1 Врийнюв Тарас Шевченко, t сказав до Микитеика:

— Автор «Дум», «Кавказу», «Снів». В ВУСПП'і б числитись хотів... І почув поет над вухом:

— Не туди попав, братухо:

Ти пропахся ввесь селом,— Не підходиш загалом»

646

У Вапліте

1 Прийшов Тарас Шевченко, 1 сказав до «європейка»:

— Запишіть до Вапліте... (Говорили tete-a-tete), t сказав Куліш Микола:

— Ні, не буть цьому ніколи, «Европейки» — ми самі... Йдіть собі, шов cher ami.

У Плузі

І прийшов Тарас Шевченко, t звернувсь до Пилипенка:

— Гей, «папашо»! Я ваш син, Бо — ще з пупа — плужанин. Відповів йому «палаша»:

— Можна взять тебе, синашу, Не в письменники — на стаж:

Надішли свій літбагаж.

У Молодняку

І прийшов Тарас Шевченко, 1 звернувся до Усенка:

— Автор «Снів», «Єретика»... Хочу-до «Молодняка»... 1 сказав йому Павлушка:

— Не підійдеш нам, братушко,

Не охопиш наших тем,

Так, як ми: — «ідем»... «ідем»...

t пішов Тарас Шевченко, Промовляючи тихенько:

«Не варт, їй богу, жить на світі»... «То йди топись».»—«А жінка, діти».. t так далі.

Антоша КО

НЕОКЛАСИКАМ

Співайте про царів, вино і Навзікаї, по затишних кутках ховайтесь від життя 1 пічкурів ловіть... Вас кожлнй рух лякає в(д того, що пішло в грозі у небуття.

Ми йшли в крові й сльозах на огненні дороги, там еталонів дзвін, розстріли, мури, жах... Співаєте ж ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках.

Чужі для вас гудки, коммольці, піонери,

й не в силі ви піти життю наперекір...

Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венерн,

вам сниться мертвий Рим — залізний той вампіра.

Що ж... Марте про Париж і Грецію вивчайте, дивіться на життя крізь килим і трюмо та рибочку ловіть... Але назавжди знайте, що потягти назад себе ми не дамо!

Співайте в тишині про лебедині зграї, про котиків з верби і про чумацьку путь. До вас мільйони йдуть, вони не це спі—ють і хочуть не про це із наших вуст почуть.

Чудні вам почуття бунтарства 1 одчаю, ви здатні лиш зідиять і марить у півсні... Але життя не сон... воно не шклянка чаю. Ви мертві вже давно, ви вже давно в труні.

Погребний лине дзвін... Над вами все тумани й вечірньої зорі останній хмарний бред... О привиди життя... Доволі вже омани... Не по дорозі нам, бо ми йдемо вперед!

В обличчя дим і гул... кругом залізні реви... Немає гранів нам... О серце, ще вогню! Вам не любити так Хохлаидію вишневу, як любим ми її, шо йшли на смерть за ню.

Вкраїно... бале мій... Ти в нас як крик, як рана... О, скільки сил дає твоя сумна земля. Те, як і ми, вперед... В Комуни даль кохану... Вся в дамі димарів, замурзала моя.

Ми молоді, ми п'єм солодку щастя чашу, що вирвали Із рук нерідних, навісних, що гнали нас на смерть за мертве, за ненаше, що мордували нас під ваш глузливий сміх...

Ми молоді, ясні, наш голос повно грає, не наздогнати нас, ми родичі вітрам. Лишились вам удки та мрій осінні зграї... Не по дорозі нам, не по дорозі нам!

Для нас гаї шумлять, з піснями йдуть дівчата, і трактор золотий у полі ріже путь... Ви ж одспівали все, вам нічого сказати, І в гулі цьому вас не видно і не чуть.

Так. Не зійшлися ми. Життя для вас не ставе. Одкинуло воно ваш непотрібний бред. Несем ми дію скрізь, співці гудка й нагана». Не по дорозі нам, бо ми йдемо вперед!

В. СОСЮРА

НОВА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Коли ж, коли мине нас цяя чаша, Ця старовіччіиа, цей підлий смак, Ці мрійники безкрилі, якими так Поезія прославилася наша?

Що не поет — то хутірський сіряк, І що не вірш — сентиментальна кваша, Либонь, поетові потрібна паша, Щоб витягав з болота, неборак.

Прекрасна пластика 1 контур строгий, Добірний стиль, залізна колія — Оце твоя, поезіє, дорога:

Леконт де Ліль, Жозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір'я Зведуть тебе на справжні верхогір'я

М. ЗЕРОВ

СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА

Засосюрилося небо. Затичинилась земля, І втікла від мене Феба:

В Плузі з Вншиею ґуля... Тож брожу я самотою І журюсь, немов Олесь, Що вкраїнською вербою Похиливсь на Чехах десь. Місяць сіє по дорогах Підмогнльний каламуп Не послухавсь Хвильового t не ццягся в синю муть. Біта вітер Валер'яном По лататті, по лозі, Хвилі — рядіонестямн — Б'ють Коцюбу по нозі... Вгруз у жовтий шлях Жигалко (Якби був тут Хвильовий):

Запелюстить його жалко, А лишити так — сухий.» Соловейко колядує:

Електричний вік гряде, Післязавтра забрунькує Голубохалявий день... Млин руляди деструктуе Без поради Семенка;

Пугач старанно гаптує Ланці доброго шлика... Очерет над ставом туже:

— Рильський з вудкою, прийде!

Лангедок — далеко дуже,

Златоустів приведи...

Бо у Мотрі самогону,

Як у Зерова октав...

Ех, гульнем на божім лоні,

Галушками вквітим став!..

М. САЙКО

ГРЕКО-РИМСЬКІ МОТИВИ

Дистихи Хвильового

Довго дивився довкола

наш невгамовний Микола, Далі розклав пасіянс:

«З Азії йде ренесанс! Йлопи. Ваша халтура —

не європейська культура. Тільки в моїй «Вапліте»

література цвіте! Вилупки з неопросвіти!

Ви — дикуни, троглодити. Кожний пастух — свинопас

преться й собі на Парнас. Хто не складає сонетів,

геть його з-поміж поетів! Вам, куркульня-писарі,

місце на Лисій горі. Неуки з «Плугу» 1 з «Гарту»,

з вами й возитись не варто, Тільки псуєш собі кров...

«Енко» — не те, що Зеров! Вчіться художнього слова

в Рильського, в мене,

в Зерова,— Може, ще й декого з вас

пустимо ми на Парнас...»

Д. ЗАГУЛ

КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ

Юр. МЕЖЕНКО

Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір, не один полемічний відгук, а можливо, що ще хто сунеться й бити, я наперед зрікаюся всякої полеміки (полеміка лиш розпа­лює, не доказуючи), битися не буду, бо бійка в пенсне не с бійка, а без пенсне я нічого не бачу, і починаю свої думки аксіомою, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе

651

істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові. все ж таки почуває, що він не індивідуум, а колектив...

Я так довго спинився на цьому, так багато писав про це, щоб потім не обтяжати довгими міркуваннями, а просто перейти до су­хих цифр, які все інше доведуть, і доведуть наочно.

Візьмемо ми перший-ліпший вірш.

Ну, хоч такий:

Диби, диби... Ішла баба по гриби;

А дід по опеньки В неділю раненько.

Гоп-гоп-гоп! Гу-ту-ту:

Вари кашку круту, Підсипай молочка, Погодуй козачка!

Печу, печу хлібчик Дітям на обідчик;

Печу, печу папку, Всажу на лопатку,— Шусть у піч, шусть у піч!

Що в художньому творі найголовніше?

Ясно що... Художність. Образи.

Образ в поезії повинен мати два моменти: те, що говориться і те, п р о що говориться. Щ о заступає собою про щ о. І що мусить заступати собою прощо так, щоб ми нічого не розуміли. Це е тайна стислости...

Я так довго спинився-на образі, щоб потім в сухих цифрах до­вести свою думку.

Що ми маемо в наведених віршах?

На протязі 13 рядків усі образи з одним тільки моментом про щ о. 1) Про діда, 2) про бабу, 3) про гриби, 4) про опеньки, 5) про гоп-гоп, 6) про гу-ту-ту, 7) про кашку, 8) про молочко, 9) про ко­зачка, 10) про хлібчик, 11) про обідчик, 12) про лопатку, 13) про шусть і 14) про піч.

13 рядків, а образів про щ о 14.

На рядок припадає по 1 1/13 одноментового образу. Тобто коли б автор наважився писати цілу поему, приміром рядків на 1000, то • ми б у ній мали таких одноманітних 1076 12/13 образів.

На наш погляд, це забагато і псує вражіння.

652

Візьмемо далі конструкцію окремих рядків і слів, бо ж відомо, що в поезії на кожне слово слід уважати, бо кожне, навіть на пер­ший погляд незначне, слово в поезії має величезне значення.

Беремо перший рядок:

Диби, диби...

Один рядок тільки, а маємо д в і однакові слові... Автор повто­рюється.

Візьмемо кожне слово окремо. Перше слово. Маємо літеру Д —1,

літер И — 2, літера Б — 1.

Щоб не бути голословними, підставляємо.

Перше слово: Д — 1; -И — 2; Б — 1.

Друге слово: Д — 1; И — 2; Б — 1.

Цілковита тотожність.

І тут автор вірний собі — повторюється...

Щоб не закинули в якій-будь нагінці щодо автора, складемо:

Перше слово: 1+2+1=5

Друге слово: 1+2+1=5

Гадаю, що ніхто ж не доводитиме, що 5 у першім слові не то­тожне з 5 у другім?

Отже, автор, як бачимо, повторюється майже в кожнім слові...

Щоправда, є в його й доволі влучні вирази, де отого повторення не помітно.

Приміром:

Гу-ту-ту! (п'ятий рядок). Підсипай молочка (сьомий рядок).

Тут ви не маєте жодної аналогічної літери.

Але таких місць у автора не багато...

Невдалий вірш.

Проте хист у автора є, і слід гадати, що з часом з нього щось і

вийде.

Л. ГРУНСЬКИЙ

ПОМЕРЛА

Кінець української літератури

Ідеологія — це процес, що на «ідео» починається, а на «логію» кінчається.

(Здається, Остап Вишня)

Біжу ото раз по Катеринославській... Гульк у вікно! — а там ви­сить старовинна пістоля, шаблюка й панський черевик сап'яновий з золотенькою підківкою...

653

Прибіг додому й сів. Сів та й розгортаю книжку відомого ук­раїнського поета Максима Рильського.

Гортаєш, гортаєш, а думка мимоволі лине туди, на Катеринос­лавську вулицю, до старовинного пистоля, до шаблюки в буршти­нах, до сап'янового черевика з золотенькою підківкою...

Ця шпага нам'ята Єрусалим, А цей мушкет не знає слова хиба.

Потім пригадується палац князя Святополк-Мирського... А потім пригадалася Харківська губерніяльна в'язниця, одиночна камера. Гюїсманс, дзвонар собору Паризької богоматери, французька кух­ня, хліб з цибулею...

Так то ж у Франції, а тут Рильський пише:

В країні галушок і варенух (на жаль, мітичній).

t той-таки Рильський 1922 року пише, мов сидить у помі­щицькій бібліотеці й перечитує Вальтера Скотта та мріє:

Десь е Марсель і з моря дух п'яний... Десь е Париж, дух генія й гамена.

t він, лиха личина, знає, що то е мрії, фантастичні думи, фанта­стичні мрії, але що поробиш,— наша революційна дійсність нелюба поетові, і він утворює собі давноминулий світ блискучого фео­далізму:

Хоч ві сні мандрівки дальні... Хоч ві сні ненецькі води...

1 знову про Париж, про поетів, про його кав'ярні- тільки на єдину мить страшний привид дійсности:

Ти випив самогону з кварти t біля діжки в бруді спиш-Смокче Максим Рильський самогон навхилки, замість бод-лерівського абсенту...

І тоскно поетові, і гірко поетові... t снує, снує поет хоробливі візії.»

От наслідки:

Чужий любові і далекий гніву, По сходах таємничих він зійшов, Де мертвий гнів і нежива любов.

І гнів уже мертвий, і любов уже нежива... Такечки, братця, самогон пить».

654

1 втекти, втекти кудись з рідного краю — в Париж... Бо в Парижі

все.

Цікаво порівняти, що пише про Париж другий автор-Париж... Столиця Франції. Велике місто на березі річки Сени. Бульвари. Знаменитий Булонський ліс... Театри... (Іванов, Гео­графія).

Не знати, про що мріяв би Рильський, якби йому дали закор­донний пашпорт і він би насправді побачив той Париж— Куди б він тоді вже тікав?.. От цікаво! Але про це іншим разом.

А, зрештою, річ не в Рильському Максимі, а в отому новокла-сицизмі 1922 року, в отих мертвих гнівах і неживих

ідеях

А коли хочете, то річ зовсім не в отому новокласицизмові, а річ у тім, що Филиповичі та Зерови пролетарських поетів вихолости­ли... t тепер хоч кричи: «Рятуйте, хто в бога вірує!» Усі пролетарські поети тепер без... революційного змісту. Позалишали в них саму художність, та тоді: ага! а що! Це ваші! Це ^пролетарські»?!

А як насправді — так і не в цім річ, не в вихалащених поетах, а в Рильському Максимі».

Ось що він пише:

Але душа, мов криця, Закохана в блакить.

t Рильський цитує Я. Савченка:

Мак червоний серця мого Перецвівся в синій.

Від червон-х маків майнула українська література до с и н і х кольорів, до с и н і х настроїв, до с и н і х далечинів-

Посиніла українська література. Обпилася самогону й посиніла.

Посиніла й умерла-

У неї неживі ідеї, мертві гніви.

Неокласики і неофугуристи починають «-детальну розробку ок­ремих питань».

В трупі української літератури вовтузяться, як патологоанатоми.

Хай порпаються.

На їхнє місце з'явилися нові поети, пролетарські поети, україн­ські поети—

Молоді поети живляться з трупа української літератури...

Але констатуємо факт: кінець української літератури.

Є епігони і е піонери української літератури.

П. ГРУНСЬКИЙ

655