Андрій ніковський

(2. X. 1885-? 1942)

Якось маленьким, обідраним хлопчиком стояв Андрій Ніков-ський перед вивіскою магазину в Одесі і на запитання одного пана, що він робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан поміг хлопцеві здобути освіту, і Андрій блискуче закінчив в Одесі не тільки гімназію, а й Одеський університет. Завдяки цьому ви­падкові модерна Україна першої чверти 20 сторіччя дістала в особі Андрія Ніковського одного з найбільш культурних діячів у ділянці політики, науки і літератури.

Народився він 2 жовтня 1885 року в Одесі чи під Одесою у бідній приміській селянській родині. Маючи нахил до журналізму, змолоду співробітничав у місцевій одеській пресі; також брав ак­тивну участь в організованому українському житті Одеси. Коли в 1908 році утворилася партія ТУП (Товариство Українських Посту­повців),— він став одним із чільних діячів цієї партії, з ініціятиви якої заснувалася в перші тижні революції 1917 року Центральна Рада. 1910 (за іншими даними 1913-14) Ніковський став поруч із Сергієм Єфремовим редактором щоденної великої української га­зети «Рада», а коли царський уряд під час війни заборонив «Раду». Ніковський редагував журнал «Основа» (Одеса, 1915), співробі­тничав у нелегальному часописі української революційної молоді «Боротьба» (1915). Великі організаційні здібності виявив Андрій Ніковський, коли став уповноваженим Комітету південно-західного відділу «Союзу Міст». Ця громадська організація для допомоги на­селенню і фронту під час першої світової війни мала сильні су­спільні й фінансові позиції; в ній зосередились великі кадри україн­ської інтелігенції, що проходили тут своєрідну школу організатор­ської праці в великих державних масштабах і що, порядком опіки над біженцями й полоненими та окупованими західно-ук­раїнськими землями, знайомились із здобутками українського жит­тя в Галичині. Ніковський був одним із керівників тих українських кадрів, що в їх руках опинився півдснно-західний відділ «Союзу Міст».

107

В перші дні революції 1917 року, саме 17 березня, Ніковський став членом Комітету, що його обрала рада громадських орга­нізацій І партій у Києві і що в його руках була фактична влада в Києві протягом перших трьох місяців революції, поки його місце посіла Центральна Рада. Ніковський був обраний на з'їзді ТУП 26 березня 1917 до ЦК ТУП, а також став редактором відновленої «Ради», що тепер виходила під назвою «Нова Рада» (1917—19). З самого початку утворення Центральної Ради (21 квітня 1917) Ніковський став її членом і був одним із заступників Михайла Гру-шевського як голови Центральної Ради. 7 листопада, під час більшовицького перевороту в Петрограді і спроби білих і червоних росіян захопити владу в Києві і повалити Центральну Раду, Ніков­ський став членом «Краевого комітету для охорони революції на Україні», що його утворила Центральна Рада. Після перемоги Цен­тральної Ради в листопаді 1917 уряд УНР (Генеральний секрета­ріат) призначив Ніковського комісаром міста Києва.

Завалений кипучою і складною працею над організацією зако­нодавчої (Центральна Рада) і виконавчої (уряд) влади новоутворе­ної української республіки, Ніковський як редактор «Нової Ради» систематично висвітлював у цій газеті найпекучіші питання ук­раїнського державного і культурного відродження. Під час німецької окупації 1918 року він, одійшовши від організаційно-де­ржавної праці, редагував далі «Нову Раду», а також написав книжку літературно-критичних есеїв VITA NOVA (Київ, в-во «Друкар». 1919; статті про Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка, Максима Рильського). У цій талановитій книжці він проголосив ве­лике світло українського Відродження, його нові духові маршрути. Незважаючи на свої помірковані політичні і суспільні позиції, Ніковський з ентузіазмом привітав тодішніх українських радикаль­них модерністів із Семенком включно. Цією книжкою Ніковський утвердив себе як першорядний літературний критик того часу.

В часу готування повстання проти німецької окупації 1918 року Ніковський був першим головою Українського Національного Со­юзу, що об'єднував усі ворожі до окупації українські республікан­ські партії. В 1920 році Ніковський був міністром закордонних справ УНР в кабінеті Прокоповича. Не бажаючи ангажуватись у різні комбінації після поразки УНР, Ніковський емігрує спершу до Варшави, а потім до Відня, де, відійшовши від політики, працює у відомому українському видавництві Оренштаііна, прислужившись до видання серії високовартісних книжок.

1923 (чи 1924) Ніковський повернувся в Україну до своїх дітей, .бажаючи, за згодою радянського уряду, віддати всі свої сили на ук­раїнське культурне будівництво в УРСР, до якої опісля весь час ви­являв себе лояльним громадянином. Він зосередив свою працю у

108 .

Всеукраїнській АкадемТ)' неук (ВУАН), ставши членом Постійної комісії ВУАН для складання словників — десятки словників цієї комісії, шо встигли вийти до розгрому 1933 року, становлять цілу епоху в розвитку модерної .літературної української мови. Водночас Ніковський виконує велику працю як перекладач (зокрема його прегарні переклади й редакція цілого циклу Гоголя «Вечори на ху­торі під Диканькою») і як літературний критик (статті про Підмо-гильного, Японського тошо).

Незважаючи на те, шо Ніковський не вчинив ніяких політичних вчинків проти радянської влади, а, навпаки, вклав усі свої сили на розвиток української культури в УРСР — і якраз за це останнє! — Москва вирішила знищити Ніковського разом із такими лідерами ВУАН, як Єфремов, методою найпідлішої поліційної провокації і терору, сфабрикувавши 1929-30 року процес СВУ (Спілки Визво­лення України) і силою змусивши підсудних підписати фальшиві свідчення проти самих себе. На процесі Ніковський в окремих іронічних репліках дав зрозуміти публіці цю фальсифікацію і про­вокацію. Він був засуджений до каторги в північній Росії. Кажуть, нібито пережив її.

Юрій Л4ВРІНЕНКО