сили потворні Пустить на тебе в житті — вір, що з ощадности вмреш.

Ill

Істини

Сонце сходить уранці, увечері знову заходить, Круглий глобус землі, кругла тарілка також.

ТЕОДОСЙ ОСЬМАЧКА

Заслужений письменник і незаслужений геній. Вийшовши з-по­за мурів — до муру не входить. Неореалістичний натураліст. Без ка­нонів (форми і мови) увійшов до золотої брами літератури зі здох­лим цуценям, коровою, вдовицею, круком і чайником. У 1922 p. був на пересічній кручі, а згодом вигулькнув сучасникам як поет і старший боярин великої літератури «мейд Українішес Ворт ін Регенсбург».

Як поет — він антипоет неоклясичного струму й радше воліє де­формувати октави, ніж карбувати дистихи чи металевити терцини. Висловлюється мовою деколи в'язаною, а переважно взагалі незв'язаною — тобто поезією і прозою.

У недавній поемі «Вдовиця» виявив неабиякий моралізатор­ський тембр своєї поезії, а в чудасії «До Принца Українського» згльорифікував, як ще досі собі думають гетьманці, українського принца.

Тепер Осьмачка далі щось пише, але ніхто не знає що. У ци­вільному житті Осьмачка дуже оригінальний: крутить головою, спить на землі, їсть руками, кусає зубами, ходить, як Шевченко, у селянському кожусі, а на Великдень носить під церкву святити па­ску в підштанцях. Крім літератури, любить бокс.

Читаючи його — «кров у жилах стає рогом».

672

ІЗ ВСТУПУ ДО ПОЕМИ «ПОЕТ»*