Борис харчу к

(13. IX. 1931-16. І. 1988)

ПРО БАТЬКА

Мені, як доньці, може, не випадає говорити про батька в літера- 5,| турі. Одначе, зважаючи на мій фах, дозволю собі сказати кілька слів.

Думаю, що він належав до тих письменників, які виробили свій власний світогляд. Як здається, головною рисою цього світогляду був реалізм. Його завжди цікавило дійсне. Яким же це дійсне по­ставало у творчості?

Народ, в якому найдоброчинніше доброчинство й лицарство поєднувалися з нелюдською зрадою, ненавистю й братовбивством.

Суспільство, в якому верхи й низи дійшли німої згоди: верхи дозволили низам красти і животіти, низи погодилися на панування верхів, загалом суспільство відповіло аморальним - безпраце-здатністю.

Клас. Передусім Харчука цікавив клас селянства, з яким відчував зв'язок до останніх своїх днів. Українське селянство як гой кінь. що вивіз цивілізацію, а його пустили на мило. Замінене колгосп-ництвом, воно, позбавлене будь-яких перспектив,— завершило од­не цивілізаційне коло, не увійшло до другого. Проте не тільки се­лянство, а й інші класи та прошарки радянського суспільства роз'їдалися. Суспільство злодіїв, а не робітників дало новий люд­ський тип — споживача. Споживач здатний перетравити усе: мо-ральністть, традиції, культуру.

Роздуми про дійсне вели Харчука далі. Наступною ланкою був рід. Бачив, що реальність роду — це матері-одиначки, діти, що ро­стуть у безбатьківстві, діти, що віддають батьків до будинків пере­старків. Рід, основа основ, всихає.

Від роду йшов до людини. Є індивіди, нема особистості. Руйнація-особистості починається з руйнації совісті-душі. Усі катастрофи, до вселенських включно, пояснюються заником морального й мораль­ності. Ми допрогресувалися під ядерну парасолю, в тіло матері-Ук­раїни ввігнано не кам'яну стрілу дикуна, а ядерну ракету цивілізато-

502

pa. бо що для нас совість? «Де вона живе? Може, в нозі? Може, кру­тить ознобцем ногу? Тоді сховаю її в черевик і наступлю, як на устілку? Що? Совість — божество? Не чую у своїх грудях».

Як бачимо, дійсність у творчості Харчука песимістична, чорна. І все ж... Найтихішим голосом озивається трава; скільки її не топта­тимуть, а вона випростовуеться, тягнеться вгору. Вітер з берегів віє про те, що не кінчається рід і народ. Не минається небо, бо вона

крутиться — земля.

Хто ж і що нею обертає? Приходив до одвічного — людське і людяне, що їх вистраждало людство у своїй довготерпеливості. Не­нависті й нетерпцю протиставляв терпіння й любов. Не був це гу­манізм за чужий рахунок, не була це проповідь замирення з дійс­ним. Був це щоденний життєвий принцип. Щодня прагнув підня­тися над обставинами — стати вищим самого себе. Бути людиною, виявити високе людське серед нелюдськості — це був бунт людини, здавленої межами життя.

Вірив у відродження особистості —людського й людяного. Знав, що тільки народ і суспільство, які складаються з особистостей, ма­ють майбутнє. Культуру також творить виключно особистість,

Роксана ХАРЧУК

СЛОВО І НАРОД

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців.

«Ну що б, здавалося, слова...— чуємо з малих літ тихе запи­тання довіри, здобуте з найбільших глибин.— Слова та голос — більш нічого!'А серце б'ється-ожива, як їх почує!..— і спрямоване в саму душу зав'язаного світу, як сакраменте: — Знать, од Бога і голос той, і ті слова вдуть меж люди!..» .

У відповідь — кредо: «Вогонь в одежі слова»,— твердо, як з-під ковальського молота.

І, як руків'я наскрізьсічного меча, поєднання довіри й кредо:

«Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»

Ця інтерпретація як втілення українського народного духу в слові наших найбільших поетів, мислителів, революціонерів, так •^непоборного вияву становлення національної самосвідомості — її буття і творення.

503

Була така пора, Коли ідеш світ за очі із дому.

Отож і я ходив-блукав надворі Та й опинивсь на мокрому льоду. А може, я і досі там іду — Так заблудив між берегів у морі.

А лід стогнав — метало сонце стріли.

На бистрині пробігти я успів

І раптом чую... жайворонків спів.

О Боже мій!

Куди ж ви прилетіли?

Летіть на луг!

Єднайте небо й поле!

А луг і поле — на морському дні.

t стежка наша — теж на глибині,

Де нас нема, де безгоміння голе.

Мої хороші! Птахи ви чи люди? Погляньте: морю уже надоять літ, А давнє поле тягне, як магніт, І вам сюди вертати звідусюди. ,

Що ж вам сказати?

Як вас привітати?

Якщо стомились, довго летючи,

ТОді спочиньте в мене на плечі,

Або гайда до берега, до хати.

...Вертався я.

А як вони співали!

Мов хоронили рідного мене!..

Оце і все.

Хіба скажу одне,

Що ми з тобою жайворами стали.

1977р.

МРІЯ

Хвиля човника легкого І цілує, і гойда, Ширше моря голубого Наша юність молода.

Без вітру не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любить.

Це вона до себе кличе Неспокійнії літа, В небі чайкою кигиче, В полі соколом зліта.

Заколосить в полі нива, Зацвітуть усі сади, Для того, щоб стать щасливим, Треба мріяти завжди.

Без вітру не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любить.

ПРО МИКОЛУ СОМА

«В цих віршах немає пустослів'я, фальшивого пафосу, показного бадьоріння... Ніщо не відбувається в мовчанні й косноязичії, і при­значення поета — знайти властиві слова для всього.

Микола Сом знаходить:

Навіщо, земле, ти тоді вродила Так рясно-рясно, рясно — аж нещасно...

Докоряти землі за врожай може тільки людина, доведена до крайніх меж розпачу. Назвати врожай «нещасним» може тільки по­ет, бо йому відкривається велика таємниця слова».

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Із передмови до збірки М. Сома «Хроніка воєнного дитинства».

521

«В одному із ранніх віршів М. Сом писав:

Пісню візьму в народу, Дам і народу пісню.

Андрій Малишко, помітивши одним із перших народність і пісенність його поезій, любовно і пильно стежив за творчим зро­станням молодого поета. А з приводу наведених рядків зауважив:

«Це, Миколо, серйозна заявка на майбутнє, та я вірю, що вона не залишиться голослівною...»

Микола Сом виправдав Малишкове довір'я».

Платон МАЙБОРОДА Їз передмови до книжки вибраних пісень М. Сама «Мрія».