Роман лубківський

(Народився 10. VIII. 1941)

«ДИВЕН МЇЙ СВІТ...»

Після успішного поетичного дебюту «Зачудованими оленями», що припав на середину 60-х років, Роман Лубківський невдовзі. опублікував збірки «Громове дерево», «Рамена», та «Смолоскипи». Згодом книжкою «Звіздар» підсумував свій творчий набуток, а його нові збірки не виходили майже десять років.

Складалося враження, що Р. Лубківський «перекваліфікувався» на «чистого» перекладача. У всякому разі, збірники перекладених ним творів («Слов'янське небо», «Слов'янська ліра» та ряд інших помітних видань) засвідчили не тимчасовість перекладацької праці, а його серйозну творчу в ній послідовність. Дмитро Павличко у пе­редмові до «Слов'янської ліри» писав, що вона «не могла створю­ватись за кілька років, не могла бути 'й не була епізодом у житті перекладача. Це — частина його ціложиттєвого труду, який почався давно, продовжується сьогодні і, вдосконалюючись, триватиме далі».

Та ось у вісімдесятих роках з'явились дві збірки оригінальних творів Романа Лубківського — «Словацьке літо» («Радянський пись­менник», 1986) і «Карбівня» («Каменяр», 1987). Чи продовжують вони започатковану поетом у період «шістдесятництва» художньо-стильову манеру, в якій виразно вміщався характер тогочасних літературно-естетичних настроїв та шукань і виражалась індивіду­альність його авторської особи? Ставлячи таке запитання, ро­зуміємо, що за цих майже три десятки літ багато в чому змінилося загальне обличчя поезії, колишні молоді вже стали майстрами, прийшли до творчої праці нові літературні сили. То чи окресили-лась еволюція художнього мислення поета, чи набрався життєвого і духовного досвіду його ліричний герой — слід дивитись на ці про­блеми, виходячи й за межі власної творчості Р. Лубківського, вклю­чаючи також ті духовні материки братніх літератур, з яких він пе­рекладав, зокрема з російської, білоруської, польської, чеської,

578

словацької, болгарської, сербської, хорватської... Адже осягнення поетом такого гінкого і розлогого дерева слов'янської творчості не могло обмежуватись лише фактом перекладацтва. Врешті, вірші збірок «Словацьке літо» та «Карбівня» в цьому переконують. Своє­рідність «Зачудованих оленів», як і «Громового дерева», найперше полягала в природній орієнтації автора на досвід народнопоетичної традиції. І засоби поетики, і жанри, і теми, а якщо ширше, то і своє­рідний кодекс морально-етичних норм, що століттями шліфувався народом,— усе це було тією необхідною основою, з якої творився

вірш Лубківського.

Кращі його поезії мали в собі той генетичний код фольклориз­му, який озивавсь у них своїм закономірним розвитком. До того ж у 60-ті роки до фольклорних криниць молода поезія припала з особливою спрагою. Художня практика, скажімо, І. Драча, М. Він-"рановського, В. Лучука, М. Петренка, П. Скунця, Тамари Ко-ломіець, В. Коломійця, О. Лупія, С. Пушика та інших не просто яв­ляла «фольклоризовані» художні речі, а виробляла... загальний творчий досвід. Лубківському треба було шукати своєї домінанти, щоб у цьому спільному досвіді чувся і його голос. Йому підкорилася народна символіка, а головне, народні інтонації сповіді душі, і це вже був шлях творчо перспективний.

Сімдесяті роки виявилися для поета складними. У літературі на повен зріст ставала людина праці. Правда, цей герой частіше де­кларувався у розмаїтті актуальних колізій, аніж художньо досліджу­вався. Роман Лубківський теж обирає лінію публіцистичної поезії. Вона зафіксувалася збіркою «Смолоскипи» (1975).

Були у тій книжці нові поетичні якості. «Пісня Соломії Крушель-ницької», «Начерк портрета Олександра Гаврилюка», цикл «Шлях у вічність», «Балада про К. І. Галчинського», «Словацькі мадонни», «Білоруські сніги», «Матері Вапцарова», що ввійшли до третьої збірки, ~ це не просто твори, з яких склався новий тематичний пласт, вони засвідчували поетові «дослідницькі» якості. 1 розвину­лись у його сьогоднішніх збірках «Словацьке літо» та «Карбівня». Саме завдяки такому вмінню досліджувати, синтезувати необхідний матеріал Лубківський написав поему-кантату «Камертон Шашкеви-ча».

Поет намагається створити своєрідну духовну атмосферу, на тлі якої поставала б постать будителя Галичини. Він відає, що ще Антін Могильницький у присвяті Шашкевичу «Судьба поета» апелював до імен Гомера, Сервантеса, Кеплера, пробуючи поставити Шашкеви-ча у відповідний ряд в історії світової культури. Лубківський, пишу­чи про Шашкевича, теж звертається до імен Карамзіна, Караджича, Шафарика, Коллара, Лєрмонтова, а також і до тих, до кого звер­тався Могильницький. У «Камертоні Шашкевича» «присутні»

19*

579

Хмельницький, Богун, Максимович, Шевченко, Франко, Довженко. Гончар. Є тут і широкі географічні овиди, е Дніпро, Волга, Влтава. Дунай, Дністер, Урал, Карпати, Балкани, Підлисся, Нагуєвичі, Львів. Київ, Харків, Відень, Будапешт, Петербург, Братислава, t все тут має свій доцільний контекст. Лубківський прагне віддати Шашкевичеві належне, зруйнувавши стереотипи обмежених оцінок або й заско-рузлу тенденцію недооцінок, за якими Шашкевич у нашій культурі нібито не став на повен зріст.

«Камертон Шашкевича» свідчить, що до Лубківського приходить пора активного осягнення жанру поеми. Два його великі цикли «Сонце «Слова» та «Шевченкові автопортрети» явно споріднені з поемою. Врешті і в «Смолоскипах* уже була несмілива спроба звернення до цього жанру. Правда, поет начеб приховував свій намір, винісши слово «поема» в назву твору («Поема в камені»), а не вжив його як означення жанру. Тоді ж Лубківський написав і. поему-медитацію «Серпневе надвечір'я на Дукельському перевалі».

Треба сказати, він завжди був уважний до жанрів — буквально з перших книжок. У часи творчої молодості йому особливо імпону­вали жанри балади та притчі, згодом він опанував форми публіци­стичної та медитативної лірики, постійно вдосконалював форму ліричного вірша.

t все ж найпривабливішою і за змістом, і за формою, і зз гамом душевних рефлексій і сьогодні, так само, як і в пору його «Громо­вого дерева», залишається лірична поезія. Це не означає, що туї чг відбулося жодних змін. Якраз здається, що його ліричний вірш іа-знав еволюції, він став «густішим», медитативнішим у своїй сут< Якщо раніше Лубківський любив ліризувати взятий < життя чи фольклору драматичний сюжет, то тепер у його вірші доміну» якийсь миттєвий мотив, щем душі від чогось пережитого «То сон був! Казка! Марево! Не знаю, В якім столітті і коли було... Але було пісенний плин Дунаю і птиці вечорової крило... А ще було' заплави напівсонні, Раптовий дощ, блакитна каламуть. Де по коліна у ДунаГ коні. Немов рожеві тіні, воду п'ють... А ще? попід сталевими мос­тами Плив білий катер — фантастична лодь. t те, чого не висловитт-устами, t те, чого в душі не побороть...»

Цей вірш слід би цитувати до кінця, бо його лірико-драматична колізія розвивається аж до фіналу твору. А наведені рядки — то ли­ше зачин, своєрідна експозиція поетової сповіді ч вражаючою щирістю імпровізації душі.

Ось така внутрішня змобілізованість, очевидно, -і пояснює при­родність плину необхідних для поетового самовираження слів, по­яснює внутрішню вільгість і чистоту почуттів. Окрім дійства зовніш­нього, яке ми бачимо («...У Дунаї коні... воду п'ють...», «плив білий катер...», «птиці вечорової крило» тощо), ще відбувається внутрішнє

580

дійство душі, вловлюється її піднесеність і водночас її загадкова ка-мерність. Усе це й веде до реалізації авторської ідеї, до її високого

художнього втілення.

Очевидно, не варто говорити, що Лубківський особливого зна­чення надає лексиці, спеціально шукає слів незвичних чи рідкісних. Його любов до слова виявляється в тому, щоб стояло воно у най­доцільнішому для певної стилістичної ситуації' контексті, щоб на ньому зумисно не акцентувалась авторська увага і воно було не тільки присутнє у тексті, а й «працювало» на твір. Навіть рідко вжи­вані у сучасній мові слова у вірші Лубківського природні і майже «не помітні», але без них вірш багато втрачав би, а може, вірша і не було б.

...Цим шляхом поет прийшов сьогодні до найсвятішої усім нам теми Шевченка. Шевченкіана Лубківського має складну і довго­тривалу еволюцію. Цикл поетичного осягнення Шевченкових авто­портретів — плід багаторічних роздумів над творчими і біографіч­ними фактами з життя великого Кобзаря. З ліричних медитацій Лубківського постає образ T. Шевченка в тій духовній плоті, яка не має буквальних аналогів у велетенському морі присвят великому синові українського народу. Вдивляючись у світло барв і гармонію ліній шевченківських автопортретів, уловлюючи страшну і задуш­ливу атмосферу імперського життя, поету важливо знайти свою інтерпретацію образу Кобзаря.

Збірка віршів «Карбівня» н» випадково здобула Державну пре­мію імені Т Г Шевченка. Завдяки своїй тематичній та ідейній ба­гатоплановості. гостросюжетності вона стала вельми помітною в нашій поезії.

Життя кличе сьогодні художнє слово на передній план боротьби за нові, сповнені громадянської мужності і високої моралі ідеали. Ліричний герой Р. Лубківського. власне, не любить інерційних за­конів життя, як і сам поет не терпить, не визнає спокійного спо-глядальництва. Він заперечує будь-яку життєву і творчу інерцію:

«Жаліються лірики на тиражі, Повістярі — що втрачається попит... Проблеми! Нікому вони не чужі. І це не такий собі жанровий клопіт. То слово вмирає. Згоряє на пні... Немов од посухи зелена діброва. А хто завинив? Марсіяни? Та ні. Ми винні в страшній девальвації слова».

Тарас САПИГА

581

Тато пізно вернувся додому, Дуже довго обтріпував сніг. Ліг. Заплакав. Уткнувся в солому • В дідуха він відмолював гріх.

Одягнувся. На дідову лаву Обережно мене переніс. Позбирав, як болючу неславу, Ту солому. На ферму поніс.

А стежину, що глухо біліла, Взявся місяць стеблом золотить. Правда-кривда мені заболіла. Розумію усе. А болить.

БОРТЯШИН

Праслов'янський липовий мед Густо пахне в цій назві. Бджоли Все ж політують зрідка: їх Добиває заморський кліщ. Довитруюють гербіциди...

Бджоли гинуть, назва живе. Пахне так, як Антонину. Туткн Спочивають його батьки На цвинтарику чепурному. То єдине місце в селі, Де шукає прихистку бджілка.

Беззахисна душа поета?

А чи, може. слава його. Що несе довгожданий харч Найдорожчим своїм старим? Вони з голоду та журби Повмирали біля дзвіниці, Що розсохлася, наче борть...