Павло филипович

(1. IX. 1891-3. XI. 1937)

БІОГРАФІЧНИЙ НАРИС

Павло Петрович Филипович народився 20 серпня (за старим стилем) 1891 р. в селі Кайтанівка' Звенигородського повіту на Київщині, в родині свяшеника. Середню освіту він почав у гімназії міста Златопіля, а завершив у Києві, у відомій на той час Колеш' Павла Ґалаґана, до якої вступив за конкурсом після закінчення чо­тирьох класів у Златопільській гімназії.

Колегія Павла Ґалаґана відповідала чотирьом старшим класам гімназії. Це був чудовий навчальний заклад, на зразок англійського коледжу; викладали в ньому кращі педагоги м. Києва. Заснував його в .1871 p. поміщик і відомий культурно-громадський діяч, ук­раїнофіл Григорій Ґалаґан у пам'ять свого передчасно померлого сина Павла. Вступати до колегії могли лише особи православного віровизнання. Навчалось у ній всього 40 учнів, по 10 у кожнім класі. «Колегіяти» жили всі разом у пансіоні при школі і мали все безплатно: науку, першорядний харч і гарну, європейського зразка уніформу. На їх чорних кашкетах були вишиті золотими нитками три літери: К. П. Г. Щороку, влітку, під час вакацій для учнів улаш­товувано цікаві екскурсії — на Кавказ, у Крим, по Волзі, а по закінченні колегії кожен випускник одержував на початкове влаш­тування по 50 рублів. Не диво, що попасти до цієї прекрасної шко­ли було мрією кожного гімназиста, що переступив перші чотири класи. Наплив на іспити завжди був дуже великий, і вийти пере­можцем з конкурсу було річчю нелегкою.

Товаришами Филиповича-колегіята по класу і його найближчи­ми друзями були Михайло Драй (майбутній поет-неокласик Драй-Хмара), мовознавець Б, Ларін і Володимир Отроковський — перед-

Написання «Кастанівка», що його бачимо в публікаціях про П Фили-повича, є неправильним.

121

часно померлий (в 1919 р.) цікавий поет і обдарований науковець-філолог.

Колегія прищепила молодому Филиповичеві велику любов до літератури (її блискуче викладав Кожин) і до французької мови, яку він опанував там досконало.

В 1910 році П. Филипович закінчує колегію і вступає на юри­дичний факультет Київського університету св. Володимира. Але че­рез рік, відчувши своє справжнє покликання, залишає право і пе­реходить на історично-філологічний факультет, обравши відділ слов'яно-російської філології. Професорами його були, зокрема, такі видатні вчені, як Володимир Перетц і Андрій Лобода.

По закінченні університетських студій (в 1915 році) П. Филипо­вич, як і В. Отроковський та М. Драй, був залишений при універ­ситеті як професорський стипендіат для підготови до професури. Щоб набути право стати стипендіатом, він написав працю про жит­тя і творчість російського поета Є. Баратинського; ця праця була нагороджена золотою медаллю і в 1917 р. вийшла окремим видан­ням. Золота медаль була власне єдиною передумовою для одержан­ня стипендії і стипендіатського звання (срібна під увагу не бралася). Кожен стипендіат мав можливість по закінченні дворічних студій відбути піврічну подорож за кордон з оплатою відповідних видатків.

Через деякий час П. Филипович складає магістерські іспити і як приват-доцент починає в Київському університеті свою педагогічну діяльність. Працював він у ньому (пізніше як професор) безперер­вно до дня арешту в 1935 р.

В 1920 році університети на Україні були скасовані і перетворені на т. зв. інститути народної освіти. Тим самим Київський універ­ситет існував від 1920 по 1933 рік (в 1933 р. університети на Ук­раїні відновлено) як Київський Інститут Народної Освіти (скоро­чена назва — КІНО). В КІНО проф. Филипович читав курс нової української літератури. Крім того, разом з М. Зеровим, теж про­фесором КІНО, він вів семінар підвищеного типу з історії україн­ської літератури. В цьому семінарі працювали ті студенти, що вия­вили нахил до поглибленого студіювання українського письменст­ва. М. Зеров керував тематикою від найдавніших часів і кінчаючи реалізмом XIX століття, а компетенції П. Филиповича підлягали те­ми, що стосувалися кінця XIX і початку XX століття (до т. зв. «після-жовтневого» періоду української літератури). Семінар практично перетворився на малий дослідний осередок при КІНО; тут часто чи­тали свої праці і аспіранти, і професори інституту.

Проф. Филипович виконував в інституті також адміністративні функції: кілька років він був секретарем факультету професійної освіти.

Поза інститутом Филипович приділяв немало часу праці в Ака-

122

дсмії наук. З-під його пера виходить багато літературознавчих і кри­тичних робіт. Він був одним з редакторів двох розкішно виданих збірників «Шевченко і його доба» (вийшли в 1925 році, але згодом були заборонені). З його вступними статтями виходить ряд творів українських письменників: І. Франка, Л. Українки, О. КобилянськоЇ. О. Олеся.

В 1930 р. П. Филипович одружується з Марією Андріївною Ми-хайлюк, яка в той час працювала урядничкою в Київському держав­ному банку. Це була жінка артистичної вдачі, зокрема з нахилом до скульптури (вона сама ліпила). Але їх щасливе подружнє життя тривало недовго. Обох їх спіткала доля в'язнів совєтських тюрем і таборів.

Наприкінці 20-х років большевицька влада відкинула курс, що приблизно впродовж шести років визначав «ліберальні» умови життя в СССР (період т. зв. НЕПу), і знов удалась до метод насиль­ства і терору. Ця зміна курсу особливо далася взнаки на неросій­ських територіях СССР, зокрема на Україні. Розпочато великий ви­нищувальний похід проти всіх верств українського народу, а особ­ливо проти української інтелігенції — провідної верстви народу, його мозку. Процес т. зв. «Спілки Визволення України» (СВУ) і розгром українського села були початком цих, за виразом Ю. Кле­на, «проклятих років».

Письменницькі кола стали теж об'єктом безперервних і бездо­глядних ударів з боку режиму. Зліквідовано літературну організацію «Вапліте» і заарештовано та заслано її членів: М. Куліша, О. Слі-саренка, М. Йогансена, О. Досвітнього. Така сама доля спіткала фу­туристів М. Семенка, В. Поліщука та Г. Шкурупія. Заслано також прозаїків В. Підмогильного і Б.Антоненка-Давпдовича. В 1934 році розстріляно Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського і О. Близька. Був засуджений до розстрілу також поет Є. Плужник, але цей вирок замінено йому засланням на 10 років на Соловки, де він і помер у 1936 році. Письменники М. Хвильовий, Б. Тенета і Аркадіи Казка наклали на себе руки.

В 1935 році хвиля сталінського терору докочується і до неокла­сиків. Наприкінці квітня згаданого року був заарештований лідер Цієї групи, поет, критик і літературознавець М. Зеров, а на початку Вересня — поет і науковець М. Драй-Хмара. Трохи раніше від Драй-Хмари, в серпні, був заарештований також П. Филипович.

Навесні наступного, 1936 року закритий с\'д засудив П. Фили­повича, людину академічного типу, що ніколи не належала до будь-якої політичної партії, на десять років заслання в табори. Такий самий присуд дістали і його побратими-неокласики М. Зеров і М. Драй-Хмара.

П. Филиповича заслано було спершу до Ведмежої Гори (на

123

північ від Ленінграда), а пізніше — на Соловецькі острови. Як свідчить С. Підгайний у своїх спогадах («Українська інтелігенція на Соловках»), він там «виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів». Працюючи на важких фізичних роботах, він ніяк не міг виконати норму. С. Підгайний говорить також, що поетові удалось «трохи працювати» в таборовій бібліотеці. В своїх листах з Соловків він завжди просив прислати йому продуктів:

сконденсованого молока, сушених фруктів, часнику (що е добрим засобом проти цинги).

Наприкінці 1937 року в зв'язку з перетворенням Соловків на військову базу в'язнів почали вивозити на материк, і листування З П. Филиповичем урвалося. Треба сказати, що в недовготривалий, але моторошний під усіма поглядами період т. зв. єжовщини проти значної частини політичних в'язнів розпочато було нове слідство в самих таборах і що вони діставали або додаткові роки ув'язнення, або розстріл. Це саме мало місце у випадку П. Филиповича. Восени 1940 року рідня дізналася, що над ним був повторний суд і що він засуджений знов на 10 років ув'язнення, хоч терміну попередніх 10 років він далеко не вибув. Про його дальшу долю нічого не відомо, але дуже малоймовірно, щоб він міг вижити в умовах непосильної фізичної праці, хронічного недоїдання і морального пригноблення.

Не менше трагічно склалася доля дружини письменника, Марії Андріївни. Арешт чоловіка завдав їй стільки великого душевного потрясения, що вона збожеволіла і кілька місяців пробула в Ки­рилівській психіатричній лікарні м. Києва. Після лікування вона по­вернулась додому, точніше — до своїх батьків. Але до цілком нор­мального психічного стану вона все ж не прийшла: часто загово­рювалась і раз у раз казала, що піде до НКВД і проситиме, щоб її відвезли на Соловки до чоловіка.

Одного дня (це сталося, наскільки пригадуємо, не пізніше, ніж восени 1938 року) Марія Андріївна зникла з дому. Кілька днів бать­ки розшукували її по місту, але без будь-яких позитивних наслідків. А потім прийшли вночі з трусом агенти НКВД і повідомили, що вона у них. На зауваження батька, що його дочка — психічно хвора людина і не може відповідати за те, що говорить, що вона довший час була на лікуванні в Кирилівській лікарні, агенти сказали: «О, ні! Вона не хвора, вона цілком здорова людина, вона лише симулює!»

Через кілька місяців Марія Андріївна була заслана на п'ять років до Караганди...

Поетична діяльнісгь Павла Филиповича почалася щр з »ко-легіятських» часів. Він написав тоді багато віршів російською мо­вою і вміщав їх у шкільному літературному журналі. З 1910 року він, під псевдонімом Павел Зорев, друкує свої вірші в пстербурзь-

124

ких, московських і київських органах («Вестник Европы», «Заветы», «Жатва», київський ілюстрований журнал «Куранты»).

Після революції 1917 року, захоплений хвилею національного відродження і відчувши рідну стихію, П. Филипович переходить на українську мову і до російської більше не повертається. Національ­на революція вдихнула в нього нове життя. Його поетична твор­чість стає українською не лише за словесною формою, способом вислову, а і своєю суттю, духом. Його образи набувають рідного, українського колориту. Він пише ряд поезій на українські мотиви («Бондарівна», «Київ», «Мономах», «М. К. Заньковецькій»).

Перші українські поезії П. Филиповича з'явилися в 1919 році в київському альманасі «Музагет». Як критик, він починає співпра­цювати в київському бібліографічному журналі «Книгар», редакто­ром якого був спочатку В. Старий, а згодом М. Зеров.

В 1922 р. виходить друком у Києві перша збірка поезій П. Фи­липовича «Земля і вітер», а в 1925 році з'являється друга — «Прос­тір». Він бере активну участь у літературно-мистецькому житті Киє­ва і виступає з читанням своїх поезій на літературних вечорах, що їх улаштовують неокласики; разом з М. Зеровим і М. Могилянсь-ким зводить бої з вульгаризаторами мистецтва «пролеткультівсь-кої» формації; перекладає українською мовою французьких і росій­ських поетів (Бодлера, Пушкіна, Брюсова); з захопленням відвідує концерти «Думки» і вистави театру «Березіль».

Після 1925 року П. Филипович друкує свої поетичні твори в пе­ріодичній пресі (переважно в київському журналі «Життя й рево­люція»).

Вся його недрукована спадщина загинула: після арешту весь його архів і бібліотеку було сконфісковано.-

В його особі український народ утратив одного з провідних куль~ турних діячів доби пореволюційного Відродження. Він був людиною високої ерудиції в царині української, російської і західноєвро­пейської літератури. Літературознавець з широкими мистецькими Горизонтами, він разом з тим був великим майстром поетичного слова. Багато ще можна було сподіватися від нього як у галузі літе­ратурознавства, так і в ділянці поезії — засланого було його в роз­квіті творчих сил.

Його особисте і літературно-творче життя було жорстоко і без­глуздо зруйновано...

Олександр ФИЛИПОВИЧ

Ти був по той бік. З самого початку. Ти був тим, чим стану я завтра. А може, сьогодні?..

Я марив про Тебе весь час. відколи побачився вперше. В ма­ленькій відчиненій спальні. '

Приємно бу-ю мені бачитись знову. Бачить близький мій спокій довічний... Може, завтра, а може, сьогодні...

В сутіні вогкого льоху з'явився Ти як звичайно: блакитною плямою .блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі.

Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою.

Коли нічого більше не лишилось...

В блакиті Твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прий­дешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я Тобі присвятив. Ти проймаючий. Ти незлічимий. Ти мікроб розкладаючий. Ти отрута живих.

На страті Тебе я пригадаю.

Останній свій погляд Тобі я присвячую.

Київ, 1919 •

СЛОВО 3-МІЖ РЯДКІВ СМЕРТНОГО ПРИСУДУ (скорочено}

І пошана до прекрасного тебе зупинить по дорозі до злочинства

І Михайличенко Кольорові аркушика

Гнат Михайличенко. • .Трагічна і загадкова постать ) наши¹ літературі Трагічна, бо загинув не повних двадцяти семи років, знищений денікінцями у Києві ]919 року Грагічна, бо був викрес лении і історії літератури та з пам'яті декількох поколінь і став про­сто невідомим, для неширокого ж кола фахівців-філологів — збвішаним стереотипними ярличками "Символіст-занепадник», «хворобливий песиміст» то дав «шцшеанськии тип червоної над людини» «боротьбіст націоналіст» і і п. А загадкова - з багатьо> іоглядів Народився у Миропілді (нині Сумщина, тоді — Курщина) у 1892 р.. вчився, звичайно ж у неукраїнських навчальних •заклг» дах а от із юних літ була в нього гака висока національна свідомість, що дай Боже багатьом нашим сучасникам у кінці X? гтодіття! І звідки у нього, вже з перших літературних спроб, така багата українська мова? Отже. це перша «загадка»- у зросійщенвму краї — таке живе, таке яскраве українство! Далі будуть загадки біографічного пяану. тобто нспрояснсш моменти життя аж до

150

нез'ясованих обставин загибелі. І будуть загадки художньо-мис­тецькі, хоч би той же «Блакитний роман». Безнадійна справа бра­тися доконечно розгадувати таємниці таланту і цього небуденного, дивовижного життя, але погляньмо і подивуймося, який щедрий на оригінальних митців український народ. І задумаймося над тим, що народ наш таки незнищенний, як Фенікс.

Отож із Миропілля (38 км від Сум), із Слобожанщини, з козаць­кого колись села. Із сім'ї заможного селянина Василя Гнатовича Михайличенка (похований у Миропіллі; а Гнатом назвав свого се­реднього сина на честь діда, очевидно). Сім'я була багатодітна, як згадують нащадки (письмові спогади одної з дочок, Єфросинії Ва­силівни, в оригіналі зберігаються у її дочки, Канти Миколаївни Ми­хайличенко, котра мешкає в Харкові). З молодших дітей — Іван, Марина, Гнат, Михайло, Єфросинія. Мати, Іуліанія Іванівна, урод­жена Гончаренко, була неписьменною, але дітям Михайличенки на­магалися дати освіту, принаймні трьом молодшим (скажімо. Ми­хайло став педагогом, знав сім іноземних мов). Є й тепер у Ми­ропіллі більш як сторічний будинок із червоної цегли, з трьома до­сить великими кімнатами й кухнею — оселя Михайличенків. І вуличка, на якій стоїть будинок, донедавна (а ще від 20-х pp.) зва­лася провулком Гната Михайличенка. В будинку ніхто не живе, але дбайливо доглянутий він племінницею Гната Михайличенка, доч­кою його брата,— Вірою Михайлівною Михайличенко, лікарем.

Родинні зв'язки Михайличенкового кореня цікаві й заслугову­ють на окрему розмову. Тут зазначимо лиш, що й через цю родину пройшла кривава історія, були репресовані вже в 30-ті роки. Хай не прямі родичі чи нащадки, але члени сімей. Наприклад, другий чоловік Єфросинії І. Підгаєць — у 1938 році, а першого, М. Лит-виненка, що був наркомом фінансів України в 1919 p., розстріляно у 1922 p. під Вінницею; багато страждала наймолодша з Михайли­ченків, переживши сталінщину, відмовившись поновлюватись у партії після XX з'їзду — «ні, з мене вже досить», маючи пенсію 28 крб. Можна згадати ще й родичку по материнській лінії Д. Гонча­ренко, дружину наркома О. Шумського, теж трагічної долі. Можна згадати й те, з якими перешкодами доводилося діставати вищу освіту дітям «ворогів народу» — і Канті Михайличенко, і Лідії Геть­ман, дочці сестри Гната, Марини. Не випадково Лідія Григорівна говорила авторові цих рядків про пригніченість морального стану, що залишилася на все життя. Нащадки Михайличенкового роду живуть нині й у Львові, і в Харкові, і в Миропіллі, і в Сумах. І багато хто з них лишив собі, наперекір усім лихим обставинам та терору, саме оце прізвище — Михайличенко.

З рідного його гнізда вийдемо у ширший світ. У Миропіллі Гнат Михайличенко закінчив у 1906 p. двокласне училище. Мав там, за

151

спогадами молодпю'і сестри, вчителя, котрий побував у Сибіру, кот­рий організував нелегальний гурток із забороненою літературою (Гнат переховував її у себе під стріхою). Можна припускати, що тут були витоки українства майбутнього митця, тут формувалася його послідовна, цілісна натура. А потім, після спроби стати фельдшером (не витримав анатомічних вправ), було «Харьковское земледельче­ское училище», навчався у ньому в 1908—1912 pp. Це в с. Лозо-веньки під Деркачами коло Харкова. Цікаво, що ця школа агроно­мів дала не одного художника слова О. Олеся (він і земляк Ми хайдиченка. вчився в тій школі декількома роками раніше, а перша збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р., за рік до вступу Гната у названу школу), О. Сдісаренка, Г. Михайли­ченка. Мав би пишатися тим нинішній зооветеринарний інститут, міг би спромогтися якщо не на музей, то хоч на літературний ку­точок. У 20-ті, до речі, роки цей заклад, що був тоді зоотехнікумом, носив ім'я Гната Михайличенка. (А в Києві у 20-ті pp. був театр ім. Г Михайличенка, «михайличенківці»— колишня «Центростудія», очолена в 1920 p. Марком Терещенком).

З часів навчання йдуть зв'язки Гната Михайличенка з партією соціалістів-революціонерів, що була найчпсельнішою на Україні не лише в ті роки, а й у 1917 році. Потрапив під нагляд як неблаго-надійний, мав би бути виключеним, але був переведений, на про­хання рідні, до Московської сільськогосподарської школи. Став там, проте, студентом народного університету Шанявського, а по суті, професіональним революціонером і, можливо, саме за завдан­ням своєї організації пішов до армії, хоч як студент мав право на відстрочку. Навчання на цьому завершується, самоосвіта ж трива тиме до кінця життя. Але от знову питання — як виробився такий . літературний хист, такий смак, такий стиль у нього, що не мав освіти гуманітарної, філологічної, не мав доброго україномовного оточення, не мав часу на читання, не мав найелементарніших умов для творчості...

Відомо, що у війську був на Заході — Замостя, Холмщина. Відо­мо навіть, у яких саме піхотних полках (документи розшукав ще в 20-х pp. ретельний дослідник і поет В. Гицзінський, подав відомості у своєму нарисі, вміщеному у виданні творів Г. Михайличенка 1929 року, томі І). Але загадкою знову ж залишаються обставини дезер­тирства Михайличенка і особливо місця його перебування десь на­весні 1914 р. в Австрії. Львів, Краків, Відень? Чи якісь інші міста? Натяки на переходи кордонів, нелегальне становище, постійний ризик (а особливо з початком І світової війни) — все це знаходим® в автобіографічній повісті «Історія одного замаху», але достовірних даних немає.

А далі — знову Харків. На початку січня 1915 р. на підпільній

152 ' ^

квартирі і під чужим прізвищем (як про це свідчать документи Харківського обласного архіву, ф. 3., on. 287, спр. 5022) друкував листівки та відозви до 10-ї річниці «кривавої неділі» 1905 p., був заарештований, кинутий до харківської губерніальної в'язниці.'Було тривале слідство, були одиночні камери, карцер, голодівки, повне виснаження (до втрати свідомості під час одного з побачень із се­строю), в'язничний шпиталь, каторжна тюрма на Холодній горі. Але була тут і самоосвіта з вивченням англійської та польської мов, була просвітительська робота серед в'язнів уже в загальній камері, була участь у рукописному журналі «За ґратами» (його обкладинку і оформив Михайличенко, котрий прекрасно малював. До речі, се­ред його малярських робіт є гарно виконаний «автопортрет» із часу його навчання — в учнівській формі, але з вишитою українською краваткою). Був тюремний записник, шо їздив із ним до Сибіру і повернувся. Була літературна праця — новела «Погроза невідомо­го» (з посвятою Андрієві Заливчому, котрий сидів тоді ж, у тій же тюрмі), частина «Кольорових аркушиків» («Осінніх листків з-під снігу»).

^л Серед групи ув'язнених есерів, яких судив військовий суд, Ми­хайличенко був наймолодшим (23 роки) і дістав найтяжчу покару:

шість років каторги і довічне поселення в Сибіру. Це був 1916 рік. Каторгу замінили засланням, і він опинився в с. Тулуп'є Іркутської губернії Нижнєудінського повіту. Повернувся звідти після Лютневої революції 1917 p. й активно включився у складне політичне життя України. В середовищі есерів у Харкові Михайличенко зіткнувся із шовіністами-українофобами, з розколом есерівської партії. Він став лідером лівого крила, з якого пізніше організувалася партія бо-р'отьбистів. За спогадами його сучасників, був він авторитетним, мислячим, мужнім, безкомпромісним, демократичним у повод­женні — і тоді, коли став на короткий час наркомом освіти у нео-днопартійному, другого — 1919 p.— приходу радянської влади уряді України (Михайличенко представляв у ньому партію боротьбистів). Питання про політичні орієнтації Михайличенка дуже непросте, і його належить вивчити й пояснити історикам. З періодики (зокре­ма з матеріалів газети «Боротьба», збірника «Зшитки боротьби» та ін.) можна бачити, що в соціальній програмі, особливо у земель­ному питанні, у питаннях урядового правління мав деякі ілюзії щодо позицій більшовиків. Хоч загалом був у нього тверезий погляд на речі, і не раз у «Боротьбі» писалося, що радянська влада забуває селянство, що закони про землекористування запізнюються, що Урізуються політичні права, що базу революції звужено до «одно­бокої диктатури пролетаріату». Особливо ж розходився Михайли­ченко з більшовиками у національному питанні.

Віддавна і не раз він мав справу з антиукраїнськими діями. На-

153

приклад, у час праці в Наросвіті гостро зіткнувся з головою Літкому Рожициним, одвертим українофобом, і домігся усунення того з по­сади. А раніше, в період Центральної Ради, мав серед її членів та міністрів близьких друзів, однодумців, колишніх однокамерників по царських в'язницях. Членом Центральної Ради був, скажімо, Бог­дан-Олександр Зарудний, чиїй пам'яті підготував Михайличенко збірник. Б.-О. Зарудний (була в Харкові цікава, високоінтелігентна родина Зарудних — у ній відомі юристи, вчені) разом із багатьма іншими став жертвою кривавого приходу Муравйова на поч. 1918 p. до Києва, масового винищення всього, що було українським. При­родною була різка реакція на ці події газети «Боротьба», її головно­го редактора В. Еллана-Блакитного, політичного діяча й письмен­ника Г. Михайличенка, усієї свідомої-української інтелігенції.

Гнів, обурення, розчарування, крах якихось ще, може, в декого ілюзій і разом із тим палке бажання вірити у справедливість і здійсненність соціалістичної ідеї — все це сплелося у складний бо­лючий клубок. Усе це так чи інакше відбилося як у публіцистиці, так і в художній творчості — і В. Чумака, і тодішнього П. Тичини, і В. Еллана, і Г. Михайличенка, і Г. Косинки, і М. Хвильового, і де­сятків інших.

Життєвий шлях двох із щойно згаданих наближався до трагіч­ного фіналу. Ще візьме участь навесні 1919 p. Михайличенко у тяж­кому рейді в Галичину в надії підняти там антипольське повстання і повернеться пораненим. Ще активно включаться і Г. Михайличен­ко, і В. Чумак у справу відродження України, її культури, освіти. Г. Михайличенко разом із поетом-футуристом М. Семенком вида­ватиме журнал «Мистецтво» (у 1919 p. разом вийшло шість номе­рів), сприятиме виходу альманаху «Музагет» (тут уміщено було тво­ри П. Филиповича, О. Слісаренка, П. Тичини, Д. Загула, В. Ярошен­ка, М. Терещенка та ін.). Він бере участь в обговоренні питань про шляхи розвитку української культури, в т. ч. і про т. зв. «пролетар­ське мистецтво», захищаючи при цьому естетичні позиції, згідно з якими мистецтво має залишатися саме мистецтвом, сприяти гар­монії людських почуттів, а не бути словесним кривлянням чи до­датком до «машинерії» або політичних догм. З позицій здорового глузду порушує Михайличенко і питання про діалектичну єдність національного та інтернаціонального. У полеміку навколо питань українізації освіти, громадського, державного життя України вклю­чається і В. Чумак. Нині вже опубліковані довго приховувані його виступи «Чи не пора?», «Українізація й настрої». Ніби про наше сьогодення говорив Чумак у далекому 1919 p.: «Живемо в Україн­ській державі. Навчаємося російської мови, російського письмен­ства, історії, географії — все російської. Чому не німецької, фран­цузької, іспанської? Адже все одно? Ні, не все одно: «столітні»

154

зв'язки, столітні впливи, мовляв... Нічого не маємо проти, культури, чия б вона не була: німецька, французька, іспанська, російська,

арабська. Але... де ж наша?

— Буде... Чекайте, «постепенно... постепенно».

..А час іде. На обрію встає єдина неподільна. «Тоді не треба fwae ні мови, ні історії». Будуть мова, історія - «общепонятные», «обще­полезные»... І всі мовчать... Ганебно мовчать»..

(Чумак В. Червоний заспів. К.: 1991.— С. 152-153).

Коментарі, гадаємо, зайві. Так міркував 19-річний В. Чумак, од-нопартієць і однодумець Г. Михайличенка. • '

Обох накрила чорна хвиля денікінщини, що накотилася на Ук­раїну, на Київ у серпні 1919 р. Багато хто з письменників, полі­тичних діячів лишилися в підпіллі — В. Ljuian-Блакитний, Л. Вов­чик-Блакитна, М. Семенко, В. Чумак, Г. Михайличенко, інші. Двоє останніх зникли безслідно з 20 на 21 листопада 1919 р., і тіла їх не були знайдені. І це - остання із життєвих таємниць Г. Ми­хайличенка, що пішла разом з ним із цього світу. [...]

Інна ПРИХОДЬКО

Ой люблю лужок зелений в лісі, під горою,

де колись я

набродився босоніж росою.

Ой люблю я рідний праліс, озера і води,

де смерічка,

наче свічка, вироста' з колоди.

Ой люблю, люблю... та годі!. Чи того дожитись,

щоб долинам —

полонинам раз хоч уклонитись!

Їм припасти до підніжжя, землю цілувати,

де зродила,

де водила бідолашка-мати.

1948

СОН

О Ужгороде мій прекрасний, ти снивсь мені і твій район, коли збудився, був нещасний, що це ізнову тільки сон.

У сні я бачив панораму:

Старинний замок — древній град, ті дві помпезні башти храму, липово-каштановий сад.

А річка Уж, розкішна річка, хрустально-чистою була, неначе та срібляста стрічка, дзеркалилась і здовж п.іи.іа.

Акації, мов білі панни, в святкові шати одяглись, вітрець гудів слова осанни, летіли голуби кудись.

Ряди тополь на побережжі чесав весняний вітерець, стрункі і барокові вежі сплелись палацам у вінець.

Невицький ліс синівся в далі і здалека мене жалів, що я, прикований до палі, до Ужгорода йти не смів.

Стояв прикований до скелі, мов. бідолаха Прометей, а я ж вогонь в міста, в оселі всім роздавав з своїх грудей;

а я ж вогонь патріотизму усім усюди розсівав, за Батьківщину, за дідизну на срібних струнах вигравав...

У зелень виноград повився, і гомоніли вулиці, я на горі стояв, дивився, сльоза котилась на лиці.

Братислава, 1957

ГІРКИЙ ХЛІБ ПИСЬМЕННИКА-ЕМІГРАНТА

Василь Гренджа-Донський займає виняткове місце в закарпат­сько-українській літературі. В ній він письменник ч. 1. Немає більшого над нього. Навіть О. Духнович, О. Павлович, Зореслав — щодо художньої майстерности і національного та ідейного спряму­вання творчости — відступають на задній плян.

Чим завоював він отаке визнання?

1. Ясною національною орієнтацією. На відміну від інших літераторів Закарпаття, він вступив у літературу з твердим переко-

6 Українське слово, кн. 4

161

нанням, що закарпатські русини е складовою частиною україн­ського народу, тому вже свої перші вірші він писав народною роз­мовною мовою і фонетичним правописом. Цієї своєї позиції він ніколи не зрадив. Характерно, що свою публіцистичну діяльність на Закарпатті він розпочав як редактор щоденника «Русин» і закінчив редактором «Українського слова» та щоденника Карпат­ської України «Нова свобода». Шлях від «руськости» до «україн­ства» був для нього природним і прямолінійним. Він — співець кар­патських полонин. Майже вся його творчість пов'язана з рідними Карпатами. Та він не замикається до вузького регіонального кола, "а виносить Закарпаття на широку загальноукраїнську арену.

2. Високим художнім рівнем. У В. Гренджі-Донського не було вищої освіти, та все ж таки він глибоко, на професійному рівні, розбирався в тайнах поезії, прози та публіцистики. В нього був Бо­гом даний художній талант і велика сила волі, яка допомогла йому переборювати всі труднощі і творити навіть у крайньо несприятли­вих умовах.

3. Багатогранністю творчости. Спадщина Гренджі-Донського вражає вже своїми розмірами. За підрахунками його дочки Зірки Гренджі-Донської, її батько за півстоліття своєї літературної діяль-ности написав і видав понад 1000 віршів, 13 поем та віршованих оповідань, шість повістей, понад 75 оповідань, споминів та доку­ментальних матеріялів, 80 драматичних творів, 36 казок для дітей, понад 200 публіцистичних статей, гереклав понад 60 поезій різних авторів. Протягом свого життя він сам видав 32 книжки (здебіль­шого власним коштом), дальших сім — у співавторстві. Дальші його книжки, між ними і 12-ти томне видання його творів, появи­лися вже після його смерти.

Отакою кількістю творів не може похвалитися жоден письмен­ник Закарпатської України. Та й у загальноукраїнському контексті знайдеться небагато письменників з отаким літературним дороб­ком. При тому слід нагадати, що письменником-професіоналом він ніколи не був. Ціле життя він заробляв на хліб щоденний службою в різних установах і лише у вільному часі міг займатися улюбленою літературою.

4. Патріотичною ангажованістю творчости. Василь Гренджа-Донський своїми віршами та прозою звертався не до вузького кола любителів мистецтва, а до широких мас, закликаючи їх любити й шанувати свою мову, культуру, але й активно боротися за поліп­шення свого економічного, політичного і соціяльного становища. Він був поетом-трибуном, але й поетом-ліриком, у прозі він пору­шував не тільки теми найдавнішої історії, середньовіччя, а й най­новіших подій. Як публіцист, він писав про найактуальніші питання з щоденного життя, але й з документальною точністю фіксував то-

162

гочасні події для майбутньої історії. З цієї точки зору найвиз­начнішою є його хроніка «Щастя й горе Карпатської України», яку щойно передруковано в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1994, т. 19, ст. 403-527).

Це — унікальний мемуарний твір, в якому органічно поєднується талант спостерігача з майстерністю письменника. Якби Гренджа-Донський не написав нічого іншого, лише «Щастя і горе Карпат­ської України», то й так заслуговував би на те, щоб його ім'я було золотими літерами записане в пантеоні найвизначніших діячів Ук­раїни.

На його очах вмирали кращі сини Закарпаття — січові стрільцю У своїй хроніці він закарбував їхні імена. Він був присутній на Соймі Карпатської України 14 березня 1939 року і подав з нього ґрун­товний репортаж.

Три дні після Сойму угорські гонведи його арештували і на його очах катували й розстрілювали невинних оборонців Карпатської України. В. Гренджа-Донський був свідомий того, що і йому не ми­нути страшної смерти. 21 березня 1939 року в тячівській тюрмі він написав отаке завіщання своїй коханій дружині, яке згодом їй таємно передав на волю:

Зісталась сиротою ти, А я свій хрест несу. Люблю тебе, Марусенько, Як любить цвіт росу.

Той час з тобою, що прожив, Був наче гарний сон, Ще й Воля блисла золота, Мов сонце до вікон.

Коли наспіє вістка та, Що я вже не живу, Сховай мій тризуб золотий І шапку січову.

Мою могилу відшукай І на хресті прибий, Та знай: за справу згинув я, За мною сліз не лий.

Коли могили не знайдеш, Спали все на вогні І попіл тризуба святий До Тиси вкинь мені».

б*

163

Скільки віри і громадської мужности потрібно було мати, щоб на порозі смерти написати отакі золоті слова, які є хрестоматійним зразком поєднання інтимної лірики з громадською.

Його і справді вважали мертвим. У словацькій пресі появився Навіть віршований некролог Франя Краля «За Гренджою-Донсь-ким» (Slovenske pohlady. 1939, с. 3 s. 135). З тячівської тюрми він потрапив у горезвісний концентраційний табір Варюлопош, де його били, катували, але він не здався, а, навпаки, своєю мужньою по­ведінкою добився не лише свого звільнення, а й звільнення своїх друзів.

У серпні 1939 року В. Гренджа-Донський нелегально емігрував у Словаччину, яка надала йому політичний притулок, а згодом і гро­мадянство. «Я на волі,— писав він у своєму щоденнику.— Словач­чино, люба Словаччино, в тобі я почуваюсь, як вільний птах! Ти стала моєю другою батьківщиною, за то я вдячний тобі на ціле життя» (Гренджа-Донський В. «Твори». Вашингтон, 1992. т. 12, ст. 260).

У столиці Словаччини, Братиславі, він прожив цілу другу поло­вину свого життя — повних 35 років. Та Словаччина ніколи не ста­ла його справжньою батьківщиною. На 13-му році своєї еміграції він написав:

Ой важко жити на чужині, Людину тут і тріска б'є, Немов у наймах сиротині, Гадюка кров із серця п'є.

А сумнів душу роз'їдає, Чи то ще варто в світі жить? , Гора думок пера бажає, Але воно в іржі лежить.

Воно нікому не потрібне, Немов ганчірка на смітті... На клинку висить арфа срібна, Порвались струни золоті...

(«Твори», Вашингтон, 1992. т. 12. cm. 21S)

II

У 40-50-х роках В. Гренджа-Донський, живучи на еміграції, був майже у повній ізоляції від українського середовища.

На Заході його вважали комуністом, посилаючись на те, що у міжвоєнному періоді він писав «бунтарські» вірші, спрямовані про­ти «демократичного» ладу Чехо-Словаччини; у 20-х роках друкував-

164

ся на Радянській Україні; видавав «прогресивний» журнал «Наша земля», а у 1945 році навіть вступив у комуністичну партію Сло­ваччини. Все це була правда. Його творчість і справді була спрямо­вана проти окупаційної влади на його рідному Закарпатті, а такою була і чехо-словацька влада, хоч вона була далеко демократичніша, ніж колишня угорська. Він і справді друкувався в Радянській Ук­раїні, наївно вірячи в «більшовицьку українізацію», як і тисячі інших українських патріотів. Крім того, він хотів, щоб Україна знала про своїх дітей за Карпатами. А в комуністичну партію він у 1945 році вступив не з переконання, а щоб уникнути насильної депортації в Радянський Союз.

На рідних землях радянська влада вважала його «буржуазним націоналістом», «зрадником батьківщини», «ворогом трудового на­роду» і суворо стежила за тим, щоб його ім'я, не дай Боже, не по­трапило на сторінки преси. На Закарпатті у післявоєнний період він був засуджений на вічне забуття. І знов не безпідставно. Його творчість до «визволення» була скрізь-наскрізь «націоналістичною». Прославляючи неньку Україну, він не написав жодного вірша на славу Леніна, Сталіна, компартії, дружби народів, подяки «старшому братові» і т. п. Більше того, у ЗО роках він був співробітником крайнє націоналістичного і антирадянського часопису «Українське слово» (Ужгород, 1932-1938), а від 1938. р. головним редактором щоден­ника «Нова Свобода», який був органом волошинівського уряду Карпатської України. Та найбільша його «провина» перед радянсь­кою владою (з точки зору. партійної номенклатури та КДБ) полягала в тому, що після війни він категорично відмовився повернутися «на родіну» (знаючи, що його там чекає), залишився на еміграції.

На початку 50-х років він пробував переселитися у Пряшіз, який був центром українського життя Чехо-Словаччини, так йому було відверто сказано: «Ти тут нежёлательний». У цих роках його і в за­собах масової інформації Словаччини почали цькувати як «буржуа­зного націоналіста». Приводом до цього стала горезвісна стаття І. Габаля «Буржуазний націоналізм — лютий ворог українського тру­дового народа» («Дружно вперед», Пряшів, 1952, ч. 9), в якій виз­начного письменника обпльовано тим наймерзеннішим способом.

Мабуть, під впливом цієї статті він у своїх спогадах з 1952 року, названих «Гіркий хліб», з неймовірним болем звертався до своїх братів-закарпатців:

«До вас, земляки, моє слово: тримайтеся Рідної Землі, наче дитина нені. Ой, не знаєте ви, який гіркий хліб приходиться їсти нещасному скитальцеві — хоч би він був і т. зв. «повноправним» громадянином, як ось я. Хіба що відречеться свого «я», але й тоді він завжди «чужинець». Скільки то наших братів пропало, роз­тратилося в чужому морі! Безхребетні залишили рідну мову, по-

165

женилися з чужинками, запропастили себе і дітей своїх, зробив­ши їх яничарами; втікають від свого імени, від своєї національ-ности, ховаючись, наче щури, щоб, не дай Боже, хтось не дові­дався, що він українець. Я тримався і тримаюся іншого принципу:

не цурався свого! Любив своє рідне, найкраще, найдорожче на світі!.. Правда, за своє треба терпіти, страждати, зносити зневаги, часом погорди, пониження і глум. Багато горя перенести, щоб залишитися собою і не потонути в чужому океані. Ця боротьба коштує нервів, труду, здоров'я, треба мати надзвичайно велику дозу національної свідомости, витривалості!, любови до свого рідного, щоб мати стільки сил утриматись і не застрягти в про-пасті національної загибелі, t тому так мало зістається тими, ким вони е: «українцями» (Там же, ст. 219-220).

Від 1946 р. по 1952 р. В. Гренджа-Донський час від часу друку­вав свої короткі оповідання на сторінках пряшівських видань «Пря-шівщина» та «Дружно вперед». Потім настала довга вимушена пе­рерва — до 1960 року, коли в Києві з ініціятиви Максима Рильсь­кого (та з його передмовою) з'явився збірничок «Ластівка з Пряшівщини», а в ньому 15 віршів В. Гренджі-Донського. Ця добірка допомогла йому повернутися на сторінки пряшівської ук­раїнської преси. Він стає постійним дописувачем «Дуклі» та «Піонерської газети», а в 1964 році у Пряшеві вийшла його перша післявоєнна збірка вибраних творів під назвою «Шляхом терно­вим», упорядкована М. Мольнаром, який помістив у ній ґрунтовний біографічний нарис про автора та коментарі до окремих віршів. Се­ред читачів, зокрема молоді, книжка тішилася великою попу­лярністю. її було нагороджено премією словацького літературного фонду. Наступного, 1965, року значна добірка віршів В. Гренджі-Донського увійшла в пряшівську антологію «Поети Закарпаття» (упорядники О. Рудловчак і В. Микитась). Культурний Союз Україн­ських Трудящих у Пряшеві видав у 1968 p. його драматичну поему «Русалка», яку ставили сільські драмгуртки.

В 1969 році у Пряшеві випущено бібліофільське видання його віршів під назвою «Місячні груні», яка містила його автобіографію та 46 віршів, а в 1973 році — повість для молоді «Петрик».

В Україні перша добірка, 90 віршів, В. Гренджі-Донського поя­вилася щойно 1972 р. у Києві під назвою «Шляхом терновим» (ре­дактор Г. Коваль).

Вихід цих книжок став заслугою завідуючого пряшівським ук­раїнським видавництвом — Івана Мацинського, братиславського літературознавця Михайла Мольнара та його дружини Лариси. В кожній з них переважають вірші про рідне Закарпаття, яке він ' ніколи не переставав любити, хоч від 1939 року не мав змоги по­бувати у рідному краї.

166

У 60 роках В. Гренджа-Донський став у Словаччині загально­визнаним поетом. Його прийнято в члени української секції Спілки Словацьких Письменників. В 1962 р. на сторінках «Дуклі» (ч. 2) по­явилася ґрунтовна стаття О. Мишанича до 65-ліття з дня його на­родження. Наступного року І. Мацинський там же (ч. 3) відзначив 40-річчя поетичного доробку В. Гренджі-Донського, а М. Неврлий прорецензував його збірку «Шляхом терновим» (1964, ч. 4).

В 1965 р. Гренджа-Донський одержав державну нагороду «за заслуги в розвитку української літератури в Чехо-Словаччині», про що повідомили навіть центральні чехо-словацькі газети «Pravda» та

«Rude pravo».

На сторінках української та словацької преси Чехо-Словаччини широко було відзначено і 70-ліття з дня народження В. Гренджі-Донського у 1967 році.

Цей ювілей відзначила й київська «Літературна Україна» ЗО квіт­ня та журнал «Радянське літературознавство» (ч. 4, ст. 69-75) стат-тями О. Мишанича. Товариство Українських Студентів у Братиславі до цього ювілею поставило п'єсу В. Гренджі-Донського «Скам'янілі серця», з якою виступили не лише у Братиславі, а й на Пряшівщині та у Празі. Ще ширше було відзначено 75-річний ювілей В. Гренд­жі-Донського у 1972 році.

Майже паралельно з визнанням у Словаччині та в Центральній Україні ім'я Гренджі-Донського потрапило і на сторінки преси ук­раїнської діяспори. Про нього писали щоденник «Свобода» (Джерзі Ситі), чиказьке «Українське козацтво», філядельфійська «Америка», скрентонська «Народна Воля», торонтський «Новий шлях» та «Вільне слово», вінніпезький «Український голос» та «Вільний світ», паризьке «Українське слово», варшавське «Наше слово» та багато інших газет і журналів. На жаль, в обласній пресі рідного Закар­паття за весь післявоєнний період не опубліковано ні одного рядка про В. Гренджу-Донського, не надруковано жодного його вірша навіть тоді, коли в Києві друкувалися його твори та статті про нього.

Найвизначніший письменник Закарпатської України помер 25 листопада 1974 року, не дочекавшись визнання на рідному Закар­патті.

Поховано його на братиславському цвинтарі Солов'їна Долина. На його могилі кам'яна плита з хрестом і бандурою. Під цим сим­волом викарбувані слова: «Співець карпатських полонин Василь Гренджа-Донський» та строфа з його вірша:

Люблю тебе, мій рідний краю, Мов до матусі я горнусь. Ридаєш ти — і я ридаю, Смієшся ти — і я сміюсь.

167

Певною реабілітацією поета на Закарпатській Україні був 605-сто-рінковий збірник «Творів» В. Гренджі-Донського, що його видало ужгородське видавництво «Карпати» 1991 року в упорядкуванні Олекси Мишанича та з його вступною статтею. Це — вибране із ці-ложиттєвого доробку письменника: вірші, поеми, драматичні твори, оповідання та повісті. Це поки що найповніший вибір з його твор-чости, виданий в Україні.

За двадцять років від смерти В. Гренджі-Донського зроблено чи­мало для вшанування пам'яти цього найвизначнішого письменника Закарпатської України. Справжнім подвигом у цьому відношенні можна назвати 12-ти томне видання «Творів Василя Гренджі-Дон ського», здійснене Карпатським Союзом у Вашингтоні в 1981-1992 pp. під упорядкуванням та на кошти його дочки Зірки Гренджі-Дон-ської (тираж — 250 прим.!). Вона і є авторкою першого життєпис­ного нарису про батька «Ми е лишень короткі епізоди...» (Ужгород, 1993).

В його рідному Міжгір'ї приступлено до побудови пам'ятника в честь славного земляка. Там же в регіональній пресі видано кільканадцять статей про нього.

Все це е лише початком справжньої реабілітації В. Гренджі-Дон­ського в його рідному краї.

Пряшів, Словаччина

Микола МУШИНКА