Андрій головко

(3. XII. 1897-5. XII. 1972)

НАЧЕ ВОЛОШКИ В ЖИТІ...

Людям потрібне лише те слово художника, яке чарує, яке бен­тежить, яке здатне сколихнути і серце, і розум. Андрій Головко по­вною мірою володів цим щасливим, рідкісним даром, хвилюючою силою художнього слова.

На світанку української радянської літератури читачі бачать його в передніх лавах митців. Молодий і натхненний, прийшов він у літературу з фронтів громадянської війни. З виру революційних по­ходів, з самої гущі народного життя приніс він своє окрилене, ду­шею проспіване слово.

«У нього очі — наче волошки в житі.

А над ними з-під драного картузика волосся — білявими жит­німи колосками».

Вже цей поетичний зачин оповідання, яке давно стало нашою 'класикою, засвідчував, що з'явився письменник яскравого й само­бутнього таланту. І саме цей поетичний зачин був мовби камерто­ном для всієї подальшої творчості майстра, чиє натхненне слово так багато важить в нашій українській літературі.

Щось не випадкове було в тому, що він, суворий воїн, який тілько-но повернувся з поля битви, звернув свій погляд на зне­долених дітей свого народу, віддав їм перші письменницькі думи, свої слова-первоцвіти, сповнені такої пронизливої ніжності ' співчуття. Мабуть, ці сільські хлопчики й дівчатка, як і всі діти на світі, привабили письменника найперше своєю чистотою, жагу­чим потягом до правди, своїми болями й надіями, що до них автор «Пилипка» й «Червоної хустини» виявив надзвичайно гос­тру чутливість.

Процес творчості для Головка ніколи не був легким. З його ж свідчень відомо, яких мук йому коштувало добути саме те сло­во, що найповніше б виповідало душу письменника, глибінь його почуттів. Та завдяки такій вимогливості й надвимогливості митця

169

до себе саме і народжувались твори, яким судилося довге й сла­ветне життя.

З ранніх творчих літ прийшло до Головка визнання народу, прийшло, щоб потім уже ніколи його не покидати. Навіть юнацькі його твори чимось виділялись, і, мабуть, виділяла їх натхненна правда, ота наповненість світлом, яке не меркне з роками. Андрій Головко — це той із наших майстрів, чия творчість ставала цінністю неминущого, духовним набутком поколінь.

Кого з нас не хвилювали революційною пристрастю, своєю по­етичною силою вже перші його твори, оті перлини української но­велістики, «Пилипко», «Дівчинка з шляху», «Червона хустина», «То­вариші», чи такі повісті, як «Пасинки степу», «Зелені серцем»? Вони несли в собі пахощі самого життя, його нуртуючую енергію, гу­маністичний пафос.

Від перших поетичних оповідань до широких соціальних поло­тен стелився шлях художника, який дедалі повніше поставав перед читачами письменником яскравого обдаровання, з душею, сповне­ною великої людяності й любові до трудового народу, гострої не­нависті до його ворогів.

Головко — співець своєї епохи, буремних її подій. Навіть його ранній «Червоний роман», цей роман в мініатюрі, вражає масш­табністю задуму, драматизмом і глибиною конфлікту, що його мож­на назвати справді епохальним, бо ж саме такого типу конфлікт ліг в основу й невмирущого «Тихого Дону».

Як е люди виняткового музикального слуху, так Андрію Головку, мені здається, властиве виняткове чуття справедливості і природ­ності слова. Бездоганно порядний і правдивий, він не терпів у житті найменшої фальші, і це, як завжди трапляється в мистецтві, неми­нуче виявляло себе у творчості. Як, скажімо, прекрасним у своїй природності був спів Оксани Петрусенко, так природно й щиро в творах Головка ллється народна мова в усіх її багатющих відтінках, переливах, інтонаціях.

Андрія Васильовича всі ми пам'ятаємо мовчазним, самозаглиб-леним, часом здавалося, що він дослухається до якихось голосів, що він носить у собі пісню, якусь ще, може, чуту в юнацьких літах і яка раніш чи пізніш стане імпульсом для його новоствореного об­разу, заяскріє серед барвистих образів його художньої прози.

До характерних рис цього письменника можна б додати також його виняткову скромність, зневагу до будь-якого позерства, крик­ливості, зате ж як він цінував гідність у людях і сам давав іншим взірець благородної мужньої гідності. В ситуаціях, де треба було по­стояти за правду, Андрій Васильович не ховавсь у кущі, він умів ви­явити своє ставлення з різкістю людини, для якої інтереси літера­тури понад усе.

170

Суто людські якості письменника неминуче переходять у його твори, і чи не тут треба шукати таємниці того, чим саме приваблює нас твір мистецтва, чудо поезії? Чого саме ця книжка виділяється з ряду інших, ніби ж то до неї й подібних, чому саме такий малень­кий Головків шедевр, як «Червона хустина» чи «Пилипко», стає улюбленим твором народу?

А хто з нас не пережив, як свято, той день, коли вперше відкрив для себе «Бур'ян» чи роман «Мати?» І віриться, що не одне ще по­коління з не меншим хвилюванням читатиме ці книги, вчитиметься по них пізнавати сувору й героїчну правду новітньої історії, ди­наміку руху народного життя.

Світанок нової епохи, клекотіння класових битв, солов'їні пол-гавські ночі й шепіт закоханих — усе це виповнило сторінки Голо­вкових творів, на яких всюди лежить карб його неповторної осо­бистості.

Люди того покоління, яке в двадцятих роках вчилося читати по книгах Андрія Головка, через десятиріччя пронесли відчуття насо­лоди від вперше прочитаних рядків, пам'ять про те, коли їх поло­нили жагучі сторінки його оповідань та повістей. Уже з одного ряд­ка ми впізнавали: «Це Головко!» Таким виразним, яскраво само­бутнім був його стиль, його худжня манера.

Як справжній, органічно близький народу митець, Андрій Голо­вко черпав свої теми, образи, колізії з живих народних джерел, і, зігріті жаром його серця, вони поверталися в життя ніби оновлені, несучи в собі красу мистецької довершеності. Емоційна густота, на­сиченість прози Головка — все це від майстерності, а сама май­стерність від великої любові письменника до простої людини, для якої він творив, для якої жив. Слово його, освітлене великими ідеями епохи, несе в собі могутній заряд революційної правди. Са­ме це дало письменникові можливість піднестися до глибоких ху­дожніх узагальнень, сягнути тих верховин, якими стали для нашої літератури його оповідання та розлогі епічні полотна.

Головко належить до тих, хто починав будувати нашу молоду ре­волюційну літературу, хто давав їй розгін на десятиліття. Водночас у творчості Головка, як і в творчості Панча, Яновського, Тичини, Рильського, всіх наших кращих майстрів, реально втілились зв'язки літератури радянської з літературою дожовтневою, з її кращими де­мократичними й революційними традиціями.

При всій неповторності й революційному новаторстві своєї творчості Андрій Головко був водночас вірним і безпосереднім продовжувачем кращих традицій нашої класичної дожовтневої літератури. Там, де поставив крапку Коцюбинський, там почи­нається Головко. Глибинний ліризм його прози, щире вболівання за долю простої людини, органічна потреба жити одним життям з

171

народом і творити для нього відчувається в кожному схвильовано­му рядку письменника, і цим він завоював справді всенародну лю­бов і визнання.

Творчість Андрія Головка е найкращим доказом сили, правди­вості й народності нашої літератури. Коли він починав свій творчий шлях, віяння формалістичні, відголоски декадентства в літературі були досить поширені. Митець-гуманіст Головко не заблукав на тих туманних шляхах, він обрав дорогу ясну — самовідданого служіння народові. Цей шлях став для Андрія Головка тим єдино можливим і заповітним шляхом, на якому щедро розквітнув його чудовий та­лант.

Реалізм, народність, яскрава національна самобутність худож­ньої форми — ось те, що приваблює в кращих творах Андрія Го­ловка, це ті якості, що надають життєвості і всій нашій сучасній літературі.

1974—1980 Олесь ГОНЧАР

БУР'ЯН

Заключний XXXIII розділ із першої редакції роману «Бур'ян»

Крізь заґратовані маленькі віконечка тихо ллявся сірий світанок у камеру. Стягав тіні, що ними вкрились на ніч обшар­пані в'язні на нарах під одною стіною, на цементовій долівці, один до одного впритул, головами до стін, із-під нар тирчали ноги — спали й під нарами. Над дверима догоряла-гасла лямпочка — у склі не язичок полум'я, а червоний метелик попав і тріпав у конанні об­паленим червоним крильцем. Хропли й важко дихали, в сні роз­кидані по камері тіла. Як колись, під голод, на якійсь вузловій станції у возкалі: в лахмітті, напівголі, а хто й чобіт не скидаючи, і кожен на своєму клунку головою...

Хтось під нарами забелькотів, мов у гарячці. У кутку — чорний, з розпатланою головою в'язень підвівсь і, розпанахавши пазуху, шкрябав до крови брудне вошиве тіло. Потім підвівсь і пройшов, ступаючи через сонних, до дверей, до параші.

З-під нар виліз Яким і, не зводячись з колін, жадно хлипав, як викинута на берег рибина, виснажене повітря. А очі впали на сині вікна заґратовані — латочки неба такого синього, прозорого й глибокого. І десь далеко за сонним містом, крізь храп у камері та лункі кроки по коридору вартового, ухо вловило тихі далекі

172

гудки маневрових паровозів на станції. І чомусь згадались далекі сонячні степові гони.

Ще тяжче було дихати легеням. Яким пройшов до дверей і ро­том розкритим припав до вовчка — хапав з коридору холодне повітря.

Проходив вартовий — крски лунко під склепінням коридору розмірене — гуп, гуп... Побачив у вовчок. Підійшов.

— Ти чого не спиш?

— Та не спиться, товариш діжурний,— оком у прозурку Яким на вартового. Курив той, і попрохав парубок: — товариш діжур­ний, дайте докурити.

Вартовий потяг іще, а потім подав недокурок у прозурку. Спи­тав Яким — чи хоч перевірка та скоро вже. «Да, вже незабаром*.— «Та хоч-би скоріш, а то вночі камера, як та труна» — Вартовий одійшов, нічого не сказавши, гулкі поніс кроки в той край кори­дору.

І було так — лише стихли його кроки; як з далини, від станції, в депі ревнув сиреною гудок, ще десь далі, ще... Тоді ж у дворі, на дозорній вежі, що біля одиночного корпуса, задзвенів голосно дзвінок на ноті ля, ля, ля.., А коридором голос шарпнувсь:

— Подима-йсь!

В камері підводились розпатлані голови, а вже за мить, як чер­ва, заворушились у брудній одежі, розкиданій по камері в постіль. В сам'й брудній білизні вставали, дехто в самім лахмітті, чухма­рились, позіхали. І вже зі сну хтось загризся: в мішку з-під голови вночі хтось витяг в одного в'язня хліб і сало. Чорний бородач — знати з села — лаявсь, розглядаючи розпоротий мішок, але Коль­ка Чижик — уркаган і староста камери, невеличкий та хльосткий, сказав владно:

— Ну, і брось волинить! Мало вас учили, жлоба такий!

Вставали на перевірку. Перед дверима вздовж камери в ряди шикувалися, не одягаючись й не прибираючи з долівки барахла. І ще в рядах чухмарились і позіхали. Біля параші черга. До про-зурки припав ухом і «кнацав» Яшка-псіх, уркаган.— Вже од 4 ка­мери сюди йшла перевірка. Швидко став у ряд Яшка, і од параші всі кинулись і затихли. Вартовий, хапаючись, одімкнув двері, зайшов вартовий помічник начдопра сам — наглядачі всі в ко­ридорі зосталися. Полічив хутко: 10 рядів по 5 та ще 2. Відмітив у себе в спискові і знов брязнули ключі й грюкнули двері.

Так починався день.

Після перевірки збирали постіль і одежу в клунки й клали попід стіною. Вмивались над парашею — але це мало хто, біль­шість не вмивалися зовсім, а, розсівшися на клунках, скидали со­рочки й виловлювали вовшу.

173

БОРИС TEH

(9. XII. 1897-13. ПІ. 1983)

БОРИС ТЕН (справжнє ім'я Хомичевський Микола Васильович, інші псевдоніми В. Томашівський, Т. Верниволя) — український поет, педагог, перекладач, музикознавець, композитор. Народився 27 листопада ст. ст. (9 грудня н. ст.) 1897 року в с. Дермань Лу­бенського повіту Волинської губернії — помер 3 березня 1983 року в м. Житомирі, там і похований. Батько його був священиком та вчителем, інспектором Ковельського вищого початкового учили­ща. Родина переїхала до Житомира на початку першої світової вій­ни. 1917 p. Борис Тен був статистиком-інструктором сільськогос­подарського перепису, згодом викладав у школі. 1922 p. закінчив гуманітарний факультет Волинського ІНО, по тому — священик УАПЦ, протоієрей, організатор українських парафій на Східній Во­лині, другий заступник голови Всеукраїнської православної цер­ковної ради (1924—1926), співробітник ж. «Церква і життя» (1925—1928), в 1928 p. був протоієреєм Петропавлівської церкви у Києві. Водночас провадив редакційно-перекладацьку роботу у ви­давництві «Книгоспілка» (1924—1929) у Києві. 1929 p. був заареш­тований і проходив по процесу СВУ. Засланий на Далекий Схід у 1930 p., де пробув до 193о року. Працював там старшим еко­номістом і завідуючим переселенським відділом Дальрибпрому, по тому повернувся до Києва, де в 1936—1937 pp. був завлітом 3-го пересувного театру. 1937 p. тікає в м. Калінін (Росія), де працює методистом Калінінського обласного будинку народної творчості (1938—1941), водночас заочно навчається в Московському музич­но-педагогічному інституті, де закінчив три курси. 1941 p. був мобілізований до війська, потрапив у полон і перебував у таборі для'полонених у Новгород-Сіверському. Звільнившись із полону, працював'у Новгород-Сіверському самодіяльному театрі. Був німцями заарештований і засуджений до розстрілу, який замінений каторгою. Звільнений частинами радянської армії в 1943 p. Після того зазнає переслідувань від комуністів, живе під Житомиром на х. Бровари, з 1948 p.— завліт Житомирського облдрамтеатру, а в

184

1947—1953 pp. працює за сумісництвом у Житомирському облас­ному відділі мистецтв та музучилищі. Із 1953 p.— викладач Жито­мирського педінституту, згодом викладав латинську мову в Жито­мирському інституті іноземних мов, був засновником хору «Льо­нок» і симфонічного оркестру в Житомирі, вибирався довгочасно головою обласного літературного об'єднання. Лауреат премії ім. М. Рильського за кращий художній переклад (1979). Літературну діяльність почав із вірша «Роззуюсь — на яру траву» («Червоний шлях»,— 1923.— № 6—7). До війни багато працював над перекла­дами текстів до вокального репертуару філармоній, оперного теат­ру, капели «Думка» тощо, таку роботу провадив і після війни. В Київському пересувному театрі музично оформлював вистави. Ав­тор «Порадника для керівника самодіяльного хору» (1951), писав музику до пісень на свої й чужі слова, друкував статті на музичні теми. Власні поезії зібрав у збірці «Зоряні сади» (1970). Однак го­ловною сферою діяльності Бориса Тена був художній переклад, пе­редусім з давньогрецької: Арістофана, Арістотеля, Евріпіда, Есхіла, Платона, Софокла, а вершиною його перекладацької діяльності стали відтворені українською мовою «Одіссея» та «Іліада» Гомера. Перекладав також з латинської, французької, англійської, поль­ської, чеської, німецької, російської, білоруської та ін. Серед них визначними стали переклади драм В. Шекспіра (10 п'єс), сонетів А. Міцкевича, трагедій Ю. Словацького («Лілля Венеда», «Баллади-на»), драм Ф. Шіллера («Розбійники», «Вільгельм Тель»). Борис Тен автор численних статей із літературознавства й теорії та практики художнього перекладу. Переклав також книгу П. Сокальського «Руська народна музика — російська й українська — в її будові ме­лодичній і ритмічній і відмінності її від основ гармонійної-музики» (1959).

Валерій ШЕВЧУК

Ніщо не мертве в вирі світовому — Ні курява планет, ні сталагміт, Ні мумії прадавніх пірамід, Ні літери зпліснявілого тому.

Лише відчувши по віках утому Від прагнень, сподівання і приміт, Створило людство тугомовний міт Про спокій смерті в тлінні віковому.

185

Хтось розілляв безцінні аромати, Розбивши амфору на черепки,— І вітер знявся — буйний і рвучкий,-Ладен ці мури подихом зламати;

То дух живий у творчій боротьбі Змертвілих форм череп'я розбиває, Щасливу путь готуючи собі.

І не за тим, що тут її немає, Ридав я, що в простори голубі Я вимкнути за нею не здолаю.

* * *

Тво'іх повік відсторонивши ширми, Перехопив я погляд твій ясний В таємній тиші сутінків вечірніх І сполохнув твої прозорі сни.

Не знаю я, за кого ти молилась, Чи пом'янула думкою й мене, Та знаю добре: ти не помилилась І погляд твій мойого не мине.

До ночі пізньої і на світанку Непевна тінь стоятиме в вікні, Ховаючись за спущену фіранку

І поглядаючи, як часто груди

Твої здійматимуться в тишині

Й самотності... І це сьогодні ж буде.