Микола луків

(Народився 6. І. 1949) коріння моєї долі

Родом я з Куманівців. Село моє лежить на межі двох областей — Вінницької і Хмельницької. Назва його походить від слова «кумани», що означаь — половці. Як свідчить літопис, розбиті київськими кня­зями войовничі племена розсіялися в довколишніх лісах і степах, змішалися з місцевим населенням і розчинилися в ньому, залишив­ши пам'ять про себе в топоніміці, назві цього села та в генах його жителів — людей, що зажили собі в тутешньому краю репутації не­покірних, волелюбних і гордих. Не скорилися вони ні монголо-та-тарам, ні туркам, що спустошували навколишні міста й села, але так і не змогли напоїти своїх бойових коней в долині річки Домахи, де лежать Куманівці,— як пам'ять про ті часи в селі й досі знаходять обвалені рештки колишніх підземних переходів, якими наші далекі пращури на випадок ворожого нашестя готові були відправити жінок, дітей, стариків, а також худобу та провіант у найближчий лі.. Чарівщину. що за п'ять кілометрів од Куманівців.

Пережило моє село непомірне важкі й криваві лихоліття рево люції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, страшні моровищ тридцять третього та сорок сьомого років. Доля була милосердною до нього протягом усієї понадтисячолітньої історії цього села. На дійно захищені зусібіч лісами» відрізані від велелюддя великих місі бездоріжжям, Куманівці жили собі як знали і вміли. Роками не за­глядало сюди районне начальство. Одвіку не бачили тут нікого з представників області, а тим більше — столиці. Може, тому обми нули Куманівці всілякі віяння та кампанії і збереглося в них чимало такого, що в інших селах одійшло чи призабулося. У нас і досі ко лядують, щедрують і посівають, варять кутю, палять дідуха, фарбують крашанки і розписують писанки, розводять вогнища і пускають за водою вінки, притрушують зіллям долівку на зелені свята і прикра шають обійстя та оселі луговим і лісовим клечанням, співають пісень, яких я не чув у жодному іншому краї нашої благословенної України.

606

От у цьому селі року Божого 1949, місяця січня, шостого дня, якраз у ніч перед Різдвом, судилося мені з'явитися на світ. Батько щій — із фронтовиків. Війну пройшов од першого до останнього дня. Був контужений, звідав пекло фашистських концтаборів, по війні відбудовував шахти Донбасу, там захворів і, зрештою, демо­білізувався та -повернувся у Куманівці, де живе понині.

Мама все своє многотрудне життя звікувала у рідному селі. Була вона неписьменною. Скінчила тільки лікнеп, але «Кобзар» Шев­ченків знала напам'ять. Гарно вишивала, співала, розповідала каз­ки, мала тонку, вразливу, чутливу до краси душу, і мій поетичний хист, певне, від неї.

Щодо моїх дальших предтеч, то вони відтоптали ряст ще до мого народження. Дід по матері помер од тифу в двадцяті, а батько мого батька — од голоду в тридцять третьому. Були вони звичайними гречкосіями і нічим особливим на відзначалися. А от їхні предки в пам'яті села залишилися. Переказують, що мій прадід по батьковій лінії був людиною заможною, мав сімнадцять десятин землі і чоти­риста вуликів пасіки. Кам'яниця, яку він збудував, нічим не посту­палася поміщицькому будинку, вона, до речі, збереглася неушкод-женою, і живе в ній тепер дружина загиблого на фронті дядька Івана, батькового старшого брата.

Пам'ятає село і мою прабабусю по маминій лінії. Володіла вона даром особливим — уміла прозирати майбутнє, пророкувала долю кожному, хто до неї звертався, лікувала травами і словом. Тепер таких людей називають зцілителями і психотерапевтами, тоді каза­ли простіше — знахарка.

З усієї округи приїздили до неї люди, її шанували, любили й бо­ялися, про її дивовижний талант досі переказують цілі легенди.

Отакими були мої найближчі предки, з такого кореня виростала моя доля, моя поетична творчість.

Складалося загалом все благополучно: школа, педагогічне учи­лище, Київський університет, перша книжка поезій на останньому курсі факультету журналістики. Спілка письменників, робота в газеті «Літературна Україна», а останні роки — в редакції журналу «Дніпро». Цей журнал — моя особлива любов. Очолюю його понад десять років.

Працюючи журналістом і видавцем, написав і видав дванадцять книг поезій. Творчість моя відзначена Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди та премією імені Миколи Остро-вського. Окремі вірші покладені на музику і стали піснями. Найві-доміша з них «Росте черешня в мами на городі», яка дала назву книжці, присвячена пам'яті моєї матері Антоніни Семенівни.

Сподіваюся, що найкращі пісні та вірші ще не написані. Дай, Боже, створити щось гідне рідного народу!

607

За довгий вік не наскладав добра. Письмовий стіл. Учнівський глобус. Карта. На свято в гості ходить дітвора, У буциі в тиші потопає хата.

Сидить. Читає. Увімкне приймач:

А що там нині діється у світі? Сякии-такий збере на кухні харч — І знов до ранку у світлиці світить.

Уранці встане — ще й душа жива Не сколихне досвітній спокій неба. А то, бува, загляне голова:

— Добридень,— каже,— може, що вам треба?

А іцо йому? Він вік свій одробив. У нього учні чи не в кожній хаті. 1 зроду вій нічого не просив,— Що оддавав, отим і був багатий.

— Спасибі,— мовить. Схилиться на тин. Спокійний •огляд. Профіль благородний. І так природно, що учитель він, І личять так звання йому — народний.

• • •

Унало яблуко в саду, Затрепетала гілка. Отак 1 я колись впаду Безпомічно 1 гірко.