Повість «авірон» гната хоткевича

Повість на біблійський сюжет «Авірон» Гнат Хоткевич написав у Галичині 1910 р., де він опинився внаслідок участі в рево­люційних подіях 1905 р. Еміграція, попри всі її від'ємні сторони, дала письменникові відносну політичну волю, можливість творчо осмислювати події, свідком і учасником яких він був у період ре­волюційного піднесення на Наддніпрянській Україні та в Росії, на­клала відбиток на досить сумирний початок творчості. У прозу Г. Хоткевича вихором вриваються революційні події, які він прагне відобразити в новому для нього жанрі злободенної драми («Ли­холіття»), політично-психологічних драматичних сцен («Вони», «На залізниці»), у ряді публіцистичних статей і спогадів.

Багрянець малинових корогов, волелюбний гомін українських селянських мас, робітників, які вийшли на площі і майдани з рево­люційними гаслами «Земля і воля!», «Не треба нам царя Миколи, його з престолу ми зметем» кинули відсвіт на непоодинокі твори Г. Хоткевича, настроїли його музу на войовничий лад, загострили його національне почуття.

Далеко від цензурних заборон, крізь які не могли прорватися

' 73

чимало його творів у Росії, письменник обрав для нового, широко іадуманого твору біблійську тему про Мойсея і Авірона, витлума­чуючи їх досить вільно, не в канонізованому вигляді, а в громадян­сько-волелюбному. Він по-своєму задумав висвітлити одну з вічних тем, не дотримуючись церковних рамок, маючи на меті збудити у своїх сучасників прагнення до духовної розкутості, широкого по­гляду на світ, в тому числі на деякі вже усталені події і постаті, зок­рема біблійні. Автор зреалізував свій задум, написавши повість «Авірон», яку не зміг надрукувати: в Росії її не пропустила царська цензура за відступи від усталених норм у тлумаченні церквою зоб­ражених образів, а в Галичині твір не побачив світу, очевидно, че­рез свій надто гострий богоборський дух, який не міг імпонувати певним колам тогочасного суспільства.

Так повість «Авірон» пролежала в архіві письменника до 1917 p. Українська література, розширюючи свої ідейно-тематичні гори­зонти, вливаючи «старе вино і в нові міхи», залюбки зверталася до біблійських тем і сюжетів, розробляючи їх відповідно до своїх тра­дицій, національних потреб і запитів. Нагадаймо цикл віршів Т Шевченка «Давидові псалми», його «Подражанія» пророкам Ісаії, 1езекіїлк\ Осії, псалми П. Куліша, «Плач Іеремії», «Дочку Ієфая» Лесі Українки, повість О. Кобилянської «Ніоба», поему І. Франка «Мойсей», що, осяяна знаменитим прологом національно-світсько­го характеру, стала вершиною в освоєнні рідним письменством біблійської теми.

Г. Хоткевич, взявши для свого твору мотив із давньоєврей­ської історії, з одного боку зважав на існуючу традицію у висвіт­ленні й тлумаченні образів Мойсея, Авірона та інших біблійських .персонажів, з другого боку виявив своє розуміння цих постатей, значною мірою бунтівне щодо традиційного, догматичного. За «Новим заповітом» Мойсей, пророк-ясновидець, сорок років блу­кав по пустині, ведучи ізраїльський народ до землі обітованої. У повісті він наділений рисами володаря-фанатика, який сповнений жадоби заволодіти вірними-іудеями. здатний розпалити між ними ненависть. Так у повісті порушується гема влади, віри й фана­тизму, жорстокості, братовбивства, яка досягає свого апогею у жорстокій сцені кривавого розбрату в межах одного племені левітів, розділених Мойсеєм (нібито за голосом і повелінням са­мого Бога) на праведних і грішних. Моторошністю віє від грагічних сцен братовбивства, фанатичної ненависті одного коліна левітового до другого. «Забули левіти, що це не ворог, що це рідний же Ізраїль, з котрими пили і їли вони вчора... Забули вони серце в грудях, забули, що й вони такі ж самі юдеї, як ті, що тікають перед ними,— і били, і рубали, і різали, мов увірвалися »» дім запеклого й давнього ворога... Якась таємна й страшна сила

74

тягла їх уперед, і без думки, без вагання корилися вони їй, пам'ятаючи лиш одне — треба пройти до воріт і вернутися назад, убиваючи». До такої масакри довела їх фанатична злоба Мойсея до своїх одноплемінців, які в той час, як перебував він на горі Синай, вранці зібралися «на жертву перед постаттю нового Бога» — золотого тельця. Саме тоді, коли шал зібраних іудеїв дійшов най­вищого напруження, перетворився в «якесь незрозуміле виття», з'явився пророк Мойсей і зумів своїм фанатизмом, накликуючи кари на рідний народ, лякаючи його страшними нещастями, ске­рувати роз'ятрену юрбу на своїх же братів: «Це глаголить до вас Господь: кріпко підпережіть мечі свої і, обнаживши їх, пройдіть крізь стан від одних воріт і до других. І убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого і кожний сусіду свого».

Загіпнотизований цими словами, владними, страшними, Авірон разом з усіма виконує волю пророка Мойсея, не знаючи, що він чинить, не думаючи, що коїть злочин. Але згодом до нього прихо­дить каяття, прозріння, з покірного, бездумного виконавця чужої, сліпої волі він стає непокірним, бунтується проти Мойсея, піддає сумніву його право розпоряджатися долею інших, нацьковувати людей один проти одного. Психологічно правдиво і переконливо письменник показує переростання сумніву в душі Авірона у свідо­мий протест проти релігійного фанатизму, оскверніння заповіді Христа «Не убий!» Проте влада пророка над іудеями, які впали у великий гріх братовбивства, залишається сильною, він уміє впли­вати на них своїм словом, лякати карою Божою за те, що вони со­творили собі золотого тельця-ідола. Крізь сумніви й терзання душі Авірон доходить до розчарування у правдивості і святості пропо­відей і діл Моїсейових. Пророк в його очах на прикінцевих сторін­ках повісті постає дволиким обманцем, який маніпулює довірою до нього віруючих. «Ради княжества свого й владичества свого він гримів голосом труб, топтав скрижалі твої і вбивав живущого» — кидає Авірон в очі Богові болючу правду. Від сумніву у благочести-вість пророка Мойсея — до сумніву і розчарування у правоті і свя­тості невидимого Бога, який нікому не явив лиця свого. «О Боже! Во ім'я слави твоєї, во ім'я існування твого, во ім'я правди на землі покажи мені лице твоє... Бо як ні, ... бо як знов сховаєшся за не­видимість і не почую голосу твого тут, не в скиніях Моїсейових, а тут, серед цієї нехитрої пустелі... не вірю я тоді в тебе й кричу:

«Прожні твої небеса! Облуда — царство твоє!.. Безсила — воля твоя! Ти омана!..

...Й упав Авірон на землю, й корчився в муках. А небеса?.. Не­беса мовчали... як мовчать до цього дня». Такими сумними словами закінчує свою оповідь Гнат Хоткевич про Мойсея і Авірона — про­рока, з якого письменник зриває покров святості, і молодого іудея

75

Авірона, який з його прихильника стає духовним антиподом, по­встає проти його дволикої моралі й етики.

У повісті виступають, крім згаданих, інші біблійні образи — бунтаря Корея, який будить у душах одноплемінців сумніви у не­погрішимості пророка, дівчини Асхи, сповненої чистої, святої лю­бові до Авірона, скульптора Веселіїла, у душі якого живе і дух протесту, і прислужливість пророкові. Він з однаковою легкістю і безтурботністю виліплює страхітливу потвору, що має означати херувима («перекошений рот, госте підборіддя, накриво закарлю-чений ніс, довбані дірки замість очей, вугласта голова,— і на всім печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднішого, що хотілося вибігти на свіже повітря»), і високий витвір мистецтва, одухотворене лице ангела («На нього скорботно дивилося боже­ственне лице. З очей, здавалося, от-от поллються сльози, а уста... живі, лише бліді уста тихо шепотіли молитву господинові»).

Духовною красою і святою благочестивістю пройняті сторінки повісті, в яких з глибоким ліризмом і художнім тактом передано сцени любовних зустрічей Авірона і Асхи, ніжність і жертовність їхніх почуттів. У той час, коли в непоодиноких творах В. Винни-ченка та деяких інших письменників любовні почуття висвітлю­валися у непристойно вульгарному ракурсі, Г. Хоткевич проспівав свою пісню пісень чистоті і святості найвищого дару богів — лю­бові. «А ввечері, як зайшло сонце й погас короткий південний сумерк, викликав Авірон непомітно Асху з шатра, й пішли вони далеко-далеко в пустиню. Зоряна ніч радісно окутала їх, і м'яко обвіяв тихий вітер... Зійшов місяць, освітив молоду любов і зрадів ніжному шепоту їх...

— Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе люблю, що тобі повіряю душу й чую, як б'ється серце твоє у відповідь на мою радість... І за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою і розцвітаю, коли ти мимо йдеш до води... І за те люблю тебе, що, стоячи на молитві, можу згадати ім'я твоє й сплітати його з іменем Всевишнього...

— Не говори-бо так, то гнівить Бога,— тихо шепотіла Асха, при­туляючись до милого, а сама хотіла, щоб ще, і ще, і ще говорив він так без кінця».

Повість Г. Хоткевича, спроектована в далеку біблійську історію єврейського народу, увібрала в себе чимало притч, старозавітних оповідей, у Ті основі доля іудейського народу на шляху його мандрів через пустиню в землю обітовану. Письменник прямо ніде не звертається зі словом до свого рідного народу, не робить безпосередніх аналогій долі Ізраїлю та України. Але певна суго­лосність у роздумах над життям-буттям древніх іудеїв і свого на­роду, його історичною долею відчувається. Адже Г. Хоткевич в

76

багатьох своїх творах, зокрема на історичну тематику, теж пору­шував наболілі питання долі українців. Він на власні очі бачив страшні єврейські погроми і засудив їх у своїй драмі «Лихоліття». У роздумах про криваві міжусобиці між ізраїльтянами можна про­стежити і відгуки окремих подій української історії. У той час, коли твір друкувався (1917), він набув значної актуальності, оскільки у різних за своїм світоглядом вождів національного відродження у розв'язанні важливих політичних питань вже намітилися розбіжності, протиріччя, що, зрештою, привело до збройних протистоянь. Твір письменника багатий філософсько-моральними роздумами про добро і зло, віру і її вплив на людину, про пошуки і втрату віри в Бога, про людяність, благочестивість і жорстокість, дволикість, фальшивість. У повісті багато сторінок дихають житейською мудрістю, основаною на справжній христи­янській моралі. Одна з таких значущих сентенцій висловлена афористичною думкою: «Мирна робота Господеві, а не кров жи­вущих...» — до такого висновку доходить Авірон, прозрівши після братовбивчих акцій одних левітів проти інших. Глибокі гуманіс­тичні висновки вкладає письменник у філософські роздуми свого героя про добро і зло, благо і неблаго. «Що благо?.. Благо — співання, й хвала душі, і плач радості; благо — задоволення ро­ботою сьогоднішнього дня й благословення ближнього, що при­зиває він на главу твою за поміч йому, за радість йому, за спокій йому. Благо — любов моя до матері, до батька мого; благо — кохання моє, яким люблю я очі Асхи, і тихий, невинний шепіт маленьких уст її, і бажання душі її...»

Повість Г. Хоткевича належить до золотого фонду української літератури як високомистецький, самобутній твір. Він утверджує благородні гуманістичні принципи, осуджує автократизм вождів на­роду, здатних маніпулювати його інстинктами, піддає сумнівам істинність того, що вони проповідують, маючи на меті користо­любні цілі. Твір письменника відбивав його протестантські настрої початку XX століття, пошуки справжніх ідеалів, в тому числі й хри­стиянських. Зриваючи німб з Мойсея як пророка, показуючи його і в хвилині духовного піднесення, і в чаг запаморочення своєю вла­дою, що приводить до трагедій, зрештою, сатирично змальовуючи його на гульбищі із сп'янілими пророками і первосвящениками, письменник дуже тактовно підходить до трактування питань віри й релігії. Не дарма навіть розумний шукач правди та істини Авірон, який .розчаровується в Мойсееві, у своїх духовних сум'яттях звер­тається до Бога: «Боже! Боже, спаси мене,— я потопаю. Глибина моря розверзається під ногами моїми, і буря сумніву топить мене, Боже... Я зову тебе на спасіння, спаси мене, Боже... Не мене спаси, віру мою спаси і упованіе моє...»

77

Біблійна оповідь Г. Хоткевича має самобутню мовно-стильову структуру, що наслідує старозавітні писання. Можна сказати, що для повісті письменник створив свою власну мову, багату на асоціації, з образами і мотивами, стилістичними фігурами, харак­терними для духовних пам'яток. Зокрема важливу художньо-емоційну функцію в його мові відіграють повтори. Достатньо наве­сти один приклад, щоб відчути самобутню мовно-стильову манеру оповіді автора «Авірона», вдало і майстерно застосовану саме в цьому творі: «Несіть Господеві й золото, і срібло, і мідь, і сінету, і багряницю червлену, удвоє прядену, і вісон тканий, і трихаптон, і вовну кіз! І шкури червоні, і шкури сині, і дерево негниюче! 1 тиміям на освячення, і олію на помазання! І камінь сардійський, і каміння дрібне на ризу первосвященика і на подир. І всякий, хто має премудрість в серці до чого, нехай іде й робить, що заповів Господь...»

...Нелегка доля судилася «Авіронові»: сім років чекав він на друк, поки в загравах національної революції 1917 р. побачив світ Божий — спочатку в журналі «Шлях», а потім окремою книж­кою як передрук з цього часопису. Опісля з'явився окремим то­миком у багатотомному (у восьми томах) зібранні творів пись­менника (Харків, 1928). Через сорок років з цензурними купю­рами дійшов до російського читача в перекладі В. Россельса, спо­чатку в журналі «Наука и религия», а згодом окремим виданням (1969). На Україні у післявоєнний час настали умови для його публікації... лише 1990 р., коли автор цих нотаток помістив його у збірці історичної прози письменника (Гнат Хоткевич. Авірон. Довбуш. Оповідання), що вийшла у видавництві «Дніпро».

Федір ПОГРЕБЕННИК

БІБЛІОГРАФІЯ

Твори. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1966. Камінна душа: Повість.— К.: Дніпро, 1981. Авірон. Довбуш. Оповідання.— К.: Дніпро, 1990. Два гетьмани.— К.: Дніпро, 1991.

СТЕПАН В АС ИЛЬЧЕНКО

(8. І. 1879-1L VIII. 1932)

КРАМОЛЬНА НІЧ

В лузі під калиною зірка полощеться в криниці: срібні ключі впустила — витягає.

Вийшла мати води брати та й питається зорі.

— Зоре-зорянице! що ти бачиш ч високого неба?

— А бачу я в садочку віконце, зачинене, затулене, тільки видно в одну щілинку. Там за книгами великими сидить чарівник, па­личками на папері чари мережає — хмурим оком поглядає, важ­ким духом надихає, лихо комусь накликає...

— Не поможи ж йому. Боже!..

Андрій Петрович, новий на селі пристав, писав за зеленим столом папери. Писав, черкав, брови хмурив; схилився на руку. глянув у вікно.

А вікно весняна ніч одчинила, мовчки рукою до себе кличе Андрія Петровича, ї кімнати манить.

Увірвалася його думка, що плелася на папері, задивився: ви­соко-високо на темному оксамиті цвітуть золоті зорі, а під вікном — жарко дише очеремха, бі-іим цвітом пишається...

Торкнуло шось пристава легесенько в груди — встав і пішов.

Ходить по двору, в садку між квітками, ґудзями в темряві виб-'іискуе, роздивляється: біліють хати в селі. в густі гіні сповиті. лесь дівчата виводять «верби рясної». І щось лукаве нашіпту* Андрієві Петровичу якісь спокусливі слова: так лагідно, ніжно об­гортає його, і мружить він очі, осміхається, мимохіть згадує слова:

"Вы знаєте украинскую ночь? О. вы не знаєте укра...»

Зразу спинився як укопаний.

—Що-що? — визвірився він кудись у повітря.— Я тобі задам «української ночі»!

Перед очима у його немов виріс молодий сільський учитель. як уже довідався він,— мазепинець і сепаратист: українські книж­ки читає, співає, ще й з червоною стрічкою ходить.

79

вича, зажмурив очі. Ткнуло гарячим у щоку, поміж усами у губи, аж немов зашкварчало. І приємна, ніжна теплота розіллялася по його тілові, мов після чарки дорогого вина. «Прекрасна смерть праведника». — спадає йому на думку. «Печіть! давіть! — ніякі му­ки не страшні мені!» — гукає він до крамольників.

— Андрюша! Натомився, голубчик, заснув! — обхвативши ру­ками за шию, воркувала над їм кругленька, пухка, як пампушеч­ка. пані приставша і цілувала його в лице.— Вставай, серденько. та підемо спатоньки.

— І піду!.. на смерть піду, бо »а правду страждаю! — і, зразу одкинувши голову, грізно «аспівав:

Шалійте, шалійте, скажені кати!..

. Кинувся од свого голосу, лупає очима: десь далеко миготять холодні зорі. з темряви близько схилилось повненьке лице жін­чине, осміхається.

— А хто це гараз співав тут? — хрипко, стурбовано спитав він.

— От тобі й маєш? — регоче жінка.— Та хто ж — сам вигукував jo сну: та ще якоїсь гакої... ходім, серце, спати.

Андрій Петрович пролупався, став пригадувати, роздивлятись А ніч — чорна, блискуча — тихим маршем пливла кудись у то-лотих зорях, з бунчуками, -» булавами, -» короговками, вибива* десь за горами в голосні бубни, у срібні сурми радісно сурмить...

— Ні, цього не можна одкладувати далі! — рішуче промовив Андрій Петрович.— Треба зараз же сповістити кого слід. Хай як­найшвидше беруть його івідціль!

— От що. Олюсю! — «вернувся він до жінки.— Спати вжг швидко не буду. Скажи Марині, хай позачиня? віконниці,— ю світа треба написати одну бумагу.

А в лузі під калиною полощеться зірка в криниці, золоті клюяі витягає.

Вийшла мати води брати, питається ясної іорі:

— Зоре-зорянице! Що ги бачиш s внсокшо неба?

— Бачу я—на ґаночках зібралися хлопці га дівчата до юнака в гості. Не на жарти, не на сміхи — на гиху розмову.

А юнак молодий ясним оком на їх поглядає, легким духом ію-дихає, на щире умовляє.

— Щасти йому. Боже!

1913

УЧИТЕЛЬ 3 ІЧНІ